Історична еволюція земельних відносин в Україні

Україна не творила винятку в історичній суспільній боротьбі за землю. І в ній відбувалися ті процеси, що створили нерівномірний земельний розподіл, хоч ці процеси переходили дещо відмінними шляхами, ніж на Заході. Точно визначити початкові форми землеволодіння в Україні важко.

Правдоподібно, що при так званому племінному устрою, і в Україні панувала звичайна для тих часів гуртова форма землеволодіння. В той час приватна власність у земельних відносинах ще не оформилася, як рівно ж, очевидно, не було й аграрних антагонізмів (з причин необмеженосте вільних земельних просторів). Щойно при князях, земельні відносини набрали певного оформлення, окреслюючи принцип приватної власності на землю. Отже, заміна гуртового землеволодіння приватновласницьким, правдоподібно, започаткованою була в первісних княжих часах.

Згаданий період визначив характерним для тої доби явищем скупчення земельних обшарів у руках князів, їх бояр та дружинників — чи то на підставі даровизни, чи просто окупації. Одначе аж до часів татарської навали, февдальний устрій Заходу, що визначався концентрацією всієї землі в руках аграрної аристократії та закріпаченням селянства, не прищепився в Україні. Підпорядковані зверхницький владі князів, українські громади мали, проте більшу самоуправу в суспільно-економічних відносинах, ніж тодішня Західня Европа й московські князівства.

Одною з перешкод скріплення февдалізму в Україні була сама татарська навала, що послабила політичну силу керівних суспільних груп і утруднила їм скупчення у своїх руках усіх земельних обшарів із закріпаченням хліборобського стану, як не було на Заході. Концентрація землі в руках панівних верств, пов'язана з соціяльно-економічним узалежненням селянства, почала набирати виразніших форм уже після татарської навали, саме в той час, коли найбільше залюднена частина Правобережної України підпала у сферу політичної експансії Польщі. У цей період, февдальний устрій Польщі вже доходив свойого завершення. Земля перебувала в посіданні панів-магнатів (шляхти); селянство було закріпачене. Зрозуміло, що Польща, стрічаючи у своїй експансії на українських землях вільні аграрні й соціальні відносини, не могла погодити ці дві протилежні системи й заходилася нав'язати українському населенню свій устрій.

На тодішньому ринку, Польща (вже виступала як експортер збіжжевих продуктів, підтримуючи цей спосіб підупадаючи магнатське господарство. У зв'язку з цим, проблема захоплення величезних чорноземних просторів ув Україні була для неї першорядною по свойому значенні й важливості. Польська шляхта набувала спроможність дешевої продукції на цілинних безкоштовних теренах, при безкоштовній праці кріпаків — українських хліборобів. Цим пояснюється та настирливість, з якою Польща аж до повстання Богдана Хмельницького, — що підрубало під нею коріння дальшого розвитку й спричинилося до її цілковитого пізнішого розвалу, — провадила пляновий наступ на Україну. З історії знаємо, як українське селянство реагувало на польський імперіялізм. Жорстока, кривава боротьба, козаччина, гайдамаччина, повстання й війни — ось засоби, що їх протиставляв український нарід польській експансії. Не улягає сумнівам, що крім національно-релігійних мотивів рішаючим двигуном цього спротиву була боротьба за землю, і прагнення нашого селянства залишатися вільними хліборобами. Сама революція Гетьмана Богдана мала виразний аграрний характер.

Великому Гетьманові вдалося відперти наступ Польщі на Україну. Здавалося, що усамостійнена влада гетьманська, підтримана широкими народніми масами, позитивно розв'яже її земельне питання у власній державі. Та на пореволюційні відносини почала виказувати свій фатальний вплив нова, ворожа Україні, сила — Москва. Сталося це скоро, після Переяславського договору. Московська традиційна політика, спрямована, на розсипання українських народніх мас із національним проводом, надто відома, щоб над нею тут довше спинятися. Московський уряд правильно оцінив тодішні відносини в Україні й зрозумів, що приборкання її незалежницьких прагнень, найліпше можна буде перевести шляхом посилення соціяльних антагонізмів між новонародженою, старшинською шляхтою й селянсько-козацьким станом. Почався процес "одворянствованія" українського старшинства та націлювання його з рук Москви великими посілостями, коштом зубожілого українського селянства.

