Суспільна роль родини

Питання про суспільну ролю родини є одною з давніх тем людського мислення. Вагу цієї проблеми розуміли вже добре старі халдейсько-ассирійські мудреці, творці біблійної спадщини та основоположники світових релігій. Кожна релігія звичайно старалася засадничо й основно визначити напрямок суспільного розвитку родини. Виклади про бажані шляхи родинних взаємовідносин подавалися звичайно аж до подробиць.

З політичних міркувань підходили до справ родини однаково уважно не тільки суворі керманичі старої Спарти або розбещені добробутом і дозвіллям атенські "батьки" народу чи римські цісарі та середньовічні володарі, — але й новітні монархи, демократичні провідники чи диктатори. Навіть найновіша комуністична догматика, що силкується заступити місце релігії в житті одиниці й громади, поспішила визначити своє становище в цих справах та проголошує культ родинного життя й виховання за застаріле й шкідливе комуністичній суспільности явище.

Зупиняючися побіжно щодня над проблемами родини, більшість людей звичайно розглядає справу дуже просто. Знаємо, бо всі на підставі спостереження чи з власного досвіду, що називаємо "родиною", для чого вона існує, як вона повстає, розвивається та заникає. У таких випадках напрямок особистого світогляду та впливи середовища чи попереднього виховання наперед підсувають готові висновки й погляди. Але це питання не є так шабльоново-просте. Вже деякі події сучасної доби, наприклад, свідчать, що з "родиною" щось діється, що зміняються деякі усталені й традицією освячені погляди на родинне 'співжиття, що суспільна роля родини чи занепадає, чи переходить на якісь нові шляхи й так далі.

Сьогодні ще більше, ніж колись, лунають голоси про "кризу" родини: одні хотіли би знов піднести до гори культ родини, як суспільного середовища, инші, наприклад, бажали б узагалі родинне співжиття цілковито скасувати. Чим же справді є "родина"? Цей наш словотвір має більше конкретне значіння, ніж, наприклад, романське слово "Famille", або германське "Familie". В основі нашого розуміння родинної організації є поняття рождення. Вже народи я приказка каже, наприклад, — що ж воно за родина, як мене не родила. Отже: родити, родини, родина, — себто, скрізь перевага чисто біологічних процесів. Инші вирази, як, наприклад, "семя" не мають у нас значного поширення, хоч і нерідко зустрічаються в літературі (наприклад, у Тараса Шевченка).

У вищенаведеному розумінні родина є тільки розмноженням. Постільки родиною є й пташине гніздо, що, напр., для такого знавця звірячого світу, як Брем, було ідеальним взором подружнього співжиття. Те саме в основі можливо сказати далі про черепах про деякі відміни мавп і так далі. З подружжя наслідком чисто-фізіольогічних процесів повстає родина. Але де ж тільки зв'язок крови — оформлення органічного поступу розмноження. Підставою цього явища є половий гін та вроджений усьому живому інстинкт заховання себе й свого роду. Саме плоджоння не є ще причиною повстання родини. Більше чи менше замішені родинні взаємовідносини у світі звірят роднім і статичним витвором.

Заразом треба ствердити ось що: споріднення членів родини є об'єднуючи чинником, але рівночасно з тим бачимо, що, наприклад, старогрецьке поняття родини охоплювало не тільки батьків і дітей, але й рабів (слуг). Були доби, коли точні межі поміж родиною та "родом" не завсігди було легко встановити. Більші родини, як, наприклад, переважно слов'янська "задруга" (особливо в Славонії або Хорватії), калмицький "хотон", дагестанський рід-"тохум" і подібні складалися нерідко з членів, що належали до кількох поколінь. У такій родині були заступлені часом поруч себе прадіди й правнуки, а інколи не бракували й "прийми" без споріднення, як побратими. Від найстарших історичних часів є родина виразною нравно-господарською установою.

У сучасній добі не має вже, як колись, того гострого й непримиримого значіння питання: зі скількох родин (з одної — це так званий моноґенізм або з багатьох — поліґенізм) вийшло людство. Чи був один Адам, чи було їх скілька, — ніхто цього дотепер доказати не спромігся. Не має також під сучасну хвилю засадничого значіння старий спір: що є вихідною точкою суспільности — одиниця чи родина. Аристотель, що бачив початок суспільства в родині, або Конт, який хотів знайти в родині "сталу основу суспільного життя", чи инші — підходили до суспільности як до конкретного й реального явища. Суспільність, була для них передусім громадою людей, отже вповні реального величиною.

