Що таке поступ: римський порядок і британський світ

З усього того, що ми сказали досі, видно деякі цікаві речі, які слід затямити собі. Перше те, що не весь людський рід поступає наперед. Велика його частина живе й досі в стані коли не повної дикості, то в стані не дуже далекім від неї. Друге те, що той поступ не йде рівно, а якось хвилями: бувають хвилі упадку, якогось знесилля і зневір’я, потім хвиля знов підіймається, знов по якімось часі опадає і так далі. А третє, що той поступ не держиться одного місця, а йде, мов буря, з одного краю до другого, лишаючи по часах оживленого руху пустоту та занепад.

Наскільки можемо тепер зміркувати, уперве звіялася та всесвітня буря на низині Месопотамії, в стороні, де спливаються дві великі ріки Євфрат і Тигр. Маємо певні відомості, що там уже на 6000 літ перед Христом люди вміли будувати цегляні доми і великі міста, храми та укріплення, і що найважніше – що тут власне винайдено уперве письмо, яке дало людям можність передавати досвіди й знання одного покоління потомним. Відси пішла та хвиля разом зі знанням письма на два боки – на Захід, до Єгипту, де коло 4000 років перед Христом постає сильна держава і нове, велике огнище цивілізації, і на Схід до Індії та Китаю, у яких зав’язки цивілізованого життя сягають трьох або півчетверта тисяч літ перед Христом.

Трохи пізніше, ніж до Єгипту, перейшло знання письма та різних вавілонських винаходів до Південної Аравії, де особливо одно плем’я пунійців визначилося великою здібністю до плавання по морю. Ті пунійці оселилися з часом також на східнім березі Середземного моря і стали звісними в історії під назвою фінікійців. Не перериваючи зносин зі своєю первісною вітчизною, південною Аравією, вони плавали далеко на Південь, поза рівник, і привозили з Південної Африки, званої у них Офіром, золото та слонові зуби, плавали також до Індії й привозили відтам дороге каміння. Се були купці старинного світу. Вони не витворили ніякої своєї цивілізації, так як вавілонці або єгиптяни, але засвоївши собі здобутки їх праці та знання, передавали їх іншим, здібнішим від себе народам. Найздібнішим із сих народів були греки, у яких початки досить високої цивілізації, зі знанням письма, бачимо уже на 2000 літ перед Христом, і то насамперед, здається, на острові Кріті, положенім серед моря на дорозі з Азії до Європи.

Перейнявши від фінікіян, а потім від єгиптян та вавілонців їх умілості, греки зуміли розвинути все те дуже високо, збагатити новими винаходами, зробити добром широкого загалу. То був великий крок наперед, бо в Вавілоні та в Єгипті знання було власністю тільки одної пануючої верстви, жерців, купців та царських прибічників; маса робочого народу жила в темноті, бідності та притиску. Греки перші зробили знання власністю широкої маси народу. І ось маєте причину, для чого в Вавілонії, а потім у Єгипті й Фінікії колишня сила поступу по якимось часі вигасла. Коли великі війни та завоювання підрізали пануючу верству, коли купцям урвалися торговельні зносини з іншими краями, наступив разом з упадком панів також упадок знання, науки й штуки. Давніх писань потомки не вміли читати; темнота й здичіння, мов повінь, заливали старі огнища науки й освіти; старі храми розпадалися в руїни, старі пам’ятки, книжки та цілі бібліотеки покривалися пилом, що за пару тисяч літ утворив верству грубу на кілька сажнів, і треба було звиш двох тисяч літ та нечуваних висилків людської догадливості, аби знов відкопати, відчитати і зрозуміти ті свідоцтва прастарої старовини людського поступу.

Від часу передання фінікійцями початків азійської освіти грекам, починає головне огнище поступу переходити зі Сходу на Захід, з Азії до Європи. Але пройшло ще півтори тисячі літ, поки та Європа, а властиво маленька Греція, змогла настільки поступити наперед, щоб у боротьбі з Азією опертися її величезній силі, а незабаром потім і зовсім завоювати струпішілі вже огнища старої цивілізації – Фінікію, Єгипет, Вавілонію, Ассірію й Персію. Сього доконав один чоловік, Олександр Великий, Король Македонії; відтепер грецька освіта робиться тим сонцем, що освічує весь світ, Схід і Захід, мішаючи своє проміння з дотліваючою загравою старинних азійських та єгипетських огнищ. На грецькій освіті (з примішкою фінікійської, давно вперед переданої етрускам) виросли й римляни, народ у освіті недалекий, але зате незрівнянний у творенні та фундуванні того, чого бракувало дотепер освіченим народам, а власне державного життя, основаного не на самоволі володаря, жерців чи вояків, а на законі, ухваленому загалом горожан, на докладнім обмежуванні права кожного горожанина і на можності для нього боротьби за заховання і розширювання того права.