Як у свій час Польща, так і Московщина (де селянство вже було остаточно закріпачене) не могла погодитися з існуванням ув Україні властивих цій останній соціяльних форм. Бо ці форми могли стати небезпечними й для її власного деспотичного устрою. Отже, своєю аграрною політикою, московський уряд досягав подвійної мети: розбивав унутрішню єдність українського народу, а водночас запроваджував серед нього свій політичний й соціяльно-економічний устрій. Це облегшувало йому скоршу асиміляцію України та включення її — вже в якості "нєразривной часті" — в московську державну систему.

При Катерині II закріпачення українського селянства стало довершеним фактом. Величезні земельні обшари на засаді царської даровизни за "вєрную службу", скупчилися в руках старшинства, що перетворювалося вже в "дворянскоє сословіє", в більшій своїй частині змосковщишся й ставало на царську службу проти свойого ж народу (тут, власне, і лежить джерело "священних прав" па земельні посілості різних "Скоропадських" та інших "малоросійських дварян", що й тепер не можуть ніяк погодитися з втратою маєтків). Водночас із цим, московський уряд енергійно кольонізував українські землі московською шляхтою на тих же принципах царської "даровизни". Такі соціальні й аграрні відносини в Україні тривали аж до часу так званих "великих реформ" (у 1861 р.), що формально скасували кріпацтво. Лише на південних степах України, заселенню й обробленню яких московський уряд протегував у власних інтересах — до селян застосувався вимушений "лібералістичний" курс соціально-економічної політики. Винятком із загального кріпацького положення був також і козацький стан, що мав спеціальне воєнно-політичне призначення.

На Західних землях України, під Австрією, в ті часи селянство було вже звільнене від кріпацтва, але продовжувало животіти в земельній тісноті, бо більшість землі посідала польська та інша чужонаціональна шляхта, його положення визначалося цілковитою політичною й економічною залежністю від аграрної аристократії та жидівських експльоататорів. Кримська воєнна кампанія (у 1850-х рр.) наочно показала мілітарну слабість і дефекти внутрішнього устрою російської імперії. В той час Европу вже опанувала нова економічна система — капіталізм. Впливи так званої клясичної економічної школи Адама Сміта, з її принципами вільної конкуренції й свобідного торгівельного обміну, технічний проґрес, викликаний машинізацією і так далі — розпочали еру індустріялізації (упромисловлення) Европи. На фоні цих змін, соціяльно-економічний устрій кріпацько-февдальної Росії ставав анахронізмом. Спроби погодити цей устрій із новими проявами господарського життя, терпіли невдачу.

Наслідки Кримської або так званої "Севастопільської війни" поставили московський уряд перед важкими політико-фінансовими завданнями, які могли бути здійсненими тільки при умові основних соціяльних і економічних реформ. Всі ці причини змусили уряд почати підготовку до реформ, що найшли свій вислід ув акті звільнення селян від кріпацтва. Свідомість необхідности змін усе більш опановувала й поміщицтво, особливо на "юґє Рассії", себто в Україні. Остання ж у ті часи вже виступала на світовому ринку, як експортер збіжжя. Поміщицтву ставала ясною неможливість конкуренції кріпацького сільського господарства з вільними виробниками Заходу. Але водночас реакційні поміщицькі кола (переважно в північній частині імперії), що безпосередньо не були заінтересовані в цих змінах, намагалися ставити реформам спротив.

Селянство, не витримуючи далі важкого соціяльно-економічного укладу, виявляло свої настрої у вигляді так званих "земельних бунтів". В такій напруженій, нездоровій атмосфері зродився акт звільнення селян від кріпацтва, що започаткував добу "великих реформ". Та історична правда зобовязує поставити знак питання над їх справжньою "великістю"... Бо хоч реформи внесли певні (вимушені) зміни під правним оглядом, то водночас були дуже далекі від мети справедливого розрішення земельного питання. Вони лише формально скасували залежність селянства від аграрної аристократії, але не забезпечили йому необхідних умов для господарського й суспільного розвитку.

