Все та сама Москва!..

Хай нас не дивує, що комунізм прославляє царизм. Йдеться не про царя Петра чи Миколу, але про московського володаря, амбітного загарбника. На думку московитів, Європа скоріше чи пізніше буде їхньою. Не тільки Європа, а й цілий світ. Це є нащадки Чінгізхана, яких світ уважає за велику силу і це є головним козирем московської дипломатії!

У москвинів нічого не міняється, а все йде як раніше, по-старому. Залізний мур чи залізна заслона не постала в наш час, а вона була і раніше. Бо ж Москва карала смертю тих, що хотіли їхати закордон і до Петра І і після нього. За чужинецькими інформаціями, Москва скуповувала й палила книги з інших країн, бо там було надруковано правду про Москву та її злочини. Московський історик Ключевський подає таке: «У XV ст. царський уряд не дозволив виїздити за кордон, а за втечу з терену Московії карав смертю та конфіскацією майна». У 1651 р. москвини вимагали від англійського уряду спалити книжку Д. Флетчера, а по відмові самі скуповували й палили її. У 1701 р. вимагали від австрійського уряду знищити книжки Ю. Корба, а по відмові самі організовано її нищили. У 1800 р. наймити Московії підкупили друкаря і фальшували книжку К. де Рульєра, але Наполеон І Бонапарт вчасно довідався й наказав знищити сфальшований текст, надрукувавши первісний.

Але це не все! Вже у 1833 р. царські урядовці сконфіскували й спалили всі татарські книжки, у який йшла мова про злодіяння Москви проти українців у прикордонні Криму, Гетьманщини та Дону. У деяких рукописах приватної власності йшлося про те, що «цар має право відбирати у своїх підданих будь-яке майно і життя, коли лише сам забажає. Губернатор не дістає державної платні, а збирає відповідний податок за своє утримання з підвладного населення. Коли губернатор чи інший урядовець має по достатку майна, тоді цар наказує зрубати йому голову, ніби за зловживання, але награбоване не повертає підданим, а кладе у свою власну кишеню». Так, є в москалів ще інший спосіб "законного грабунку". Вони мають закон, згідно якого половина майна державного злочинця одержує той, хто його видасть. Жодних свідків для цього не вимагається. Це є корисніше, бо не треба давати донощикові половину майна.

Загальне п’янство, хабарництво, розпуста і доноси — це повсякденний стиль москвинів. Англієць Д. Флетчер у своїй книжці з 1590 р. подав нам образ життя в Москві, яке продовжується в сучасному так званому СССР. Вчений хорват Ю. Кражаніч, переконаний москофіл, поїхав у 1559 р. до Москви пропагувати свою ідею єдиної словянської держави, на чолі з московським царем. Повернувшись до дому по 15 роках, він написав книжку і каже, що москвини розумом тупі й забобонні, примітивні в торгівлі, брудні в хатній господарці, самі не в стані щось видумати, не мають поважних книжок. Так, колись закостенілий прибічник Москви став її затятим ненависником лиш скуштувавши правдешнього життя в своїй омріяній утопії.

Йдемо далі. Австрійський посол І.-Ґ. Кочв у 1701 р. писав таке: «Ціла московська нація є в рабстві. Всі без ріжниці стану, включно з міністрами. Вони заручники власного володаря. Тому, що ця московська нація народжена в рабстві й нічого не може зробити без дозволу царя». Уярмлення віками мурувало московитів від цивілізації. Тому-то нині серед них і панує відраза, справжня ненависть до так званого "капіталістичного" світу — бо це ніщо інше, як природна ненависть до Заходу. Кожне досягнення, творчість цього колективного Заходу від берегів Гудзону до Альпійських луків, це тільки заохота до посилення вродженого руїнництва. Приміром, А. Герцен посилав західньому світові прокляття словами: «Хай живе хаос!  Vive La Mort!»! За 50 років потому вже М. Горький закликав: «Якщо ворог не піддається, його треба знищити!». Тож саме тому незалежно від того, який в Москві є режим, царський чи комуністичний, там завжди панує воюючий московський месіянізм, який є спільний всім московинам!

Москвини змальовують свій народ по різному. Скажімо, А. Чехов у своїх "Мужиках" порівнює їх з худобою, а пацифіст Л. Толстой цілує поли мужицького халата. Інакше мислить консервативний монархіст П. Струве: «Страх мужика, що здатен на бунт, легко скорити одним лиш виглядом баґнетів». А все ж таки, цей народ для московської інтелігенції був і народом-"богоносцем", і худобою для забою, якій повинні покланятися "всі язиці". У цьому проглядається і сумнозвісний месіянізм московства. Цареславець А. Леонтієв, що служив у війську одразу трьох імператорів з дому Романових, писав таке: «Я вірив і ще вірю, що Росія, як має стати на чолі якоїсь нової східньої державності, повинна дати світові й нову культуру. Але народ наш дурний до неї ще недоріс». У свою чергу поет Ф. Тютчев писав: «Над ґіґантськими руїнами Заходу, стане мов святий ковчег, ще більша Росія... Хто посміє сумніватися в її покликанні!».

Доволі цікаво, що у сторіччі ХХ-му цьому процесу прислужились ненависні Москві західні потуги. Рузвельт, Черчіль і теперішня коекзистенція стали поплічниками варварів зі Сходу, що уярмлюють вільні народи Осередньої Європи. Публіцист Ю. Саморін тішився ролею, яку доведеться грати Московії в цілому світі, а М. Бакунін вірив, що московський нарід внесе в історію нові засади, створить нову цивілізацію, нове і життя... І врешті створили  обнесену колючим дротом тюрму, фундамнет якої всотав кров мільйонів невинно закатованих жертв! Московську душу слушно кличуть "пітьмою", яку не можливо розгадати сторонньому. Так буде тривати так додотив, поки державні мужі Заходу не змінять своєї угодової політики відносно Москви й не стануть на єдино правильний шлях. А цей шлях проголосили україснькі націоналісти  покінчення найбільш ганебної московської імперії у ХХ-му ст. і зрозуміння та допомога національно-визвольним рухам тюрми народів СССР.

За даними професора С. Ґольдельмана, перед революцією 1917-го нараховувалося до трьох мільйонів жидів, зорганізованих в своїх організаціях, які стояли за неподільність царської Московії. Але більшовицька стихія використала жидівський потенціял всесторонньо і спритно їх перехитривши. Л. Троцький, Л. Каганович і цілий ряд інших — це стовпи більшовицької революції, жидівського походження, які зберегли московську імперію, надавши їй яскраво кривавого відтінку. А могло бути інакше, якщо б жиди своєчасно знали московську ментальність і сьогодні не було б такого розчарування і не було б знищено п’ять мільйонів люду. Але, це вже таке традиційне в жидівській політиці, йти за пануючим...

Дуже характеристичним це проявилося і на Закарпатській Україні. Одного дня жиди підтрумували політику чехів на Закарпатті, а наступного ентузіястично вітали та з квітами у руках зустрічали мадярів, а в них  гітлерівську і протижидівську політику. Згодом їм також прийшлося платити велику мірку за своє угодовство і плазування перед новою владою. І як довго вільний світ не зрозуміє московської ментальности, не зробить переоцінки й не зміриться на поземі з притаєною тактикою, так довго покутуватиме вільний світ і платитиме велику ціну!

 

© Гриць БОЖОК // "Церква і Життя" С. 3-4, Мельбурн, 1973 р.