Суспільний пістряк

Гарне, здорове суспільство, що в ньому кожна людина, кожний громадянин почуває себе більш-менш задоволеним. Кажемо "більш-менш", бо, насправді, цілком задоволеною людина майже ніколи не буває і в тому її щастя, бо тільки тому можливий поступ і розвиток суспільства, що людина все шукає чогось кращого. Бо ж у ньому кожний громадянин робить щось, всьому суспільству потрібне, чи корисне, з давніх давен порівнюють із здоровим живим організмом, в якому всі частини нормально, гармонійно розвиваються і виконують кожна свою, їй призначену, корисну для всього організму функцію...

Було б зовсім невірним твердити, що працею всього організму кермує свідома воля, яка міститься в голові, в мозку. Ні, коли придивитися до життя й діяльности організму, то приходиш до переконання, що величезна частина праці й діяльности організму відбувається цілком несвідомо, себто без участи керівного органу, то перебуває в голові, а так, ніби кожна частина тіла, ніби кожна група клітин, що творять той чи інший орган, знали заздалегідь належну їм ролю і виконують її, кермуючись власним розумом, власною свідомістю, що наказує їм поводитися так, а не інакше, що наказує їм не переходити положених їм меж і не втручатися в працю інших клітин. Клітини й групи клітин живого здорового організму працюють в повній гармонії між собою, в повній між собою солідарності. Внаслідок такої гармонійної співпраці справді здорова людина ніби навіть не відчуває свого тіла — всі життєві процеси відбуваються так нормально, що людина, не витрачаючи уваги на те, що йде само собою, може скеровувати всі свої сили на осягнення поставленої нею собі мети...

На жаль, такий ідеальний стан повного здоров’я, як в живому організмі, так і в організмі суспільному, буває дуже рідко. Часто гармонійна співпраця між різними частинами організму — головно внаслідок втручання сторонніх чинників, так званих мікробів — порушується. Це порушення гармонії в організмі ми звемо хворобою. Хвороби бувають тяжчі й легші. Деякі з них бувають смертельні. І одною з найнебезпечніших і найстрашніших вважається — пістряк (рак). При цій хворобі якась група клітин, з причин, нам досі невідомих, нараз ніби втрачає отой заложений в неї підсвідомий розум, що наказував їй діяти гармонійно, не порушуючи прав і меж інших клітин спільного' організму, і починає поволі, але невблаганно розростатися коштом інших клітин, порушуючи гармонію праці всього організму. Ця збожеволіла група клітин втратила почуття своєї пов’язаности з усім тілом, втратила почуття відповідальности за свою діяльність перед усім організмом і, корючись тільки егоїстичним апетитам власної групи, намагається поширитися на ввесь організм, утотожнюючи цілі всього організму з непомірними цілями збожеволілої групи клітин. Поширюючись коштом сусідніх клітин, і груп клітин, ця збожеволіла група все нищить і вбиває, що знаходить на своєму шляху. Якщо цю хворобу не вдається своєчасно розпізнати і зліквідувати шляхом удатного хірургічного акту, приходить організмові жорстока смерть у великих муках і терпіннях.

В суспільному організмі ця хвороба не менш небезпечна, як і в усякому іншому живому організмі. Виявляється вона в розрості непомірного еґоїзму різних груп суспільства, що намагаються діяти виключно в своїх власних інтересах, наперекір і на шкоду інтересам всього суспільства. Блискучий приклад такого суспільного пістряка дають усі так звані тоталітаристичні партії, які ототожнюють цілі й духовієть усієї нації з своїми власними вузькопартійними цілями й обмеженою еґоїстичною духовістю: «Не смій думати інакше, як я думаю!.. Я... ми... наша партія...». Завдяки цій тоталітаристичній хворобі суспільного пістряка, Німеччина й Італія знайшлися були на волосок від смерти, а Росія ще досі жорстоко терпить, але, зрештою, втративши найкращі елементи свого населення, мусітиме підлягти найенерґічнішому хірургічному актові... Проте, приклади Німеччини, Італії, Росії — це надто всім ясні й помітні приклади.

В українському суспільстві тепер, здається, мало людей, що не почувають відрази від тих тоталістичних мікробів, що можуть довести до такої жахливої форми суспільного пістряка. Але існують й інші форми, менш помітні, і тому теж дуже небезпечні. Ось, наприклад, нам пишуть із Торонто в Канаді, що там уже кілька тижнів відбувається штрайк трамваярів, який паралізує життя дуже просторого міста. З цього приводу, часопис "Наша Мета" пише: «Штрайк торонтських трамваярів ні в якому разі не можна назвати засобом боротьби за життєві права, за поправу життєвих умовин трамвайних робітників. Здається, що не помилимось дуже, коли скажемо, що якраз трамвайні робітники належали до найліпше платних. Крім непоганої платні 60-80 доларів на тиждень, вони одержували одяг і право дармового переїзду трамваями, для себе й родини. Це все, разом взяте, запевнювало трамвайним робітникам добре життя...».

Виходить так, що у порівнянні до інших робітників, вони були упривілейованою категорією, що не турбувалася ні безробіттям, ні конкуренцією. І якраз ці добре одіті, гарно відживлені та забезпечені робітники проголосили штрайк і покинули свою працю. У висліді мільйонове місто, розкинуте на великому просторі десятків квадратових миль, опинилося одного дня без найважнішого засобу комунікації, без трамваїв і автобусів. Багатіших людей, власників авт, це дуже не схвилювало. Вони майже не користали з послуг трамваїв. Зате недостача трамвайної комунікації сильно вдарила по тих, що жили далеко від місця своєї праці, і які кожного дня були приневолені користати з міської трамвайної або автобусової служби. Вони опинилися в обличчі важкого, іноді непосильного завдання: йти пішки кілька годин до праці, або платити тяжкі гроші за таксівку...

Штрайк трамвайних робітників в Торонті насуває сумні думки — рефлексії про стан нашої демократії, про дух солідарности та християнський світогляд. Що це за демократія, коли мала жменя штрайкарів має силу накинути свою волю, чи пак самоволю, соткам тисяч людей? Який це солідаризм, коли одні робітники хочуть мати надмір приходів, не дивлячись на те, що другі не мають чим пов’язати кінців?! Який це християнізм, коли кожний дбає тільки про себе, а долю другого, свого ближнього лишає на призволяще?! Публічна опінія мусить рішуче запротестувати проти анархії цього роду. Мусимо подбати, щоб наше законодавство стояло на сторожі прав загалу і не дозволяло невідповідальним або продажним людям підривати основи правдивої демократії.

Для нас теж нема сумніву, що і в цьому разі ми маємо вияв початку тієї хвороби, яку ми назвали суспільним пістряком і яка виявляється в утраті окремими групами суспільної, чи національної, солідарности. Відчування національної солідарности і дотримування її в житті — найголовніша умова здоров’я, життя й розвитку здорової нації.

 

© Євген ОНАЦЬКИЙ