Селянський стан і після реформ залишився окраденим владою й поміщицтвом; його положення по старому визначала матеріяльна нужда й фактична, хоч і зм'якшена буквою закону, безправність. Це по старому було "подлоє сасловіє", відмежоване психольогічними, соціяльними й маєтковими барикадами від... із уродження "благародних" людей (шляхти)! Поміщицький уряд не міг і не хотів, надати реформам такого змісту, якого вимагали інтереси цілого суспільства. Своєю програмою він ставив не так розв'язку соціяльно-економічних протирічностей, як насамперед здійснення власних плянів. З реформи селянство вийшло з малими земельними наділами й з надмірно високими викупними виплатами за отриману від поміщиків землю.

Натомість поміщицтво вив'язалося з реформ цілком не ушкодженим. Крім втрати деяких формально-правних привілеїв, воно матеріяльно нічого не програло й за вивлащені для селян землі отримало великий викуп, залишивши, крім цього, у свойому посіданні дуже значну частину загального земельного фонду. Уряд продовжував протегувати поміщицьке господарство своєю (Викупною й кредитовою політикою, коштом інтересів селянства. Сама аграрна аристократія станула перед завданням пристосувати свої господарства до нових соціяльно-економічних умов.

Треба, тут зазначити, що до реформ поміщицтво у великій частині не було безпосереднім, чинним керівником, своїх господарських посілостей. Здеморалізоване системою кріпацьких відносин, воно не виявляло продукційного інтересу до власних маєтків, здаючи їх під управу будь чужинцям-управителям, будь так званими "прикажчикам", з селян-кріпаків. Земля для поміщицтва була тільки; засобом його безжурного й упривільйованого — "гідного" тому становищу, яке воно займало в суспільстві й у державі — існування. Отже, соціяльно-економічна роля поміщицтва була й паразитарною.

Нові пореформові умови й початок інтенсифікації сільського господарства, ставили до, земельних власників вимоги елястичности, підмриємчивости й охоти до праці та кермування. Всіх цих властивостей чинного підприємця аграрна аристократія не мала, і невдовзі довела свою цілковиту нездібність втриматися на поверхні нового життя. Викупи й виплати селян і широко розкритий урядом "дворянський" кредит, лише в мінімумі йшли на продукційні потреби поміщицьких господарств. Натомість величезні засоби поміщицтво втрачало на примхи й забаганки розкішного, світського життя в краю й закордоном — у Франції, наприклад, ще дотепер можна бачити сліди колишнього божевільного марнотратства московської аграрної аристократії, яка — коштом селянства — дивувала світ "шириною" своєї "словянської душі" (франц. l'Ame Slave)... Мимо сприятливих протекціоністських умовин, поміщицький стан підупадав все більше, і майже відразу після реформ пішов по лінії найслабшого спротиву: його маєтки стали предметом прискореної мобільності (себто, продажу), переходячи до рук селянства (для продукційних цілей) і купецького стану (переважно для спекулятивного перепродажу).

Залишене на роздоріжжі, селянство в нових економічних обставинах само намагалося пристосуватися до життя. Невдовзі воно виявило свої живі, органічні сили й, мимо всіх перешкод, почало повільно усувати поміщицьке землеволодіння зо свого трудового шляху. Тут найбільш яскраво виказалася його здібність вив'язуватися навіть із найгірших обставин, і його стихійне, непереборні тяготи до землі. Історія й практика мобільности (розпродажу) поміщицьких господарств у дореволюційній Росії є тому доказом. У свойому непереможному прагненні землі, селянство скуповувало "панські" землі при найтяжчих цінових і викупних умовах, надолужуючи брак матеріяльних засобів пекельною працею. Після реформ, поміщицький земельний фонд усе поменшувався, шляхом невпинного зростання площі селянських трудових господарств.

