Пацифізм і психологія української миролюбности

Пацифізм є ідеєю старости, що мусить вести політику стислого зберігання сил, бо відчуває їх вичерпування. Коли наступає зворотний зіступ вдолину, народжується бажання ощаджувати, бажання розважности, доцільности. Стає ясно, що вигляди на поширення самої своєї індивідуальности, нових здобутків – станом суб'єкту неузасаднені. Людина зрікається всяких бойових плянів і свою будучність бачить забезпечену силами набутого досвіду та здобутих матеріяльних засобів. Життя стає під знак засади "мінімального зусилля".

Переміна настроїв не мусить відбуватися в стисло означеній порі життя. Дотичний період тягнеться переважно довший час і нерідко людина спостерігає свою зміну значно пізніше, як вона дійсно відбулася, власне тоді, коли новостворений стан у зустрічі з пригадом давньої молодости стає замітним, яскраво впадає в око (звичайно діється це при нагоді зустрічі з чимось дуже вираженим у пам’яті, наприклад із дорогою особою, якої давно не бачено). Попередній процес мимовільного ділання в такому моменті освідомляється; людина стверджує свою зміну і з конечности погоджується з тим станом речей.

Пацифізм найзагальніше відомий, як політична ідея, що її найголосніше пропагують дуже великі й сильні держави, та дуже маленькі й слабі. В обох випадках діє та сама спонука – самозбереження, як єдина розумна мета життя після ствердження, що воно пішло вже з полудня. На світових імперіях можна найкраще слідити цей зворот від Марса до Деметри. Доки тривав розвиток, переважав виразно характер громадянина-воїна, з застоєм вкрадається організатор споживання, бо в цьому другому періоді домінує безпосередньо життя, чи пак уживання. Розвиток – це ряд підбоїв, завдяки яким держава поширюється політичне і кріпи е господарське. Попередня суворість звичаїв, зберіганих з релігійною пошаною, давня простота життя й особиста скромність уступають тепер перед блиском багатства, величчю будівель, мистецтвом життя. Період здобування переломлюється на вершку потуги в широке русло розкішного виживання.

Політично велика імперія ходить у стадію глибокого миру, що восібляє настання ери ладу і запанування високої цивілізації. Можна сказати, то уконституовується законний дух доби, життєвий стиль і всякого роду культи. Володарям і організаторам державного життя йдеться головно про витворення у підвладних масах населення душевних настроїв, нахилів, уподобань, звичок, що відповідають політиці збереження панівного ладу. Почуття законности (легалізм) правости (авторитет права), льояльність до влади, що представляється щораз сильніше в зовнішньому блиску одягів, почоту, масових прийнять, святочних урочистостей. Держава забезпечується, переходить у стан оборони і приступає до випрацювання досконалого адміністраиійного механізму, що має заступити давнішу ролю моральних чеснот у громадян. Період миру з конечности мусить піднести вигоду й розкіш життя до рівеня найвищих благ. Це неминучий висновок з проповіді ідеї миру, яка не може не підкреслити святости життя та його самодоцільности.

В масовій переєності тієї ідеї домінує вигода життя, як мета, – епікуреїзм стає офіційною філософією пацифістичного періоду світової імперії. Доки життя в формі підмету звертається в напрямі великих моральних завдань, отже доки воно є джерелом творчого прямування, доти мусить воно стояти на висоті виконної здатности, бути особисто чинником виконання в умовах суворої дисципліни, самоопанування і життєвої простоти. Коли ж єдиним завданням стає зберігати саме життя, пропадає висока форма його підметної постави, не стає мети, що є рацією тієї постави, а на її місці появляється купецька діялектика здобування засобів до розкошів і забав. Тут розвивається нове мистецтво, техніка вибагливости, де втілюється вся винахідчивість розуму аж до явного виродження в помислах розпусних веселощів та оргій.

Доба "цивілізованого проміскуїзму", це упадок достойности звичаїв і моральних засад різних соціальних форм, що починається вже в нашій ері, характеристична "перемішанням вартостей", не їх відверненням, що є наслідком душевної розгнузданости що виступає як особлива відміна революції, нічим необмеженої сваволі, що дістає можність проявлятися систематинчо, як циркові ігрища в цісарському Римі. Так звана суспільна функція культури, що ніби в ті часи демократизується, не має нічого спільного з правдивими культурними ціннощами. Буйне хвилювання життя захоплює найширші маси і вони, йдучи за голосом пробуджених інстинктів уживання, можуть бути тільки споживачами дібр культури. А те, що вони приймають-споживають, ніколи не є істотне культури. Між спокусливо залицяльними аргументами пацифістичної теорії ніколи не бракує вайважнішого, що ним є культура, як форма духового розвитку людини до вершин досконалости в противагу варварським інстинктам, що з корінням виривають благородний посів духового зерна. Тимчасом у всіх часах культура була твором малої горстки духової аристократії, що стояла в осередку культурного життя, промінюючи навкола духовим світлом. (Тільки московський большевизм розганявся до колективної творчости своїх пролетарських мас, однак завернув до старих богів буржуазної епохи). Маси мають до культури наставлення сприймача, споживача, а не творця. До того ж культура – це форма великого життя, що в творі культури дістає "обличчя вартости", осягає в ньому свій портрет, стилізований індивідуально, а не форма великого споживання.

Творення, це священний акт, яким душа входить у світ і завойовує його своєю зброєю, твором, або лагідніше, в якому вона хоче засіяти зерна своєї духової природи. Як видно з того, і культурі не бракує життєвої агресивности, включно до безоглядного імперіялізму, якого висловом є задушевне бажання кожного творця перейти своїм твором до пантеону "безсмертних". Вживати аргументу культури в ролі доказу нестійкости мілітаризму чи взагалі імперіялізму, значить посередньо його потверджувати. Чи в нашій сучасності бракує яскравих образів нещадної боротьби світоглядів, теорій, напрямків? В середній Європі виробився навіть термін "культуркампф".

Не можна, довільно вилучувати культури з суцільного життя і розглядати відорвано її істоту. Культура живе разом зо своїм людським підметом і спільно з ним переходить різні фази розвитку. Історія повна прикладів, як меч прокладав шлях для легшого проникання культурного наступу в глибину завойованих країн. Одночасно знає вона також протилежні випадки агресивности культури в характері підготови грунту для політичної чи воєнної акції. На завойовну діяльність нема одного тактичного правила, лише стільки, скільки доводить до означеної мети. Миролюбність є правдивою перемогою в середовищі пристрастей великого життя. Натомість вона не є ніякою чеснотою там, де замирення є наслідком вичерпання сил, старечости.

 

© Юліан ВАССИЯН // "Суспільно-філософічні нариси" С. 5-10, Чикаго, 1958 р.