Первородний гріх проросійської концепції

Українська самостійницька політика за кордоном зустрічається з щораз виразнішими й сильнішими намаганнями американських політичних чинників звести визвольні змагання України й інших підсоветських народів на сприятливі для московських імперіалістів шляхи. З'являється прагення з'єднати їх в одну політичну, дійову й організаційну цілість з московськими протирежимними, але імперіалістичними тенденціями...

Щоб належно зрозуміти суть цих намагань, мусимо розглянути головні мотиви й цілі такої проросійської концепції в американській політиці, а не тільки займатися її частинними конкретними проявами, які виринають в поточному розвитку подій. При цьому можемо займатись тільки такими мотивами й цілями, які знайшли право громадянства і свою питому вагу в американській політичній думці, хоч обсновуються раціями американської політики. Натомість мусимо поминути різні тенденції, що в американській політиці діють поза лаштунками, а які використовують цю політику для своїх власних, прихованих цілей, хоча б фактичний вплив цих позалаштункових тенденцій був дуже значний.

Головним джерелом домінантної в американській політиці проросійської концепції є теза, що боротьба з більшовизмом у світовому масштабі має бути боротьбою з самим большевицьким режимом, з його суспільно-державною системою та з його дальшою експансією, а в жодному разі не може бути боротьбою проти Росії як імперії, ані проти московської нації. Навпаки, боротьба з більшовизмом має принести Росії визволення від внутрішніх оков та забезпечити дальше збереження імперіяльної позиції московської нації. Тому московський нарід повинен відвзаємнювати приязне відношення Америки до нього, не боронити большевицького режиму, а піднятись проти нього в союзі з західними народами. Ворог — це сам більшовизм, як режим і система! Московська нація для Америки — не ворог, а друг. Так само для інших народів, як поневолених в СССР, так і для дальших загрожених сусідів, московська нація — за цією концепцією, — не поневолювач ані напасник, лише також жертва большевицького режиму.

До московського імперіалізму ця концепція застосовує дві різні мірки, залежно від територіальних меж його дії. В кордонах з-перед Другої світової війни — він сприятливий і справедливий, російська імперія в цих кордонах — непорушна, і приналежність численних немосковських народів до неї має бути збережена. Натомість дальша експансія Москви й більшовизму, що сталася після цієї війни, як і підготовлювана на майбутнє — це вже властивий імперіалізм, якому конечно покласти край. Таке ставлення американської політики супроти московського імперіалізму випливає з усвідомлення того, що він захоплює цілу московську націю. Тож намагаючись здобути для себе симпатії, американські кола хочуть по змозі якнайбільше респектувати її імперіалістичні прагнення. Ціною в цьому має бути доля народів давно поневолених Москвою.

Більшовизм дає найбільші успіхи московському імперіалізмові, він же ж сам є його найдосконалішою формою. І кожна спроба реалізувати з ним у цьому відношенні цілком безнадійна. Зате єдинонеділимська концепція американської політики намагається заграти іншим статутом. Мовляв, вона доведе до того, чого не досягнув ані царський, ані большевицький режим, а саме, що визвольні протимосковські рухи поневолених народів самі, добровільно скапітулюють перед московським імперіалізмом, який виступає під американським омофором, зречуться своїх самостійницьких цілей і залишаться в складі російської некомуністичної імперії. Московський імперіалізм уже має у своїх кігтях Україну й інші народи, тут йому вже нічого віддавати. Але йому досі ніяк не вдалося зламати самостійницьких змагань цих народів, в першу чергу українського. Навіть більшовизм приневолений робити їм бодай сповидні поступки, виставляючи як приману форми т. зв. совєтських соціалістичних республік і їх добровільного союзу. Тож доведення до капітуляції самостійницьких рухів перед еміграційними експонентами московського імперіалізму було б немалозначною прислугою для нього з боку американської політики. Цього жадають від неї московські еміграційні кола, і це вона старається зробити, щоб з'єднати собі симпатії москалів.

Американські керівні кола вже мусили усвідомити собі, що в межах СССР діють тільки національно-визвольні, протибільшовицькі революційні рухи поневолених Москвою народів, передусім же українського народу. Натомість немає там жодного московського протибільшовицького руху, який провадив би активну революційну боротьбу. Серед московського народу існують тільки протирежимні настрої, що бажали б собі зміни комуністичної системи, але які не думають ставати на шлях революційної боротьби. А проти імперіалістичної політики й експансії СССР нема в москалів навіть опозиційних настроїв. Американська концепція боротьби з більшовизмом потребує, щоб існував активний протибільшовицький рух московського народу. Вона бачить для цього найкращу, а, може, і єдину можливість в тому, щоб існуючі національно-революційні рухи підвести під знам'я російського протирежимного руху. Американці сподіваються, що, може, таким чином вдасться розбудити та серед москалів якісь протибільшовицькі сили й дії. А принаймні, може, вдасться створити зовнішнє враження, що в СССР існує російський протибільшовицький рух, в якому йдуть пліч-о-пліч і москалі, і українці, й інші національності. Це є другий головний мотив американської концепції одного спільного протибільшовицького фронту народів СССР, фронту москалів і поневолених Москвою націй.