Найяскравіше це підкреслив вже згаданий Конт, що представив цілий розвиток суспільности, як генетичний перехід від родини (через плем'я) до народу. На його думку, родина під упливом інстинкту симпатії ставала з первісного біологічного зв'язку споріднених осіб — основного суспільною групою. Спенсер, який намагався порівнювати родину з живого клітиною (плазмою), прийшов нарешті до (відомого й перед ним) висновку, що тільки у старій суспільности була родина підставою розвитку суспільних взаємовідносин, а щойно в новітній добі цю суспільну ролю родини перебрали на себе — одиниці.

Фридріх Ратцель, яко географ, прийшов до висновку, що родина є "природнім суспільством" та що тільки з родини вийшов розвиток всього суспільного й державного життя. Як що було якесь гуртування перед повстанням родини, то була це "отара" (нім. Herde), але не держава. В останній добі деякі дослідники, навпаки, рішучо підкреслюють, що первісною організацією була не родина, ба, навіть не зв'язок кревних, але угруповання на основі спільноти релігійно-містичного світогляду й культу, як, наприклад, клан. Як що ми навіть припустимо, що первісна родина була тільки більше чи менше хвилевим подружжям, або що в первіснім' вигляді стики чоловіків і жінок були нічим не обмежені, то й тоді не матимемо доказів для заперечення думки, що родина в старовині була підставою суспільного розвитку.

У таких спірних випадках потрібно насамперед визначити ясно що хто розуміє під "суспільством" та до якої доби відносить його початок. Не треба також забувати, що ко жне пошукування початків первісного суспільства приведе нас до здогадів та що ніколи ніхто не зможе доказати, де і як повстала перша родина або витворилося перше суспільство. Наприклад, ще в другій половині минулого століття була досить поширена думка, що значіння родини, як суспільного чинника, зростало відповідно до культурного розвитку. Себто: чим далі в минувшині підемо назад, тим менше суспільне значіння родини там знайдемо. 

Супроти подібних поглядів виступав уповні рішучо знавець розвитку подружнього й родинного співжиття, як Вестермарк. Його світової слави працю ще нині вважають фахівці за одну з найліпших у цій галузі. Цей дослідник влучно зв'язав основи розвитку первісної суспільности з тим завданням, яке здійснювала початкова родинна організація. Бо ж народи з найнижчим культурним рівнем бачили в родині неодмінне й загальне явище, а виїмки з цього правила вважали за протиприродній прояв. Справді, первісні функції родини охоплювали цілу чинність доросту аж до зрілих років, а часом ще довго й після зрілости. Родина дітей відживлювала, виховувала до тілесної й душевної здатности, охороняла перед ріжними небезпеками, постачала членам родини спільні розривки й забави, а інколи навіть витворювала своєрідний релігійний культ (староримські лари й пенати).

Первісна родина була звичайно нерозривно зв'язана з певним релігійним культам (батько родини часто був і жерцем). Кожна важливіша родинна подія (народження дитини, її зрілість, заручення та одруження, смерть тощо) була тим тлом, на якому та для якого оформлювалися ріжні церковні обряди. У цій площині була родина джерелом і первісною школою усуспільнення. Вже в українських весільних обрядах, напр., знайшов наш Сумцов (у книзі 1885 р. про релігійно-мітичне значіння українського весілля), мовляв, "вузол громадськости" нашої старовини. Цю сторінку суспільного значіння весільних обряд в Україні блискучо досліджував Вовк) та інші. У зв'язку з поширенням громадської співвинности в первісній суспільности (спільні лови на більші або небезпечні звірята, гуртування під час спільної небезпеки, або для спільного нападу й подібне) зростала потреба розподілу праці, а це приводило до усталення істотних засад колективного співжиття: підпорядкування слабших — дужчими, витворення засади авторитету, вимушування послуху, заведення карної процедури й так далі.

Досліджуючи повстання й розвиток культури на поодиноких теренах, знаходимо, що в найстарших історичних добах гуртувалися звичайно люде в залежности від господарських даних та головно під упливом трьох суспільних чинників: родинної організації, релігійного світогляду й культур та політичних відносин. А цілий дотеперішній суспільний розвиток людства часто виявляв повільне пересунення джерела рішаючих суспільних впливів від родини й релігії до держави. Сучасна родина не має вже супроти держави ніяких особливих прав. Емансипація державної організації від впливів релігії й церкви вважається в новітній добі одним із конечних знаків авторитету держави. Закони на поодиноких теренах не тільки в Європі знають у засаді лишень індивідуальні права й обов'язки.