І ось силою своєї організації римляни швидко, крок за кроком, завойовують Італію, Іспанію, Карфаген, далі Грецію й Македонію, нинішню Францію, а потім Єгипет, Малу Азію, Сірію, аж по Євфрат, тобто більше-менше всі огнища давньої освіти. Всюди вони несуть свою державну організацію, своє римське право, свою поліцію та свої встанови, але притім шанують властивості кожного народу, його релігію й мову, позволяють їм розвиватися, як самі знають. Особливо вийшло се на користь грецькій науці, що перед тим під опікою наступників Олександра Македонського в Єгипті, Сірії та Малій Азії розвивалася невпинно і дійшла високого ступня. Під римським пануванням та наука робиться спільним добром усього світу: грецькі школи постають не лише в Олександрії, Пергамі та Антіохії, але також у Римі, Марсиллії і скрізь там, де оселюються римляни. Та була і в римських порядках та сама чорна пляма, що і в грецьких та давніших єгипетських та азійських. Усі вони обік вольних, більш або менше управнених людей знали невольників, людей безправних, зданих зовсім на ласку й неласку свого пана. Римське панування, наскрізь військове, намножило тих невольників страшенно. Кожний край, завойований в бою, римляни повертали в провінцію, де вся земля вважалася римською, а людність римськими невольниками. Швидко старих, свобідних римлян не стало майже зовсім, бо се не був народ, а тільки правне поняття – горожани Риму. Горожанином Риму міг зістати чоловік, роджений у Греції, в Африці, або в Азії; ми знаємо, напр., що таким римлянином був і апостол Павло, з походження єврей, роджений у малоазійським містечку Тарсі. Невольник, визволений паном з неволі або викуплений, міг статися вольним, міг здобути собі римське право. В перших віках по Христовім різдві первісні римляни майже зовсім потонули, розтопилися в масі таких чужосторонніх римлян, а маса й тих повноправних людей щезала супроти маси неповноправних або невольників. І що було варто докладне розмежування прав вольного чоловіка, коли найбільша часть людності не мала ніяких прав! Не диво, що римський правний порядок, збудований на невольництві, тобто на страшеннім безправ’ї, не міг устоятись, так, як гарна хата, побудована на льоду. Прийшла відлига, лід розтаяв або поламався, і крига великої повені знесла римську питну будівлю, погребла її в руїнах так, як і попередні великі огнища людського поступу.

Настали середні віки, віки упадку й темноти. Майже тисячі літ треба було, щоб із глибокого упадку люди піддвигнулися знов настільки, що могли пригадати собі те, що було давніше зроблено на полі науки, промислу, штуки, і на тій підставі працювати далі. Якийсь час огнища поступу ще держаться над Середземним морем, у Італії та Іспанії. Тут постають перші академії, перші фабрики, здвигаються міста, постають банки і великі торговельні доми. Італіянці та іспанці віднаходять дорогу до Індії; обпливши Африку, відкривають Америку, обпливають довкола землю. Але блиск тих країв швидко щезає. Здається, що вирвавшися з тісної котловини Середземного моря, людськість починає дихати ширше, знаходить у собі нові сили. Славу Італії та Іспанії швидко перебивають інші народи: голландці на полі заморських колоній, французи на полі науки й письменства, нарешті англічани. Головні огнища поступу помалу переносяться з Рима, Флоренції, Генуї та Мадріда до Парижа, Амс-тердама та Лондона. І на тім не кінець...

