Характерні постаті російської революції. "Дон Кіхот" революції

Ніщо у світі не має такої суґестивної сили, як слова й символи. Ґі де Мопасан у своїх новелах займався темою "bons mots", що їх винайшов сей або той із королів, які протягом століть панували у Франції. "L'état c'est moi", – говорив Люї ХVІ, а "l’Empire c’est la раix" було улюбленим висловом Люї-Наполеона III (перше було грубим викликом вільному французькому народові, друге – било правду в лице, і, мимо того або, може, якраз задля тих сентенцій, серця мільйонів французів були прив’язані до своїх гнобителів).

Велика революція – що стосується до фрази – по-ставила в тінь найдотепніших королів і тому стала переможницею над монархією. Триєдина формула "liberté, égalité, fraternité" стала найкращою підпорою республіки навіть через довший час після того, як вона втратила всякий зміст. А червона фриґійська шапочка так безперечно вважалася за символ свободи, що навіть Люї XVI радісно вітала юрба як героя свободи, коли він одного дня одягнув собі ту шапочку на голову.

До подібного маскараду приглядався цілий світ протягом вісьмох місяців, від березня 1917 p., коли повалився престол династії Романових-Гольштайнів-Ґотторпів і коли одного зручного адвоката проголошено наслідником Ніколая ІІ останнього. "Спаситель Росії", "російський Наполеон", що загибаючій Европі мав принести нове Евангеліє визволу народів, – отсе була людина, за якою розписав стежні листи уряд Російської республіки. Тепер, коли вчорашній всевладець лежить на землі, а побіч нього його червона шапка, яка стільки сум’яття спричинила в наївних головах, тепер прийшла хвиля ближче приглянутись до правдивої постаті поваленого диктатора.

Чим був Алєксандр Кєрєнскій? – Розуміється, "героєм революції", а всі герої революції все мали щось фантастичного в собі. Уроджений і вихований в однім провінційнім містечку у 80-х рр. минулого століття, за часів найчорнішої реакції став він, цілком природно, мрійником свободи, як тисячі його сучасників, що їх завданням було підняти смертельну боротьбу з драконом абсолютизму. Одинокими російськими героями свободи, коли полишити на боці терористів, були тоді Стєнька Разін та Ємелька Пуґачьов, провідники опришків ХVІІ і XVIII ст., яким на короткий час удалося зорганізувати російську жакерію і під своєю рукою з’єдинити більші гурми кріпаків задля грабунку й убивств бояр. Лектуру про "великі подвиги" тих героїв, що так разюче пригадували вождів шуанів, уподобав собі молодий А.Ф. Кєрєнскій із тим самим захопленням, з яким Дон Кіхот ковтав перші лицарські романи.

Розуміється, також книжки про Французьку революцію – обов’язковий предмет у вихованню кожного російського інтелігента, були основно вистудійовані. До того прилучилися ще туманні соціялістичні теорії російського походження – Герцена або Лаврова, – що на російськім "мірі", на спільній громадській власності хотіли оснувати майбутній комунізм. Під тими впливами виріс Керенський, і з нього зробився добрий агітатор, фанатичний прихильник усякої "свободи", під чим ледве чи розумів що-небудь ясного, переконаний приятель англійського парламентаризму і своєрідний соціяліст, хаотичні ідеї якого так само мало пасували до Росії ХХ ст. з її фабричними коминами, як щойно повалений абсолютизм.

Прокляття кожного – бути засудженим на цілковиту безчинність у публічнім життю – і його звання, звання адвоката зробили з нього великого балакуна, або, як кажеться по-російськи, оратора, якому бракувало властивої штуки діяння. Так озброєний, із серцем, повним спочуття до позбавлених прав і переслідуваних та ненавистю проти їх гнобителів, виступив у поле майбутній диктатор Росії, щоб, як його іспанський прототип, боронити невинність і карати зло. Спочатку се коштувало йому кілька літ в’язниці й Сибіру. Та йому поталанило побороти перші перепони, що стояли на його шляху, і стати народним трибуном, членом Думи. На тім становищі застала його революція. Його ідеал, ad majorem gloriam якого мав він переводити свої відважні подвиги, була демократична республіка. Її вважав він за найкращу зі всіх форм правління так само, як Дульсінея Тобозька була для героя Сервантеса найкращою зі всіх жінок світу. Він обожнював її, як обожнюється любиму жінку – і мадонну, із запалом закоханого божевільного і з покірливістю зідіотілого девота.

Ніщо не було незаймане, що важилося піднятися проти його святощів, і кожного готов він був, як Дон Кіхот, забити на місці, хто не хотів признати чарівної краси його коханої. Перш за все бив він кадетів (Романових усунули инші, сильніші руки), а відтак Корнілова. Його гнів досяг також фінляндців і українців, що схилялися до ще кращої, на їхню думку, пані – федеративної республіки. Загалом була се страшенно тяжка річ – служити свому ідеалові. Світ був повний злочинців і чарівників, що важили на життя його улюбленої. Спочатку були се внутрішні вороги – голод і нужда. Та їх можна було легко побороти. Створено комісії, видано розпорядження, виголошено промови, а в’язні опинилися поза тюремними дверми.

Реформи? – Так, але вони впроваджувалися самі собою. Декуди заведено на підприємствах 8 і навіть 6-годинний робочий день, а заробітна плата так при тім підскочила, що "нужденні буржуї" були приневолені закрити свої буди, аби спасти само життя. Подекуди розділено землі великої власности або вони лежали просто облогом під забороною якого-небудь "комітету". Переконати диктатора, що реформи треба переводити на инший лад, було так само безвиглядно, як героєві Сервантеса вияснити, що побиті ним монахи не були ніякими опришками, а звільнені злочинці ніякими мучениками за свободу. Дон Кіхоти не мають жодного зрозуміння для реального світу!

