Брати малороси

В одному з своїх поетичних творів Тарас Шевченко каже про двох близнят, що мають народитись на Вкраїні: «Цю ніч будуть в Україні родитись близнята. Один буде, як той Гонта, обороняти своїх братів, а другий буде помагати ворогам свого народу». Близнята, яких бачив в своїй творчій уяві наш Великий Пророк, вже родилися... Народився на Україні дух національного відродження, шириться серед українського народу національна свідомість, а з нею росте національна самоповага.

Прокидається забита, зацькована, своїми і чужими обпльована душа народня. Росте жадоба кращого людського життя і розходиться "по всій Україні" велике, могутнє бажання "правди і волі". Але, "цю ніч будуть в Україні родитись близнята", бо віки недолі, віки безпросвітної темряви та духовного поневіряння не минають безслідно для тих народів, що їх пережили. Лишають вони по собі на довгі літа чад і смрад, засмічують чисту душу народню сміттям зневіри в свої власні сили, сміттям національної тупости та рабського гордування всім своїм рідним, своєю власною душою, витворюють психологію невільників. І коли для таких народів починає сходити зоря нового життя, коли помаленьку починають падати історичні зовнішні пута, то тоді, поруч з новим окромішним і повноправним людським життям народу, що встає з мертвих, прокидаються в ньому ж таки всі темні сили, починають брязчати внутрішні пута – спадщина довгого лихоліття, сліпа кара за неповинні може історичні гріхи.

Ці темні сили, що досі тільки мовчки дивились на занепад власного народу, тепер, коли він прокидається, самі нападаються на нього, самі – власними руками – намагаються знищити те, що осталось живого по довгих літах історичної "руїни". Та й не диво: відродженння українського народу це моральна смерть його синів відступників. І починають завзято свою роботу "людські шашелі", виховані в атмосфері національного гниття, намагаються знищити нові, молоді, "зелені парости", що починають "тихо, любо" рости собі "від коріння"... Перед нами зараз лежить випуск "Почаевскихъ Извѣстій", газетки, що цілими тисячами розходиться по наші Волині, котру можна знайти у нас скрізь, в кожному селі, та мабуть не тільки у нас, а й по всій правобічній Україні. В цьому номері на першій сторінці поміщена відозва, ширена у нас дуже запопадливо, відозва настільки цікава, що вважаємо не зайвим подати її в цілости читачам "Ради".

Починається вона словами «Братья малороссы!». А далі слідує таке:«На Волыни есть дорогое для всехъ насъ мѣсто, находится оно въ запустеніи, забыто всѣми. Это козацкія могилы подъ Пляшевой. Въ 1651 г. здѣсь была страшная битва между козаками и поляками. Наши дѣды козаки пошли на смерть, только бы освободить родной край отъ польской неволи, а вѣру православную – отъ гоненій. Болѣе тридцати тысячъ козаковъ легли тогда на поляхъ подъ Пляшевой. Тѣлами ихъ была покрыта земля на нѣсколько вёрстъ, никто не решался ихъ похоронить, боясь поляковъ. И долго ещё бѣлѣли тѣ поля отъ костей козацкихъ, какъ отъ снѣга. То была великая и послѣдняя жертва за нашу волю. Хотя поляки и торжествовали побѣду, но черезъ три года Малоросія присоеденилась къ Русскому царству. Великій грѣхъ намъ забывать жертву этихъ мучениковъ-козаковъ, сложившихъ свои кости за нашу вѣру, наше счастье и волю. Поляки поставили своимъ воинамъ возле Берестечка нѣсколько памятниковъ и до сихъ поръ, хоть загинула ихъ Польша, служатъ благодарственныя молебны за побѣду над хлопами. А надъ могилами нашихъ героевъ нетъ даже простого деревяннаго крестика, да и земля та пренадлежитъ частному лицу. Так дальше нельзя оставлять тѣхъ могилъ. Во-первыхъ, постараемся ихъ выпросить или выкупить, какъ дорогое для насъ мѣсто. Во-вторыхъ, поставимъ тамъ памятникъ и часовню. В-третьіхъ, каждый годъ всемъ народомъ будемъ собираться на техъ могилахъ и поминать храбрых дѣдовъ наших, жизнь за насъ и вѣру нашу положившихъ».

