Характерні постаті російської революції. Трамтадрат імперіялізму

Вина багатьох історичних людей полягає лише в тім, що вони запізно приходять. З самого початку їхньої політичної кар’єри вибирає їх глумлива доля предметом своїх особливих кпин, роблячи з них посміховисько для ворогів і приятелів. Зрештою вони гинуть, а їх завдання залишається невиконане, але не тому, що воно було загалом нездійсненне, а тому, що зачали здійснювати його в невідповідну хвилю.

До таких лунатиків, що запізно (або завчасу!) вибралися в свою небезпечну мандрівку, належав і Павєл Мілюков – одна з найцікавіших постатей російської революції. Теоретик російського лібералізму та його найбільш типовий представник, професор П.Н. Мілюков лучив у coбi й усі від’ємні сторони ліберала. Найважливішою з сих останніх була необмежена, непоборна, нічим не знищима віра в слово. «В началі бі слово!», – сю сентенцію міг би сміло взяти собі за motto вождь партії народної свободи. Се слово було універсальним середником у боротьбі з політичними противниками і, загалом, з усім світовим лихом.

Вихований в атмосфері вимушеної безчинности, російський ліберал з’явився на політичну арену з уродженим потягом до папляння. Се папляння, се "слово" мало в його очах таємничу, чарівну силу, від сього "слова" – се було святе переконання кождого ліберала – мали колись упасти, як від звуків сурм єрихонських, мури абсолютистичного Єрусалиму. Сим "словом"(самим словом!) мав бути збудований і храм нової Росії, якого не одоліли б і "врата адови". Обтяжений сим первородним гріхом російського лібералізму, з’явивcя на світ і П.Н Мілюков.

День його політичного народження, як і народин цілого російського лібералізму в його модерній формі, було 17 жовтня 1905 р. – день славетного конституційного маніфесту. Суть сього маніфесту полягала в тому, що російській cycпільності, зв’язаній, як і дотепер, по руках і ногах, розв’язано язик! Їй дозволили – річ у Росії нечувана! – говорити. Дозволено критикувати, ба, навіть робити інтерпеляції урядові в Думі. Дозволено творити політичні партії, одне слово, дано змогу бавитися в західноевропейський конституціоналізм. Ліберал П.М. Мілюков і його партія зрозуміли завдання моменту й негайно взялися до праці, пам’ятаючи про російську приказку, що «више лба уші нє растут». Скоро вона зробилася найбільш "прілічною", найбільш "міністеріябельною" партією в Думі, з їх лона виходили найкращі фахівці – члени комісій; лише вони були в стані випрацьовувати законопроєкти, вони мали найліпших бесідників, що так додатньо вирізнялися від істеричних квилінь соціялістичних "ораторів" або, як їх називав П.Н. Мілюков, "ослів з лівиці". Правда, великих наслідків ся праця не виказувала, і законопроєкти або не затверджувалися урядом або відкидалися Державною Радою, а промови звучали,як голос у пустині. Та се не зражувало партію професора, який відразу вибився на становище великого майстра лицарів парламентського кретинізму в Росії.

Він ішов своєю простою дорогою, не піддаючись "провокаціям" лівиці, що намагалася перенести спір з урядом царату з думських мурів на вуличний брук, що хотіла апелювати в боротьбі з абсолютизмом не до сили аргументу, лише до аргументу сили. П.Н. Мілюкову присвічував инший ідеал. Він відкидав ті способи, способи брутального насилля, які застосовували, рятуючи штучну російську державність, Сіпяґін і Плєве. Він думав у політичній свободі, за прикладом Америки, знайти те вапно, що тримало б вкупі цілий агломерат російських народностей та що прив’язувало б їх до російської держави. "Gente Polonus", відповідно "Ruthenus" – "natione Russus" – се було його ідеалом, а "російський громадянин", як колись "civis Romanus" – новим поняттям, у якому мали згинути і розпливтися всі "нездорові" поняття й ідеї окраїнних сепаратизмів. Ідея була велика, лише мала, як сказав би француз Талейран, один дефект: вона була нездійсненна. Скоро зрозумів се і сам П.Н. Мілюков. Перші кроки шляху до демократизації Росії показали, що демократизація Росії з залізною конечністю веде до її дерусифікації. Що розв’язання національних сил "інородців" збільшує серед них не притягальні, лише відштовхувальні тенденції.

Перед професором і його партією постала дилема: або демократизація держави, але тоді й неминучий її розпад на складові частини, або задержання державної єдности, але ціною зради засад демократії. Виявилося, що триєдина формула: «Православіє, самодєржавіє, народность»,  зовсім не була свавільною вигадкою графа Уварова, що, навпаки, члени сеї формули були логічним доповненням один одного. Хто нищив безоглядно самодержавство, нищив рівночасно й "народність", себто російський характер держави. Професор П.Н. Мілюков був завеликим націоналістом, аби не зрозуміти сеї фатальної дилеми й не зробити з неї всі консеквенції. Сі консеквенції були – союз партії "народної свободи" зі Столипіним і Савєнком. Сим союзом започатковано нову добу в духовій еволюції П.Н. Мілюкова й у політичній еволюції російського лібералізму. Ся доба розпочалася актом 3 (16) червня 1907 р., коли Росії октройовано нову конституцію, що забезпечувала російському елементові штучну перевагу в Думі, що роль польських, литовських, кавказьких та магометанських представників звелася там до ролі статистів, а українських – до зера. Ідеєю 3 червня було робити конечні уступства "духові часу", не наражаючи ріночасно на небезпеку російський стан посідання в державі. Сю ідею засвоїли собі кадети дуже скоро, а навіть багато причинилися до її поглиблення і, мимо quasi-обурення проти "державного перевороту", вони дуже скоро взяли собі за базу дальшої політичної діяльности власне акт 3 червня і погодилися зі Столипіним, який великодушно простив їм їхню «böse Mine zum guten Spiel».

