Безхребетна Європа

Звичайно, мене цікавить тут Европа не як певне географічне, історичне, а навіть культурне поняття; ні – я маю на увазі Европу як певну громадсько-моральну спільноту та як певний ідеал еман­сипаційних змагань освіченого людства. Таким поняттям для означення вищої мети людського посту­пу була Европа перед війною, коли справді існувало європейське сумління, до якого могли відкликуватися всі покривджені та поне­ волені. Жодні географічні чи політичні кордони не існували тоді для прилюдного протесту Европи проти замаху на людські права.

Я міг би навести безліч фактів на доказ цього твердження, та згадаю лише кілька найяскравіших. Стихійний протест усієї Европи в 1899 р. проти замаху царсько­го уряду на автономію Фінляндії. Масовий її протест у справі безвин­но засудженого А. Дрейфуса. Загальний засуд Австро-Мадярщини, яка 1909 р. аранжувала у Загребі відомий, провокаційний процес проти сербо-хорватської коаліції. Обурення, з яким європейська громад­ська думка зреагувала на розстріл Фр. Фервера в Барселоні, що без­винно загинув як жертва клерикального фанатизму старої Еспанії...

Кривди й утиски українського народу також знаходили відгук і сим­патії в тодішній Европі, яку найкраще з морального боку характеризує славетне "Я оскаржую!" Е. Золі (франц. J'accuse!) та живим втіленням якої була незабутня постать норвезького барда  Б. Б'єрнсона... Ця Европа як символ моральної та культурної солідарности, як аванґард духового паневропеїзму розпалася в жахливій пожежі світової війни. Трагічним свідком її агонії був Р. Роллан, що зали­тий кров'ю білий прапор цієї Европи героїчно тримав "au dessus de la mêlée" на нейтральному ґрунті Швейцарії.

Нова Европа, на якій тяжить страшна змора кривавого всесвіт­нього божевілля 1914-1918 рр., чимало розгубила з духовоїспадщини своєї довоєнної попередниці. А передовсім, і помимо паневропейських змагань свого політичного ранку, вона не має всеевропейського морального патосу й солідаризму з-перед 1914 р. Етика й сумління Нової Европи є, так би мовити, політично партикуляризовані: залежать від державних кордонів і політичних систем. Злочини, несправедливість, кривди розцінюються нею з погляду політичного утилітаризму та конюнктури. Нова Европа не вміє ще стихійно й безпосередньо обурюватися й протестувати, як це роби­ла довоєнна її попередниця. Давніше Европа реагувала на те, що й як сталося. Тепер її цікавить передовсім, де й у кого щось трапилося.

Залежно від цього вона або мовчить, або реагує. Злочин перестає бути злочином, кривда кривдою, утиск утиском, насильство насиль­ством у зв'язку з тим, чи вони сталися, наприклад, у Москві або в Берліні, по цей чи по той бік совітського кордону. Ніщо, мабуть, не може краще потвердити цю мою думку, як сучасне совітофільство та гітлерофобія Европи. Слід, отже, на цьому зупинитися зокрема.

Про большевизм як суспільну й політичну систему можна, зви­чайно, бути різних думок. Можна його приймати або відкидати. Можна ним захоплюватися або обурюватися. А інша річ  совєтська держава як спроба практичного здійснення большевицької доктри­ни, а особливо заходи й способи, якими червона Москва реалізувалата реалізує науку Леніна. Аморалізм цієї політики є безприклад­ний в історії, бодай у новітній. Моральний її нігілізм є наявний. Відома єзуїтська засада: «Мета виправдовує засоби»,  знайшла в большевицькій політиці своє найкраще втілення. Провокація була та є найголовнішим засобом совітської соціотехніки. Людожерчий масовий терор став побутовим явищем у СССР. Ніколи й ніде людська гідність не були так принижені та збезчещені, як у сутінку большевицької ГПУ. Ніде, мабуть, людські найелементарніші права не порушувалися з більшим глумом і цинізмом, ніж під совєтською диктатурою, де особиста й громадська воля є лише мітичним спо­гадом, де відновлено кріпацтво, де легалізовано примусову працю, де 9/10 населення є фактично поза законом узагалі.

А проте європейське сумління масово й стихійно ані разу не запротестувалопроти дикунства та бузувірства большевицької політики. Европейська наука, література, мистецтво не спромоглися на солідарний протибольшевицький виступ, що морально осуджував би зло­чинства совєтської Москви. Не знайшлося в Европі нікого, хто сліда­ми Е. Золі кинув би в обличчя большевицьким катам своє грізне: «Я обвинувачую!». Мовчала вперто Ліґа оборони прав громадя­нина й людини, яка не проминула ані одного випадку, коли тре­ба було захистити когось із європейських комуністів, що опинилися під загрозою смерти. Мовчав також Р. Роллан, забувши свою засаду "au dessus de la mêlée", та одверто став на бік совєтської диктатури.

А з ним майже вся поступова, демократична та соціялістична Евро­па. Проти московського большевизму виступила тільки європейська правиця, протест якої саме з політичних причин не міг мати значно­го масового авторитету і в кожному разі не був голосом усієї Европи. Через це саме й протест Ватикану не був висловом усеевропейського сумління, але голосом католицької церкви, що осуджував передовсім воюючий протирелігійний атеїзм червоної Москви. Був, правда, час, коли Европа погрожувала большевизмов! мілітарною інтервенцією. Але до цього її спонукали, з одного боку, страх перед світовою революцією, яку пропагував III московський Інтернаціонал, а з другого  мотиви кон'юнктурно-політичного, а не морального порядку.