Далі в цьому самому номері знаходимо статтю "На козацкихъ могилахъ» авторства Д.А. Виталія, у котрій навіть вживається слово "Україна" ("по всей Украинѣ"), оцей страхополох, що спати спокійно не дає Дмитро Забужній; далі знов вірші панотця Стефановича, українською мовою написані в першому заголовку "Про що плакалы – говорили козацьки могылы", і таке інше. Сумні гадки навівають оці вірші о. Стефановича, вірші, перейняті як не як любовію до рідного народу та його минувшини ітапоміщені в органі "Союза русскаго народа". Сумно та боляче тим, в кого жива душа народня, дивитись на все оце знущання з пам’яті кращих синів народу, дивитись як викликають великі події з могил забутих, як викликають діла і славу дідів на те, щоб останками спогадів, що жевріють ще в душах онуків, легче було цих онуків до "Союза русскаго народа" принадити, щоб ще повніше окутати їх темрявою та недолею, проти котрої боролися, і в боротьбі цій голови положили, діди їхні під Берестечком.

Сум і сором бере не за "чужих", але сумно і боляче за тих своїх братів рідних, оцих "близнят", що намагаються всіма силами допомагати ворогам свого народу. І коли першим тільки й можна сказати: геть з нечистими руками від наших, дорогих для нас споминів, від нашої минувщини! – то другим, вірячи в їх щиру прив’язаність до рідного народу хочеться нагадати слова нашого Великого Пророка:

«Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову
Тую славу, та читайте
Од слова до слова;
Не минайте ані титла,
Ніже тої коми,
Вже розберіть, та й спитайте
Тоді себе: що ми?
Чиї діти? Яких батьків?».

І коли ви кажете, що й досі над могилами козацькими і хрестик навіть нема, то спитайте себе спершу: а чого його там нема? Чому ростуть діти наші, про минувшину свого народу не знаючи? Чому їм кожної днини в церкві, у школі і скрізь з рідною мовою доводиться зазнавати всякої халепи? Тоді тільки, давши собі щиру відповідь, ведіть народ свій, як що вам на це стане совісти, в ряди "Союза русскаго народа" і намагайтесь повернути ті часи, коли саме загинула пам’ять провсі наші народні Берестечка. – А їх у нас було багато!

Тепер ви згадали оце одно Берестечко 1651 р.; та й правда, було воно, були Кумейки, була й Кодня... Але не забувайте того, що було далі й розказуйте всю правду. «Не минайте ані титла, ніже тої коми!»,  але не на те, щоб ненависть до сусідніх народів ширити, не на те, щоб людожерні думки ширити, а щоб показати всю історичну правду, показати синам, як "батьки їх помилялись" та як, не вважаючи на всі Полтави та Берестечка, і всі Батурини та Кодні, запопадливо служили вони тому, хто дужчий. Але бути нам собою ніхто не має права боронити, і не боронитимуть нам певне ті з братів наших москалів та ляхів, котрі самим собі та іншим народам добра бажають, а з тими темними силами серед них, що покручів з нас поробити хотять, ми тільки собою будучи, можемо боротися. І помиляються наші панотці, думаючи, що з "істинно-польською полонізацією" можна боротись "истинно-русскимъ обрусѣніемъ" та закликаючи народ під "союзницькі" стяги.

Поминаючи вже всякі інші докази та життьові факти, котрих тільки сліпі не бачуть, най подумать вони, чи можна народ від польщення, а значить від відступництва вдежати, самому йому шлях до цього відступництва шлях показуючи? І чи можна будучи "истинно-рускимъ" та рідним народом гордуючи навчити цей народ себе самого шанувати і ляхами і недоляшками не ставати? Тим більше, що батьки та діди наші кров свою і за Москву, і за Варшаву проливали, і коли тепер одні з нас, до Москви прихиляючись, Переяславську раду згадуватимуть, то недоляшки їм Гадяцьку умову покажуть. Бо були у нас і Брюховецькі, і Тетері і по дідах наших не тільки слава в спадщині лишилася. А панотцям нашим не слід надто забувати, що духовенство українське не тоді найбільшу славу придбало, коли, піддобрюючись польським верховодам, Унію заводило, або пару сот літ пізніше, теж піддобрюючись, "обрусѣніемъ" свого народу займалося, а тоді, коли в Братствах з неволею польською, а в другій половині XVII ст. з закріпощенням свого народу боролося...