Розуміється, з такої реформаційної скаженини виходили всякі недоладності, головно для фронту, але то, власне, була свобода! Зрештою, тими всіма клопотами мала зайнятися конституанта. Його, диктатора Росії, ждали инші завдання. Далеко важливішими, більш небезпечними були, прецінь, ті страхітливі примари, що зовні загрожували молодій свободі. Не французький капіталізм, який від 25 літ одиноко вдержував при життю абсолютизм в Росії, ні! – Німецький мілітаризм був найбільшим ворогом революції! Перш за все треба було знищити вітряк того мілітаризму. Задля сього наново заведено кару смерти, в’язниці заповнено максималістами, зв’язано Україну, скликання конституанти відкладено ad calendas graecas, затіяно огидну нагінку на иншодумців, пактовано з Корніловим, схліблювано кадетам.

Задля того самого закривано часописі, заборонювано збори, заведено цензуру, в армії введено масові розстріли, над цілою европейською Росією оголошено стан облоги, врешті проголошено диктатуру. Все для одної ціли! Коли змістом російського месіянізму перед революцією було "освобождение" слов’ян, то тепер творив його світовий переворот, який відновлена Росія на чолі своїх переможних баґнетів мала принести "гнилому Заходові".

Неспокійна кров кочового народу, яка колись під царськими знаменами гнала на Захід його синів, та кров кружляла також у жилах А.Ф. Кєрєнского, який уроїв собі, що тим темним розгоновим силам зумів надати величну ціль. Ніщо не могло його відвести від його намірів! Певно, наївного буржуя можна було зводити милозвучними фразами про мир без анексій, але йому, А.Ф. Кєрєнскому, було се, як сонце ясне, що всі ті приятелі миру, Чернін, Гольвеґ або навіть Папа Римський, – се лише зачаровані злі духи, що своїми хитрощами намагаються приспати чуйність революції і притупити її караючий меч. Як сціпенілий, споглядав спаситель Росії на своїх ворогів, тих ворогів, що хотіли дошкулити його богині – і по короткім відпочинку дав він своїй Росінанті остроги.

Чесна боротьба мала рішати між "революцією" і "мілітаризмом". Та тут сталося диво! "Чарівники" грянули на війська лицаря сумної постаті, і небавом лежали на землі лицар і його вороний далеко від того місця, з якого виступили на сміливе діло. То була перша нещаслива боротьба А.Ф. Кєрєнского з вітряками. За ними йшли инші, які також не переконали лицаря, що він бореться проти уявного противника, що, може, і добачає в Дульсінеї звичайну дівку від коров, але зовсім не думав укорочувати її віку. Зі сліпотою фанатика виступав А.Ф. Кєрєнскій до нових геройських діл і в межичасі доводив до загибелі свій рідний край, аж поки вкінці не знайшлися люди, що зважилися покласти кінець справкам навіженого.

Російський Санчо Панса, російський нарід, без якого петербурзький Дон Кіхот не міг зробити жодного кроку, аж ніяк не мав стільки лагідности, що еспанський. Спершу числив він на королівство, яке мав здобути для нього його пан і де він мав бути намісником і власником усіх дібр. Коли ж він спостеріг, що замість добутих королівств отримує тільки удари, тоді в його прозаїчнім розумі настав повний перестрій. Сцени в Тернополі були першими вибухами скаженини отуманеного йошалілого Панси. Напад шалу прибрав стан постійности, і одного разу, коли справок його пана було йому забагато, Санчо схопив його за карк. Так сталося, що російському лицареві сумного вигляду, подібно, як його попередникові з Ламанчі, насильно перепинено в дальших подвигах.

Він був призначений до кар’єри адвоката й агітатора, та іронія долі зробила того бесідника державним керманичем. Спочатку досить було бесід, щоб виладувалася енергія мас, та не вистачало сього на те, щоб зорганізувати державу. Від часу до часу міг він виступати також як людина залізної волі, але нічого позитивного не могло вийти з його безпланових вибриків: діяльність мішанця зі справного конципієнта Робесп’єра і Стєньки Разіна цілком природно, була безплідна. Він був вихований в ідеях розкладу, а не відбудови, права, а не в ідеях обов’язку – і хотів 180 мільйонам серед війни – і ще якої війни! – надати організаційні форми.

Він хотів війною рятувати республіку, отже, середником, що всім республікам приносив смерть. І він хотів вести, в ґрунті речі, імперіялістичну війну за поміччю демократії, що нічого й чути не хотіла про імперіялізм. На тих противенствах скрутив він собі карк. Скріплюючи свободу внутрі державі, він сам ростив бажання миру поза фронтом і через те ослаблював його. Вводячи драконські зарядження в армії і відтак у краю, він сам копав собі яму, в яку його потім струтили його противники.

Коли б А.Ф. Кєрєнскому вдалося знову осідлати свою Росинанту, то не добре вийшов би на тім Панса зі своїм ослом! Бо тоді гойдання Панси на килимі в тій господі, де його пан не заплатив своїх боргів, було б лише приємним колиханням у порівнянню з тим, що прийшло б тепер.До того не прийшло, але, в кожнім разі, експеримент А.Ф. Кєрєнского не пройде для Росії без сліду. Вибрики Дон Кіхота не мали жодних наслідків для його Ламанчі. Вибрики А.Ф. Кєрєнского пам’ятатиме Росія ще довгі десятки літ.

 

© Дмитро ДОНЦОВ