Назагал, отже, позиція Нової Европи до большевизму була "Моя хата з краю...", що на політично-дипльоматичному жаргоні облудно називалося засадою нейтральности. Окремі мужні виступи декого з чільних європейців із моральним засудом большевицьких душогубств  це виїмки, що тільки стверджують попередню тезу. Так само, як доводить це чимала совєтофільська європейська літе­ратура, особливо ж різних очевидців і політичних туристів. Для них совєтська держава  це свого роду соціяльна лабораторія, де боль­шевики масово переводять свій суспільний досвід нового громад­ського ладу. Европейські совєтомани, що з обуренням відкидають саму думку про можливість подібного політичного експерименту в себе, над своїм народом і над рідною країною, з майже цинічною байдужістю дивляться на нечувану жорстокість і нелюдськість большевицької соціотехніки. Для них ця "соціяльна вівісекція" в СССР  це неминуче лихо, зовсім зрозуміле на тлі, мовляв, епохаль­ного революційного досвіду большевиків. їм імпонують совєтські плянетарні пляни та їх промислові гіганти або хліборобські колхози. Вони захоплюються тим соціяльним раєм, що має бути в СССР за 50 або 100 років, і не бачать того жахливого пекла, в якому тепер загибають і вимирають міліони совєтського населення. Вертаючися звідти, побачивши СССР з вікон міжнародніх експресів або на кіль­кох зразкових комунах чи установах, вони, як, наприклад, ґеніяльний безхребетник Б. Шоу, вихваляють у Европі нечувані досягнення.

Совєтська Москва для них  це Мекка майбутнього відновленого людства. Одним словом, супроти большевизму сучасна Европа не спромоглася піднестися до моральних висот всеевропейського солідаризму. Що більше! Вона не змогла просто по-людськи відчути кривавий жах совєтської дійсности та по-старому запротестувати проти большевицького терору стихійним "Не можна мовчати"! Звичайно, цю моральну прострацію Нової Европи можна вва­жати за вислід світової війни, що приспала найкращі людські почу­вання й розбудила найгірші атавістичні інстинкти людини. Через це Нова Европа морально є, мовляв, безхребетною. До певної міри таке припущення оправдане, але не зовсім. Бо й безхребетною сучасна Европа є також лише кон'юнктурно. Вона мовчала на большевицькі душогубства, але стихійно відгукнулася на методи німецького гітлеризму.

У цьому, власне, й найстрашніша моральна її деправація! Бо ж ті самі люди, що ухилялися від протестів проти большевиків або навіть виявляли своє совєтофільство, тепер стали на чолі міжнародньої акції проти гітлеризму, як, наприклад, славетний профе­сор А. Айнштайн, що свого часу взяв назад свій підпис з-під протесту європейських учених проти провокаційного монстр-процесу у Моск­ві, де безвинно засуджені були на смерть наукові спеціалісти. Я пи­таю, як це можливо й через що так сталося?! Адже ж політичні мето­ди гітлеризму нічим не відрізняються від большевицьких.

І нараз Европа, що 15 років мовчанкою реаґувала на больше­вицькі дикунства й криваве божевілля, тепер стихійно й масово повстала проти методів гітлерівського правління. Гітлерійській Ні­меччині оголошено господарський і культурний бойкот. По цілому світу відбуваються віча протесту, скеровані проти сучасного Берліна. Вся світова преса таврує політичні методи цього режиму. Вели­чезна протестаційна протигітлерівська література появилася вже на всіх культурних мовах. Повстав міжнародний комітет із метою боротьби проти гітлеризму. Видано оце саме "брунатну книгу", що є актом обвинувачення проти влади гакенкройців. Незабаром має відбутися міжнародній суд у справі підпалу німецького парламенту. Світова наука, література, політика, словом, уся еліта культурного людства, спонтанно й солідарно опинилася на одному протигітлерівському фронті. Але 15 років це саме робили й роблять московські большевики. Питаю, через що Европа з цього приводу міжнародно мовчала або в кращому випадку десь по закутках нишком протесту­вала?! Питаю, чому європейська еліта все демонстративно трима­лася осторонь від цих протестів?!

Чи, може, гітлеризм розбудив приспане її сумління? Може, та­ким чином сучасна Европа знайшла врешті свій моральний хребет? Тоді протест її має бути спрямований не тільки проти Берліна, але й проти Москви. Адже ж там існують Соловки та заслання, а ГПУ, яку з таким захопленням оце саме похвалив М. Горький як найкращу школу перевиховання неслухняного совєтського громадянства, снує далі своє провокаційне павутиння. Адже ж тим голодом виморюють міліони селян, а чесних людей розстрілюють, висилають, саджають у тюрми або доводять до самогубства!

Ще не запізно протестувати проти большевицького терору. Евро­па мусить надолужити те, що злочинно досі проґавила. Протестуючи проти диктатури Гітлера, мусить протестувати також проти диктату­ри Сталіна. Лиш тоді її протест не буде кон'юнктурним, але досягне вершин морального патосу на вислів людяности й засуду насильства взагалі.

© Ольґерд-Іполит БОЧКОВСЬКИЙ