Проте цей процес одвойовування землі селянству не давався так легко. Ввесь період по, реформах проходив під знаком його явної й захованої боротьби з поміщицтвом і царським урядом. Ці антагонізми набирали революційних форм. Після атентату на Олександра II, уряд змушений був поважно застановитися над витвореним його ж політикою положенням. Повстали наміри облегшити стан селянства шляхом зниження викупних виплат за землю, засіювання так званого селянського банку, що мав виказувати поміч трудовим господарствам у вигляді кредиту, тощо. Одначе, коли у 1890-х рр. уряд тимчасово опанував положення (часи реакції, що попередила першу революцію 1905 р.), а його політика відносно селянства повернула у старе русло: запроваджено сумнозвісний інститут "земських начальників", скорочено компетенції самоуправи тощо.

Раптовий аграрний рух у 1902 р. та наступний по ньому (у 1905 р.) революційний вибух, знову вимусили на владі деякі уступки, але й на цей раз її "лібералізм" у соціяльних і земельних відносинах швидко кінчився. Після першої революції на Росії знову запанувала реакція, яка вказувала прозорливішим на неминучість нового катастрофального буревію... Ця реакція гостро виявлялася й в аграрній політиці — певний економічний глузд мали спроби Пєтра Столипіна, але й вони не могли дати позитивних наслідків тому, що їх підкладом була безнадійна реакційна тенденція скріпити занепадаючий царський режим. Такий стан тривав аж до 1917 р., коли новий революційний зрив народніх мас остаточно зліквідував кількасотрічне самодержавство.

У міжчассі селянство, зневірене в можливостях поліпшення свойого положення законодавчим, легальним шляхом, терплячи земельну тісноту й брак продукційних капіталів, все більш огорталося ворожими до уряду й поміщицтва настроями. В його масах ферментувалися ті сили, що знайшли свій повний вияв у перших днях революції. Змальований вище стан аграрних та соціяльно-політичних відносин характеризував цілу російську імперію лих часів, включаючи й Україну. Майже ніде аграрні конфлікти й зв'язана з ними кривава боротьба, не виявилися так гостро, як власне в Україні під час революції 1917-1918 рр.

Наше селянство, виснажуване довгий час земельним голодом і ускладненими умовами ведення трудового господарства, було просякнене жагучою соціяльною ненавистю до поміщицтва (до того ж ув Україні переважно чужонаціонального, або ренегатського), і в революції знайшло вихід для своїх — століттями здушуваних — почувань... Загостреність земельної боротьби треба пояснити й тим, що в Україні — країні переважно сільсько-господарській — земельне питання було основним серед інших соціяльно-економічних проблем. Життя вимагало доцільного розподілу землі й вдержання трудового господарства на належному рівні інтенсифікації (при зрості сільського населення й неможливості приміщення його зайвих резервів у слабо розвинену годі промисловість). Тим самим земельне питання представлялося в Україні далеко складнішим, ніж в індустріалізованих країнах Европи. У цьому власне треба шукати пояснення загострених революційних настроїв нашого селянства й тої непримиримости, з якою воно боролося за землю.

Користаючи з упадку старого політичного ладу, що, всупереч господарській й соціяльній доцільності, стримував здоровий гін трудового господарства до розвитку — селянство з перших же днів революції почало розв'язувати земельне питання "вогнем, залізом і кров'ю"! Тимчасовий російський уряд, який намагався компромісовими засобами укласти революцію в певні легальні форми, не міг справитися з завданнями. Народня стихія закрутила і його самого, як тріску... Зложений із представників кволої, відірваної від життя у своїх ідеалах і побуті, інтелігенції — цей уряд був чужим і незрозумілим масам. Зрештою, як доказують студії аграрного законодавства російського' тимчасового уряду в 1917 р., він самий не мав у цій, такій важкій до розв'язання й відповідальній, справі усталеної програми. Серед революційної анархії, що все поглиблювалася, селянство силою само рубало заплутаний вузол дореволюційних земельних відносин, не оглядаючись уже на правність і закон...