Та мабуть довго ще житимуть віщувані Тарасом Шевченком "близнята", бо, кажемо ще раз, довге лихоліття надовго калічить людські душі. Але "на те лихо, щоб з ним битись", а чим більше лихо, тим сильніша та завзятіша й боротьба мусить бути. І саме про потребу безупинної боротьби з тим великим нашим лихом народнім, з оцим, ширеним чужими і своїми, національним роздвоєнням чи навіть "розтроєнням" нашим, хотілося б нам наприкінці нагадати тій частині українського громадянства, що шанує свою національну повагу. Перш за все треба це лихо добре пізнати і не слід його легковажити, як це досі на жаль у нас робиться. Нам випадково, в однім волинськім селі, довелось бачити, як селяни зачитували згадане число "Почаевскихъ Извѣстій", а така наприклад брошура, як "Рідна Земля", теж незвичайно в нас скрізь поширена. Хто ж читав цю, написану гарною і популярною українською мовою книжку, в котрій правда так перемішана з безсоромною брехнею, що малоосвічений читач одного від другого не відрізнить, той знатиме, як така "література", ширячись в народі, робить помаленьку своє погане діло національного самоприниження та самоганьбування. І хоч, на місці писак з "Почаевскихъ Извѣстій", ми б не дуже раділи з того, що ці писання, в котрих хоч одним боком зачеплена історія України, у нас з охотою читають, і хоч це врешті не на їхній млин вода, проте поширення "ідей" цієї літератури для розвитку нашого народу безумовно шкодливе.

Перш за все ця література сіє моральну отруту: тенденційним підбором та перкручування історичних фактів вона прищеплює нашому народові ідею добровільної денаціоналізації, окрім "хахляцького" гордування своєю народністю, прищеплює та ширить цю історичну болячку нашого народнього організму, що давніше на цілім Правобережжі (на Холмщині ще й досі) плодила всяких недоляшків, оцих "поляків-русинів з роду", а тепер прибрало в Галичині іншу форму, так званого "москвофільства" і в цій новій одежі під проводом знов "русскихъ малороссовъ" починає оце ширитись і у нас. Але, поруч з прищеплюванням цієї моральної отрути, роблять ці писання та їхні автори ще інше, може й гірше діло. При страшенно слабенькій національній свідомости наших народних мас і нашої інтелігенції, вони, дотикаючись своїми брудними руками до наших народних споминів і до нашої минувщини, опоганюють цим цю минувшину в очах всіх противників "союза", тобто в очах кращої частини нашого громадянства. І в результаті серед цієї ворожої "истинно-русскимъ" ідеям, частини нашого народу витворюється ґрунт незвичайно здатний з одного боку для полонізації, а з другого для "обрусѣнія" тільки в іншій формі, котре, щоб відрізнити від "правого" – "истинно-русскаго обрусѣнія", ми б назвали обрусенієм "лівим", а воно ж так само калічить народню душу і так само тільки з іншого боку гальмує всесторонній, широкий розвиток нашого народу.

То ж боротися з роботою "близнят" наших треба всіма силами! Розуміється, найкращим способом боротьби було б поширення національної свідомості серед усіх класів і всіх верств українського народу; тоді неминучі партійні ріжниці не сходилися б, так як частенько тепер, а ріжницями в переконаннях національних, і коли відродження українського народу має стати ділом всенароднім, а не ділом партійним, то , раніше чи пізніше, прийдеться коло цього заходиться. Але тим часом нам хочеться тільки пригадати необхідність боротьби з "союзницькими" ідеями серед мас нашого селянства, бо цього відкладати неможна. І, бачучи, як вороги наші зловживають наші національні спогади та традиції для своїх цілей, ми не вагаємось нагадати ще раз нашій інтелігенції про нагальну потребу ширення національної свідомости серед народних мас. З одного боку, ми мусимо якнайшвидше заповнити великий брак популярної літератури зо всіх галузей українознавства, спеціяльно в історії нашого народу, а з другого, мусимо подбати про те, щоб ця майбутня популярна література і та, котру вже маємо, розходилася серед народу, а не спочивала собі любісенько по книгарських полицях та інтелігентських бібліотеках.

Вороги наші, чужі та свої, використовують кожну хвилину та всі умовини, і в результаті, тоді, коли всяку чорносотенну літературу можна найти у нас скрізь, в кожнім селі, то українська книжка все ще у нас велика рідкість. А час не жде... Не забуваймо, що ми можемо проґавити незвичайно важний момент в життю нашого народу і можемо позволити поширитись заразі, котра на нашому, ослабленому історичною руїною організмові, може прибрати широкі розміри, на довго продовжити нашу "срамотню давнюю годину" і на довго відсунути від нас вільне, розумне, людське життя.

 

© В’ячеслав ЛИПИНСЬКИЙ