Москвофільство української революційної інтелігенції

Ідеалізація ліберальних і демократичних революційних течій московського суспільства з боку української інтелігенції пхала її протягом останнього п'ятдесятиріччя в ці течії, де вона тонула цілковито для української нації. Майже до останнього десятиріччя, — до року 1896-1897. Той факт, що до останнього часу революційна українська інтелігенція майже цілковито йшла до табору революціонерів-москалів, полишаючи справу організування свого власного народу за його економічні і політичнонаціональні інтереси, — відомий кожному!

Цей напрям називаємо москвофільством і період його панування — періодом москвофільства. Усі ці Попки, Давиденки, Кибальчичі, Малинки, Стефановичі, Лизогуби й інші, їм же "несть числа", полягли головами за справу московського суспільства. Їх шляхом ішла українська інтелігенція майже до 1896-1897 рр., приносячи великі і криваві жертви московському Молоху; тільки протягом останніх десяти років стали з'являтись революційні українські організації: УСДП, УСП і РУП.

Але й зараз значна доля української інтелігенції все йде битим шляхом своїх попередників; навіть деякі з українських організацій не відцурались загальноросійських політичних ідеалів, обмеживши свою діяльність територією українського народу, вони спинилися на компромісі. Москвофільство ж, ця страшенно смертельна хвороба для української нації, ще й досі значної сили! Чим же пояснити москвофільство української революційної інтелігенції, що так безмежно панувало до останніх часів?

Адже не вигоди матеріальні спонукують її йти до революційного московського табору, бо там її жде доля Малинки, Желябова, Попка, Давиденка та інших. Ця інтелігенція досить ідеалістична й альтруїстична і хоче дійсно щастя скривдженим. Але чого ж вона йде до тих, які належать і дбають про щастя нації, яка заїдала і зараз заїдає націю українську?

Причини цього глибокі й кореняться в самому становищі української нації, в становищі безправного і безсилого раба. Рабство політичне і рабство економічне українців виховувало і виховує в них психологію рабства духовного. Бо той, хто не може уявити собі існування української нації в стані незалежної державно, хто навіть не може припустити змоги цього хоч аби коли в майбутньому, кому ця думка смішна з приводу неможливості її виконання, бо він уявляє собі силу московської нації непереможною, той, очевидно, шукатиме ліпшої долі не в антагонізмі, а в згоді з "панами становища", з панами переможцями, з москалями, і усі його пересвідчення й ідеали з залізною доконечністю вироблятимуться в напрямі москвофільства.

З другого боку, брак української національної преси, літератури, брак національної школи і необхідність учитись у школах московських і шукати відповіді на духовні запити життя в московській пресі й літературі мимоволі привчає українця дивитися на світ, на себе і на свій народ через "московську" призму. Він мимоволі витворює в нього психологію духовного рабства від московської думки, московської культури. Так є сьогодні на українській землі.

 

© Микола МІХНОВСЬКИЙ