Тодішні психольоґічні настрої селянства могли використати лише большевики, з їх — хай примітивною — але ясною, означеною програмою й тактикою. Історична правда зобов'язує одначе ствердити, що спочатку в самого Владіміра Лєніна не було і цілком виробленого погляду на земельне питання. Аграрна програма большевизму окреслилася вже пізніше, зазнаючи різних змін, аж поки не усталилася на сучасній сталінській колективізації. Але в той час, рішаючий вплив на селянство мали демагогічні кличі большевизму, що проголошували "мир хатам і війну палацам"...

Аграрне законодавство уряду новоствореної української держави рівно ж не мало рішаючого впливу на селянські маси. До цього спричинився ряд обставин. Головними з них був загальний брак авторитету національного проводу, — роздертого партійними чварами й ослабленого програмовими розбіжностями. До безвислідности зусиль української влади в напрямі розрішення земельного питання особливо фатально спричинилося "гетьманування" генерала Павла Скоропадського, що вписало найтемніші й трагічні сторінки в нашу новітню історію. Як би не оцінювати загальну політику Центральної Ради (ми не маємо підстав і її ідеалізувати!) проте треба признати, що вона виходила з національних заложень, хоч і розхитувала їх сама шкідливим доктринерством. Та реакційний, виразно протинародній і протинаціональний режим скоропадщини, що був майже в цілості опанований московською царською бюрократією й поміщицько-капіталістичними хижаками з різних "Протофісів", і проявив свою "державницьку творчість" у карних експедиціях, та знущаннях з українського селянства — цей режим цілковито перекреслив усі можливості розв'язки земельного питання!

Бо й після ганебного кінця скоропадщини, спогади про неї компрометували в опінії тоді ще світоглядово неоформлених мас саму ідею української державности. Ця ідея трагічно сполучалася в їх свідомості з можливістю появи нової реакції й соціяльних неправд. "Україна", "пани-поміщики", "шомполи" тощо — виступали значний час в уяві наших збаламучених і озлоблених суспільних низів, як поняття тотожні, а тому ворожі, зненавиджені!.. Наслідки скоропадщини якнайкраще використала большевіцька Москва, що своєю демагогією остаточно звела з глузду українські маси. Як не намагалася потім Директорія УНР брати "курс на ліво" — "перелицювати" цитати большевиків у соціяльному радикалізмі — нічого не помогло! Її аграрну політику селянство також у більшості уважало тільки за підступ, який приведе до старих земельних і соціяльних відносин.

Союз уряду УНР із Польщею й спільна польсько-уенерівська офензива (в 1920 р.) на Київ, лише скріплювали селянство в них його підозріннях (хто знає зміст тайного договору між Польщею й урядом УНР, той мусить признати, що для згаданих підозрінь тоді були дуже поважні підстави, і їх наше селянство вміло відчувати. В тому часі уряд УНР почав опрацьовувати новий проєкт земельної реформи, але для її здійснення мав уже небагато часу й занадто малу територію. Прийшла воєнна катастрофа, а з нею й заник української держави. У Східній Україні запанувала московська окупація'. З цього часу починається доба большевицьких аграрних реформ, які ми нижче розглянемо.

У відмінність до Східних Земель — в Західній Україні (в часі формування ЗУНР) аграрних заворушень майже не було. Уряд ЗУНР приступив до вироблення земельного закону, що мав бути остаточно переведеним у життя після закінчення війни з Польщею. Окупація Західних земель України поляками зруйнувала всі ці пляни, і земельні відносини залишилися гам без змін. На трудовому селянському господарстві тяжить протегований окупаційною владою паразит — польська земельна аристократія (дідичі), що спільно з польським кольонізаційним елементом витворює для нашого селянства трагічний стан неоплатної праці, кризи й нужди. Подібне ж положення існує й на інших займанщинах.

 

© Микола СЦІБОРСЬКИЙ // "Земельне питання" С. 8-17, Париж, 1939 р.