За "реформою" 3 червня пішли инші, натхнені тою самою ідеєю (особливо закон про земства в Українї і Білій Русі), і в результаті зацвів пишним квітом суспільний націоналізм у Росії. Його вождями були ґрафи Бобринський, Верґун, Струве, Євлогій – і – П.Н. Мілюков, що зі самопожертвуванням товкся з сими темними осібняками по панслов’янських шопках, братався з Дудикевичами й відверто, як це він робив на думськім засіданню 19 березня 1914 р., – протягав руку Савєнкові для боротьби з українським сепаратизмом. Коротко перед війною збанкрутували й сі героїчні способи для pятування російської державної думки. Треба було видумати нові. Сеї праці magna pars fuit знову ніхто инший, лише П.Н. Мілюков. Штука з "civis Romanus" не повелася. Не повелася й політика 3 червня. Замість тягнутися до спільного центру, "інородці" йшла один до ліса, другий до біса.

В сій критичній хвилі рішився П.Н. Мілюков заапелювати до тої causaa ênalis, яка після нього тримала вкупі машину російської імперії та була її душею і змістом. Сею causaa ênalis була, на його думку, тевтонська небезпека, німецький "Drang naсh Osten". Може, хоч малювання сього чорта на стіні прив’яже розбриканих "інородців" до Петербурга? Може, пригад ґрюнвальдських часів і становище австрійських слов’ян "спамятає" поляків і українців у їхній деструктивній роботі та забезпечить москалям і далі їхню провідну роль у Східній Европі? Спробу було легко зробити: політична атмосфера була аж переладована електричністю. Вибух міг настати кожної хвилі. До того ж свідомо пер і царський уряд, який дуже спритно скористав із зичливої пропозиції кадетів прикрасити його заборчі цілі плащиком боротьби за слов’янство і свободу.

Так тривога за російську державну ідею привела кадетів та їх вождя від сентиментального лібералізму через суспільний націоналізм до відтвертого й чинного імперіалізму. Пророком нового курсу став знову П.Н. Мілюков. Він виступав із найліпшими промовами проти "німецького засилля", він був автором найліпших обґрунтувань російських воєнних цілей. Він навіть особисто (як восени 1916 р. у Швайцарії) нав’язував нитки порозуміння з австрійськими слов’янами. Знаний і кінець великого підриємства. По Ґрюнвальді короля Ягайла прийшов Ґрюнвальд Пауля фон Гінденбурґа і, як логічний наслідок, – революція. Російська державна ідея стояла на краю прірви.

Іронія історії хотіла, щоб її збереження довірено спершу П.Н. Мілюкову. Замість бути її рятівником, став він тим, хто задав їй смертного удару. Йому помстився його первородний гріх. Ледве добравшись до влади, професор почав робити одиноке, що він міг робити, і, за ним, найліпше – говорити! Се була якась пасія, що його захопила. Перше його слово було про Константинополь, друге про Галичину, третє про Познань. Французькі jusq’au bout’icти ревіли з утіхи, а маси знищеного війною російського селянства й робітництва готувалися до нової революції, яка змела б імперіялістичний лібералізм так, як вона змела вже заборчий царат. Ліберал П.Н. Мілюков не ждав, аж прийде до сього, не ждав оконечної розв’язки – і уступив сам. Говорити він, розуміється, не перестав, але вже не в характері міністра закордонних справ Росії.

Зоря П.Н. Мілюкова зайшла. Його згубила проклята професорська "принциповість", що змусила його в тій хвилі сповістити світові свої задушевні цілі... Коли б він того не зробив, коли б він якнайскорше уклав мир з центральними державами (а тоді можна було його укласти легше й вигідніше), йому вдалося б, може, затримати владу в своїх руках, у руках буржуазії. Се дало б йому змогу скинути цілу вину за незреалізування воєнних цілей на царат і, безумовно, не втратити популярність, як її не втратив Ґамбетта в 1871 р., скидаючи цілу вину поразки на Наполеона. А тоді з російським імперіялізмом і російською державною ідеєю не було б так лихо, як тепер. Сей імпералізм міг би так само скоро відродитися, мимо досвіду 1914-1917 рр., як відродився французький імперіялізм мимо досвіду 1870-1871 рр.

Та так не сталося! Ліберального професора згубила його "принциповість" і його язик та ще те, що він прийшов запізно. Коли б кадетам вдалося було захопити владу у свої руки, (скажімо, в 1908 або в 1905 рр. – тоді П.Н. Мілюкову пропоновано міністерську теку генералом Трєповим, яку він також задля своєї "принциповости" відкинув), хід подій міг би бути инший. Держава зістала б сконсолідована, до революції, може, не прийшло б, а російські війська й досі стояли б у Львові і під Торном, коли не далі. Але П.Н. Мілюков прийшов запізно, коли державний механізм був зовсім розхитаний, а революція – неминучою. Виконаний в инших обставинах замах на свободу слов’янства, який хотів доконати П.Н. Мілюков, виявився в березні 1917 р. "замахом із нездатними засобами". Ultima ratio, до якої апелював російський імперіялізм у своїй рятунковій акції на користь російської державності, виявився фіґлем маленького шибеника, а претендент на російського Карно – Мальбруком. Коли ідеї російської державности не судилося вже видобутись із тої труни, в якій вона тепер лежить, то на П.Н. Мілюкові вічно буде витиснуте ім’я її грабаря.

 

© Дмитро ДОНЦОВ