Орієнтація на чужі чи власні сили

Дуже часто ми, призадумуючись над положенням, що в ньому знайшлася Україна, ставимо питання: куди нам звертися за поміччю, де шукати виходу з нашої ситуації? Орієнтація на Москву (білу чи червону) виказала аж надто яскраво свої наслідки: повна ліквідація державности, намагання духово виродити, а коли це не вдається – фізично знищити український нарід. Орієнтація на Польщу, тепер реально не існуючи, також історично себе не оправдала. Дійсність, що заіснувала по приході німців, поважно розчарувала і тих, що ще недавно зв’язували з ними такі великі сподівання.

Куди ж нам тепер звертатися? До Англії з Америкою чи ще може до кого третього?  Ні. Значить, безвихідне наше положення? Далеко не так. Маємо один, одинокий, але зате певний і спасенний вихід, а є ним віра у свої власні сили, що її в нас так часто заступала орієнтація на чужі сили. Що таке орієнтація чужі сили? Орієнтація на чужі сили – це віра, що зовнішні, чужосторонні чинники одиноко здібні допомогти нам в нашій справі, що з цією допомогою прийдуть радо й щиро, бо це або братній нарід, або бореться в ім’я тих самих справ, що ми, наприклад, "демократичних свобід", "пролетарської революції" чи "проти комуністичних ідей". При орієнтації тим чужим силам (на які орієнтуємось) надається головну ролю й вирішальне значення.

Для кращого зрозуміння і потвердження тих слів наведемо кілька фактів з історії. Яскравим приладом орієнтації є брюховеччина, якої духовим провідником був протопіп М. Филимонович. Це не було намагання використати Москву для зміцнення становища України, це була віра в добрі наміри Москви, це було покликання її до вирішення внутрішніх справ. В результаті опинилася Україна під контролею і залежністю Москви, а творці цієї орієнтації заплатили за неї життям (М. Филимоновича Москва засилає в Сибір, Брюховецького вбивають його власні козаки). Те саме дала й орієнтація Тетері на Польщу: загальна руїна Правобережжя, винищення провідного елементу (смерть Виговського, Богуна), втручання Польщі до українських внутрішніх справ (погрози Чарнецького викинення тіла Б. Хмельницького у Суботові) і сумний кінець Тетері (ополячився).

У висліді цих двох орієнтацій прийшло не до визволення України котримсь із тих, на кого орієнтувались, але поділ між тих, на кого орієнтувались, між Москву і Польщу (Андрусівський договір 1687 р.). Також всякі орієнтації козацької старшини й народніх мас не дозволили довершити далекойдучих планів відбудови Української Держави ні Дорошенкові, ні Мазепі. Тут не будемо їх аналізувати, це читач на основі попередніх прикладів, знаючи історію, сам може зробити. Ми ще тільки спинимося на нових часах. Хочемо саме вказати на явище радянофільства, себто нової орієнтації на Москву, тим разом на червону. Радянофільство – це також віра, що тільки братній російський нарід, який приняв у себе комуністичні ідеї, поможе і нам в Україні такі ідеї зреалізувати, не маючи ніяких злих намірів щодо української території або свобіднього внутрішнього розвитку народу. Це є зневіра у власні сили, погодження, в добрій мірі, з фактом вмішання большевиків у наші внутрішні справи. Він був принятий значною частиною громадянства не як наїзд ворога, не як замах большевицьких орд на українську соборність і самостійність, а як явище допомоги в боротьбі з поміщиками і капіталістами. Так розуміла цю справу УКП, так розумів "Радянський блок" Винниченка–Шаповала на еміграції, а за ними й маса тих, що їх вони потрапили збаламутити своїми поглядами. Ті групи не змагали використати червону Москву й гасла пролетарської революції на відбудову української держави, як це зробив з російською Ленін, але віддали долю України в руки Москви і її Червоної армії, наївно вірячи в їхню щирість і народолюбіє.

Що було далі ми не тільки добре знаємо, не тільки бачили, але тяжко відчули на власній шкурі жорстокі наслідки цієї орієнтації. З права України на відділення зроблено пародію, деяку самостійність обмежено цілком та підпорядковано Москві (скасування комісаріяту зовнішних справ, закордонного представництва, територіяльної армії, не згадуючи вже про відділення Криму і Кубані і так далі), з української мови зроблено знаряддя московської пропаганди, українське селянство закріпощено чужим йому общинним, колгоспним ладом, українське робітництво піддано нечуваному визискові (норми, прогули), інтелігенцію відірвано від служби власному народові. Міліони селян, робітників, інтелігенції згинуло від холоду на засланнях і канальних роботах. Тут також варта відмітити, що всі творці орієнтацій платять за них своїм життям або кінчать сумно. Ми вже наводили приклад з Филимоновичом, тепер додаємо ще Грушевського, Скрипника, Крушельницького і багато інших.

З наведеного видно якнайвиразніше, що найбільшим злом нашої історії була орієнтація на чужі сили, вона була тільки загибіллю державності. Одинокий вихід сьогодні й в майбутньому – це віра у власні сили. Запитає напевно дехто: "Це все гарно й добре, але які вигляди маємо ми, орієнтуючись в нашій боротьбі на свої власні сили, коли й великі держави зникають з політичних карт, коли сьогодні крівавляться потуги з модерними арміями, а ми ж без ніяких засобів" ("з мотикою на сонце"). Про те, які великі сили криє в собі наш нарід, ми дуже часто не маємо не тільки правильного, але й приблизного навіть уявлення. Вони сьогодні по найбільшій часті ще не зовсім використані, а деякі навіть не заторкнені. Йде про урухомлення тих, досьогодні дрімучих, а в своїх спроможностях величезних сил, про їх організацію, вміле керівництво, йде про використання не лише цих великих можливостей, що кидаються самі прямо в очі, але й про використання тих малих, найменших, що менше може виразні, але не менша від того їх вага в загальній боротьбі. Скількість українців, наші природні багацтва – це речі, що на згадку про них, дехто з нас має сьогодні не позбавлене болю питання: "Ну й що з того?". Але ж і скількість українців, і природні багацтва України, і факт, що головна маса сировини в наших руках – все те при добре зорганізованій боротьбі, при захопленні революцією цілого народу, цілої території – все це фактори першорядного значення.