А все ж держава рівночасно вимагає від родини передусім якнайбільше тілесно й душевно здатного та в державному дусі й культурно вихованого доросту. Для досягнення цієї мети перебирає на себе держава деякі функції родини, а особливо — в царині виховання та навчання. Майже без застережень стримить модерна держава здійснювати свою зверхню контролю над родинним співжиттям. Діється це так, немов би держава була довершенням суспільного розвитку. Це загальне заполітизування сучасних суспільних взаємовідносин приводить до того, що держава залишає родині тільки її основне завдання — розмноження та психічно-чуттєву функцію (плекання в родині почувань симпатії), а властива суспільно-творчі функції від родини відбірне. Новітня держава звичайно згори накидає свою шкільну зневолених народів, накинена державна школа стає верстатом денаціоналізації. З огляду на це для поневолених надій особливо вростав суспільна роля родини. Для підбитих народів родина стає тою твердинею, де заховується та плекається національна віра традиція й ідеольоґія нещасна та надія, якої члени забувають, що успіх національного визволення є передумовний перемогою рідного родинно-приватного виховання й навчання над асиміляційними виливами чужонаціонального (державного) шкільництва.

Головна роля в цій галузі звичайно припадає жінкам. Було б справедливо твердити, що яких жінок має нація, такою буде її майбутня доля. Ось власно чому новітні національні рухи виливають на зміни емансипаційних настроїв європейського жіноцтва. В останній добі спостерігаємо нехіть значної частини думаючих жінок до так званого "омужествлення" (німці кажуть "Vermännlichnung") жіноцтва. Безперечно було б нині безглуздо не признавати однакових прав чоловіків і жінок на працю, участь у культурі, відпочинок та розривки. Але ще більшим безглуздям є вимагати від жінок, щоби вони провадили невідповідні їх тілесній чи душевній структурі заняття або щоби істотні ріжниці поміж чоловіками й жінками якнайбільше зменшувалися чи закривалися.

Що правда відгуки сучасних емансипаційних течій європейського жіноцтва ще до українських більших і менших загумінків наблизилися дуже мало, а й то здебільшого тільки поверхово. Ані в самій Галичині, де безперечно пересічна національна й культурна свідомість українського жіноцтва перевищує досягнення в цьому напрямі на инших українських теренах, не є "жіночі проблеми" такими актуальними й гострими, як, наприклад, у Північній Америці, Англії, Німеччині, або й у Чехословаччині. Бо-ж емансипаційні поривання жіноцтва поміж національно-культурної й соціяльно занедбаної більшості українського населення чи то на Сході, чи на Заході не мали дотепер ні реального підкладу, ані виглядів на поширення. Зі загальним: суспільним положенням жінки, наприклад, зв'язана справа розводів. Гасло нерозлучности подружнього зв'язку буває кореговане сьогодні нерідко й на тих місцях, де в основі визнаються засадничі етичні та правно-господарські аргументи проти розводів. Бо-ж вже наявні умови прожиття й заробітку жінок вирішують часто справи родинних взаємовідносин понад головами творців ріжних суспільних теорій.

Християнська церква, як відомо, розглядає подружній зв'язок, як від Бога дану святість: подружню двійку злучу є до купи Біг, отже тільки божа сила (смерть) має в нормальних умовах розв'язати подружжя. Цей підхід до питання навіть залишив деякі сліди на подружніх законах у багатьох європейських країнах. Також годі сьогодні заперечити, що хоч від кінця світової війни, а особливо за останнє десятиліття католицизм в Європі організаційно зміцнився й подекуди навіть поширився, християнська релігія поширилася навіть у позаєвропейських країнах (наприклад, в Африці, в Америці). Все ж, попри це, в останній добі, а то головно лід упливом господарських відносин та новітньої раціоналізації цілого суспільного життя, погляди на оформлення й нерозлучність подружніх зв'язків значно відхиляються від учень, які проголошуються з церковних амвонів. Самі правовірні християни часом починають роздумувати над тим, що нові суспільні взаємовідносини вимагають також нових рішень і в справах подружніх чи родинних.