У наших часах бачимо дальшу мандрівку того дивного огнища. З Англією бореться о першенство її колишня колонія Північна Америка; не в однім випереджає її навіть Австралія; головним двигачем поступу – здавалось би – робиться океан. Краї, що хотять запевнити собі будуччину, збирають усі свої сили, щоб зайняти місце в ряді морських сил, запевнити собі шмат землі за морями, придатний для колонізації, для виселення надмірних сил із матерньої країни, для придбання нових багатств, нових сил за морем. Уже не середземна котловина, але ціла земна куля починає бути затісна для людського роду. Люди обчислюють докладно те, що вона їм може дати, числять, на як довго може се вистачити їм і оглядаються за новими джерелами надбання. Людська наука силкується зібрати докупи всі здобутки людського роду від найдавніших часів, провірити їх розумом та пробою, видушити з них науку на будуще, зберегти все цінне та цікаве та забезпечити будущі покоління від можності таких самих упадків та руїн, які бували в давнину. Ходить про те, щоб ту чудову квітку "поступ", що досі росла якось дико, раз тут а раз там, тікала з одного краю в другий, лишаючи по собі пустині, – щоб її присвоїти, розщепити по всій землі, хоч, може, не рівномірно, то все ж настільки, щоб ніхто на світі не був виключений від її добродійств.

Кожний народ, кожна громада працює над тим, не покладаючи рук. А хто би смів на хвилю загавитися, або й зовсім відцуратися роботи, може бути певний, що незабаром його не стане на світі, що той "поступ" буде для нього не добродієм, а пожежею і спалить його та змете з землі безслідно. Так звані "дикі", некультурні, первісні народи, яких іще в початку ХІХ віку була на землі велика сила і, які посідали величезні простори землі, тепер один за одним щезають з лиця землі, оскільки не можуть присвоїти собі здобутків поступу. Вимирання, щезання непоступових людей іде тепер сто раз швидше, ніж ішло давніше. Тепер віддалення майже не існує для чоловіка: парові та електричні машини оббігають землю на всіх місцях швидко, і поступ, не раз непрошений гість, заходить у найглухіші закутки, продирається крізь найтвердші кордони. Кожний народ, кожна громада мусить познайомитися з ним, а хто не хоче чи не може присвоїти собі добрих його боків, той швидко зазнає на собі злих: голоду, хвороб, горілки, деморалізації і пропаде від них.

Хто читає газети, той, певно, знає, що, приміров, у Індії майже що кілька літ сотні тисяч народів гинуть з голоду – то гинуть самі тубільці, індійці, водночас англічани, що панують у тім краю, не то що не гинуть, а ще й збагачуються. Менше пишуть по наших газетах про те, як то цілі муринські племена в Африці вимирають та хиріють від горілки, якої їм достачають європейці в заміну за їх діаманти, слонові зуби та за їх роботу. Винахід пороху і стрільб, що був – хоч би як се могло видатися дивним – великим двигачем поступу в Європі, довів у Північній Америці до того, що з 8 млн. тамошніх тубільців за сто літ не лишилося й 800 тис. В Європі не маємо чуми вже від півтретя ста літ: холера являється у нас рідким гостем, а в Індії, Персії, Аравії, завдяки тамошній некультурності, бракові лікарів, нехлюйству, тощо, вона не вигасає ніколи й косить та й косить тисячі людей. І коли ті місцеві люди вимирають, на їх місці постають чимраз нові оселі зайдів і починають нове життя на місцях, де давніші мешканці не вміли жити по-новому. А буває й так, що нові зайди, як колись гуни та мадяри, приходять у населений уже край і починають вигублювати давнішу людність, так як диких звірів, або повертати їх силою в невольників, щоб посісти їх землю. Так було з тими голландськими поселенця-ми в Південній Африці, що тепер називаються бурами. Вийшовши перед 300 роками з Європи, вони таким явним розбоєм прочистили собі місце при Розі Доброї Надії; коли там потім надійшли англі-чани і забрали край, часть бурів, не хотячи підлягати їх власті, подалася трохи на Північ і знов вигубила пару муринських племен і осіла на їх землі, назвавши її Наталь; коли й сю країну загорнули англічани, бури пішли ще далі на Північ і знов розбоєм прочистили собі просторі країни "за горами" (Трансвааль) та над джерелом Помаранчової ріки (по-англійськи – Орендж). І отсе перед роком ми були свідками, як ті малі розбійники зробилися жертвою більшого і далеко розумнішого розбійника – Англії, який, певно, внесе в той край більше порядку, культури, науки, свободи, а з нею разом і здирства та визиску.

От такими крутими дорогами ходить іноді поступ людський. Не дармо сказано, що він вирос-тає на могилах, як пшениця на зораній ниві! Тепер, коли ми, так сказати, по верху оглянули хід дороги та вдачу дотеперішнього людського поступу, пора нам заглянути до його середини, придивитися його будові та натурі: одним словом, пора нам відповісти просто на питання: що таке поступ?

 

© Іван ФРАНКО