Ми навели ці великі, виразні сили. Скільки є невикористаних нами дотепер цих малих можливостей, побачить кожний, якщо уважно в тому напрямі прослідить своє середовище, село чи місто, школу чи завод. Всі ці добра використані, великі й малі можливості зложаться на велику ударну силу, що перед нею капітулюватиме кожний загарбник – силу непереможну. Що до цього, що ми без зброї, а на боєвищах змагаються потужні, модерні армії – ми ще раз вернемося до історії. Чи ж саме українська держава Хмельницького не повстала тоді, коли, здавалося, до того було найменше даних: повстання запорожців придавлені, Кодак остаточно збудований, народ уярмлений польсько-жидівсько-кріпацькою і орендарською системою. Польща, виглядало, стоїть на вершку сили і могутности. І саме в той час народжується українська держава. Чому? – Бо існувала ще Січ не зовсім знищена, зорганізована на прінціпах ордену, на яку міг опертися геній Хмельницького, існував ідейний, боєвий порив, а підвалини польської "моцарствосьці" були сильно захитані магнатсько-шляхетською анархією. Це цілком не означає, що Польща була слабою і її слід було легковажити. Ні, вона не була тільки так сильною, як виглядала. Жовті Води заіснували не внаслідок технічної переваги козацького війська над польсько-шляхецьким, не внаслідок технічної переваги козацької кінноти над польською гузарією, але внаслідок моральної переваги: фанатизму, ідейности, бойовости над морально загниваючою шляхетчиною. Коли ми наводимо цей факт, то не значить, що ми легковажимо технічний бік справи, ми тільки вказуємо, що бувають в історії воєн такі моменти, де найкраща зброя нічого не поможе, якщо заломиться боєвий дух, якщо нема охоти до боротьби.

Невелика горстка повстанців доконала свого діла освободження Північної Америки (1775 р.) від великої й могутньої Англії, бо в них був сильний дух, віра у власні сили, а не шукання допомоги. Маленький ірляндський нарід здобув самостійність, також маючи віру в сили власної нації, віру, яка їх гнала до безпереривної боротьби з далеко переважаючою силою ворога, боротьби, що тривала цілими поколіннями, в якій нераз і цілі покоління гинули, але яка вкінці увінчалася перемогою. В цьому місці деякі, що з запертим віддихом і в великому безділлі рівночасно ждуть укр[аїнського] Наполеона, можуть закинути, що ми промовчуємо Хмельницького, Вашінґтона чи де Валеру, бо це, що сталося, ніколи б не сталося без них, це їх виключна заслуга. Ми ролі великих людей не зменшуємо, їхнього значення в історії не заперечуємо, але мусимо підчеркнути рівночасно, як вплинула і зміцнила їхнє святе діло віра в силу свойого народу. Таку віру мали згадані провідники, така віра горіла в серцях всіх тих, що приступили до боротьби.

Віра у власні сили гартує духа, скріплює волю, зміцнює відпорність, надає агресивності боротьбі за святе право: право на самостійність. Вона виробляє постійну готовість, чуйність, береже перед несподіванками і розчаруваннями, а вслід за тим перед апатією і байдужністю. Віра у власні сили найтрівкіше об’єднює і споює, орієнтації єдність розбивають, розпорошують у різних напрямах. Тому через віру в сили своєї нації веде найкращих шлях до вимріяної єдности. В нашому житті можна стрінутися ще з одним закидом, а саме, що без сприятливої кон’юнктури (об’єктивних обставин) і віра у власні сили нічого не вдіє, а може викликати лиш непотрібні жертви. Тому, на їх думку, доки така кон’юнктура не заіснувала, не треба нічого робити, а тим більше такого, що грозить утратою життя. Такий спосіб думання скрайно опортуністичний і є виявом пасивности психіки раба. Ми можемо їм у відповідь сказати одне: без нашої участи добра кон’юнктура ніколи не прийде, а якщо таке щастя навіть настало б, то ми його не використаємо, воно скоро нам втече, залишаючи лиш солодкий усміх, невловимий дим.

Сучасна хвилина вимагає від нас ще більшої праці, зусиль, як коли інше, ще більшої віри у власні сили. Ми цю віру маємо. Ми в політичному питанні орієнтуємося тільки на власні реальні сили, а не на поміч ззовні, в економічному відношенні не на чужі капітали й технічний арсенал, а на власні природні багацтва, на нашу працьовитість і здібності, в ділянці культури не приймаємо безкритично ні Західньої Европи, ані Сходу, але боремося за наше власне культурне обличчя, нашу культурну індивідуальність, вирощену на синтезі позитивних первнів Сходу і Заходу. "Українському народові зовсім не цікаво і не інтересно перемінити форму неволі, а йому інтересно позбутися неволі. Існує єдина в світі гарантія політичної свободи – власна сила", – так писав Микола Міхновський.

 

© Осип ДЯКІВ // "Літопис ОУН" Т. 17 С. 175-179, 1943 р.