На місцях зі значно розвиненою індустрією та торгівлею значна кількість здатних до праці жінок при нормальних відносинах мусить і може незалежно від чоловіків заробляти собі на прожиття. Ця обставина безпосередньо впливає на часті випадки своєрідного вирішування справи подружнього зв'язку. Повстають так звані "товариські" подружжя (без церковного освячення, без урядової реєстрації, як колишнє співжиття жінки з чоловіком "на віру"), а самі законні родини підлягають впливові тези "бездітности" (нім. Keinkindersystem, або англ. Child-free system). А загально поширена по великих міських і промислових осередках "дводитинна" або на віть "однодитинна" система загрожує популяційним відносинам не тільки в економічно зубожілих після світової війни: країнах, як Австрія, Мадярщина чи Німеччина, але навіть у таких під час війни або після неї збагатілих державах, як США, Франція, скандинавські держави тощо.

Поширені поступові вчення приваблювали дотепер багацько голів своїми малюнками "раціонального" та "найприємнішого" гуртівництва щодо мешкання, харчування, одягання, виховання дітей. Гурт легше придбає коштовне урядження, знайде кваліфікований службовий персонал. Спільні пансіонати, лазні, їдальні, споживчі крамниці, клюби й книгозбірні дадуть більше вигод згуртованим одиницям. ніж вони досягнули би своїми індивідуальними заходами. Справді, є дешевшим та легшим, наприклад, варити спільний казан борщу для десятьох родин, ніж приготовляти ту саму кількість у десятьох горшках на ріжних місцях. Ала й там, де соціялізм знайшов собі найбільша свідомих прихильників — у Середній та Західній Європі — починають в останній добі висловлюватися частіше сумніви щодо доцільности нищення підстав індивідуального вирішення життєвих потреб поодиноких родин. Раніше проти "колективізації" родинних взаємовідносин висловлювалися переважно чуттєві або етичні закиди, але останніми роками починають прибувати навіть голоси, що в індивідуальному забезпеченні родини життєвими потребами знаходять значні господарські вигоди для нації, ба, навіть один із засобів поборювання сучасної господарської скрути.

Про українські землі під московською займанщиною говорити під сучасну хвилю в цій справі взагалі не доводиться. Більшовицька влада, що пляново поширює на Східній Україні господарську й моральну руїну ще більше, ніж на инших теренах Совітського Союзу, довела нашу країну з високо розвиненою ще донедавна традицією тілесно й душевно здорової родини до грізного занепаду. Більшовицький режим вніс, як відомо, й до родини свої питоменні йому методи підступства, провокації, зневаги супроти старих, жіноцтва й дітей, зрештою — знеславлення матері та подібні явища. І при найбільш рожевих сподіваннях недалекого скинення з української шиї московського ярма неможливо закрити вічі перед привидом тієї жахливої спадщини, яку більшовики на полі родинних взаємовідносин на Україні після себе залишать. Такі болячки, як дитяча й загальна проституція, вишукані "ябеди" й доноси дітей на батьків, жінок на чоловіків і навпаки ще бувале дотепер ані при найгірших лихоліттях на Україні поширення венеричних недуг і сексуальних ухилень тощо, навіть і при найбільше сприятливих для нації політичних, культурних і господарських відносинах, затруюватимуть націю безперечно найдовше з усіх наслідків комуністичних експериментів.

Над цим грізним питанням слід уважно й розважно думати заздалегідь. Для українських державників погляд у майбутнє української родини відкриває чимало болючих питань. Найбільше успішно буде можливо рішати ці питання тільки зі загальнонаціонального становища. Тільки наш державний почин матиме силу відновити здорові українські родинні традиції. Не одиниці, гуртки чи окремі суспільно-політичні групи, але зосереджена співчинність цілої нації. Суспільну ролю родини визначає жадоба її членів — жити й творити. Двигуном є радість зі життя, якою пишалися старовинні закони для охорони родини в Індії (збірник Ману), або якою визначився старогрецький Платон при своїх міркуваннях про расову селекцію двох горішніх кляс у своїй утопічній державі. Бо ж радість зі життя є передумовою перемоги добра над злом, активности над пасивністю, творчости над неґацією — перемоги чинного наступу над ледачими й покірними скаргами...

 

© Микола РАЙГОРОДСЬКИЙ // "Розбудова Нації" С. 131-135, Прага, 1932 р.