Третім мотивом тих намагань є бажання концентрувати всю енергію активних і потенціальних протибільшовицьких сил у межах СССР на єдиній цілі: знищення большевицького режиму і системи. Для цього американці хочуть елімінувати все те, що є, чи може бути предметом конфлікту поміж різними такими силами, а що спрямовує їх протибільшовицькі прагнення до різних, часто протилежних, позитивних цілей та унеможливлює одностайну, скоординовану боротьбу. Для американської політики — переборювання більшовизму найлегшим способом і найменшими жертвами — було б побажання, щоб усі активні й потенціальні протибільшовицькі сили в СССР мали тільки одну ціль — усунення більшовизму. Тоді було б найлегше створити один фронт. Але оскільки сама негативна мета ніяк не вистачає і не може бути відповідною пружиною боротьби, то позитивні цілі всіх сил повинні бути узгіднені. Це ж узгодження, за американською концепцією, має полягати в тому, що всі народи мусять підкорити свої національні цілі московським імперіалістичним вимогам, бо американцям залежить в першу чергу на приєднанню москалів, а ці не зрезонують з імперіяльної позиції.

Такі, за нашою оцінкою, головні мотиви американської концепції втиснення національно-визвольних рухів поневолених Москвою народів у рамці російського протирежимного фронту. Вони, буцімто, обсновані американською політичною рацією і достроєні до основного плану політики США супроти СССР. Американські політичні кола, приймаючи таку концепцію, можуть мати на увазі максимальне і мінімальне її здійснення. Мінімум полягало б у тому, що хоча б проведення згаданого плану й не давало жодних силових і дійових вислідів в активній протибільшовицькій боротьбі, то все-таки бодай за кордоном існували б такі твори, які викликали б враження, що діє якийсь російський протирежимний фронт, в якому об'єднані всі антибольшевицькі сили в СССР. Цим мала б послуговуватися американська політика у своїй тактиці супроти СССР, як теж у мобілізації цілого Заходу проти більшовизму в з'ясованому вище американському плані. Мовляв, іде про боротьбу тільки з самим більшовизмом, а не з Росією, і сам московський нарід стане по боці Заходу.

Але дотичні керівні кола США, які відповідають за прийняття американською політикою такої концепції, мабуть, цілком не враховують її негативних ефектів. При цьому вони поступають саме так, а не інакше зовсім не в наслідок невірної оцінки національно-визвольних рухів, поневолених Москвою народів. Діють вони так тому, що для американської політики цілком байдужі цілі, за які змагаються ці народи, її цікавить тільки сама боротьба, кількісний ефект цієї боротьби в сучасному і її потенціальні можливості в майбутньому, як чинник, що якоюсь мірою зменшує чи паралізує большевицькі сили. При цьому національно-визвольні рухи трактується як фактор уже існуючий, здетермінований, який не має вибору і в кожному випадку та при всякому укладі міжнародних сил активно боротиметься проти більшовизму. Ані про існування цього фактора, ані про протибільшовицьке наставлення не треба дбати, бо інакше й не може бути. А московський протибільшовицький революційний рух треба щойно створити, і для цього треба добре попрацювати.

Так само невластивою мірою важиться ефективність протибільшовицької боротьби національно-визвольних рухів й уявного московського протирежимного спротиву. Сугестивно діє порівняння одноцілого масиву московського народу з роздробленим, складним образом поневолених Москвою народів. Порівнюють ролю москалів й інших національностей у цілій структурі російської імперії, і це порівняння невідповідне переносять у площину протибільшовицької боротьби. Мовляв, як москалі створили та тримають імперію, так само спрямування їх до активної боротьби з більшовизмом відразу довело б до падіння цього ж більшовизму. А боротьба українського й інших немосковських народів має тільки периферійне значення, як у територіальному, так і в структурному відношенні.

Маємо справу з очевидним перемішанням наявних фактів з нереальними мріями, що доводить до найбільш парадоксальних концепцій. Діється так лише через загальне нерозуміння дійсного стану в кордонах російської імперії та під впливом баламутства, що його планово й систематично поширюють усі москалі серед чужинного світу. Але коренем усіх помилок американської політики та планів супроти СССР є теза, що московська нація, московський імперіалізм і більшовизм — це три окремі, а не органічно зрослі з собою явища, що ворогом для всіх інших народів є сам більшовизм і що в боротьбі проти нього можна мати московський нарід за союзника.

 

© Степан БАНДЕРА // "Гомін України" Ч. 45/181, Торонто, 1953 р.