Етос праці та ідеал героя

Соціалізм і лібералізм принесли те лихо, що вони наспіл знецінили ідею праці. Є багато причин цього. Окрема вина за капіталізмом, як системою, що культивує лише зиск, якого наслідком буває визиск.

Праця — це творчість, це радість життя, це в певному розумінні і сенс життя. Немає гіршої й ліпшої праці з етичної точки зору, так як немає різної якости героїв у пов'язанні з їх місцем в ієрархічній драбині суспільства. Вирішальним є етичний первень. Шевський челядник Дмитро Данилишин залишиться по віки найвищого ступеня героєм, не меншим від найвищого ступеня провідника, чи командира-героя на ієрархічній драбині відносної організаційної чи військової формації. Не інакше є з етосом праці.

Кожна корисна суспільству праця є етично однаково вартісна, без уваги на її якість і ефект у розбудові суспільства. Будівельний робітник чи інженер, атоловий фізик чи замітач вулиць з етичної точки зору є однаково розцінювані. Не існує так званої найманої праці, ані так званих наймичок у націоналістичній концепції праці з культивованим націоналізмом етосом праці. Є поділ праці, є різного роду праця, якої вартість визначається корисністю її для суспільства, бо людина є суспільна істота. Мислитель потребує допомоги для виконання таких робіт, які відтягали б його від його істотної праці.

Помічниця в господарстві виконує те, що лежить в її засягу інтелектуальних спроможностей, зацікавлення, вдачі, бажання означеного роду праці тощо. Очевидно, для добра спільноти необхідно, щоби менше здібний виконував те, що він здатний зробити, як мав би робити це, наприклад, дослідник причин недуги, яка нищить сотні тисяч людей, бо її джерело невідоме. Кожна праця повинна приносити радість, вдоволення, бо праця не є кара Божа, як це фальшиво інтерпретують Святе Письмо. Який глузд життя людини без праці? Ця кальвіністична приреченість праці, як кари Божої, що має місце також у наслідок процесу розвитку раннього капіталізму, який трактував людину як майже бездушне тягло, щоб лише мати зиск, визиск — мусить бути остаточно ліквідована.

Немає сумніву, що профспілки у великій мірі причинилися до зламання цього елементу — тотального визиску, ставши на захист робітництва. Але вони втратили в боротьбі за слушну справу, в змагу проти визиску — саму суть ідеї праці, її етичний зміст, втратили етос праці. Почався змаг з погляду на розуміння праці як нещастя, як кари, за якнайкоротший час праці, а за якнайбільший зиск за пророблену працю. Тепер профспілки займають місце, виконують ролю аналогічну, хоча у протилежному напрямку до раннього капіталізму. Теза: якнайменше працювати, а якнайбільше заробляти матеріяльних дібр — є проти духової природи людини, є чистокровним філософічним матеріялізмом, і в тому фінансовий капіталізм і соціалізм — це два рідні ідеологічно й етично брати.

Боротьба за те, щоб якнайменше працювати, а якнайбільше заробляти, доведе до моральної деградації людини. Це два протилежні поняття й етичні категорії: належна винагорода за працю й безоглядне намагання звести людину до мінімально працюючої істоти, з погляду розуміння праці не як радости життя, як радости творчости, насолоди з виконаного обов’язку супроти себе, суспільства, нації, Бога! Як довго буде існувати таке розуміння праці, ніколи світ не вийде з соціальної й етичної кризи, бо людина, Богоподібна істота, остаточно зведеться до дармоїда. Дармоїд стане типом щасливої людини! По цій лінії також іде соціялістична ідея так званого "welfare state", де вже на дармоїдів працюють люди, що свій людський обов’язок бачать у праці, у творчости.

Інакше згниють у гедонізмі, розпусті, п’янстві, розбоях, грабіжах, убивствах. Якраз назріваюча в практично-державному і суспільно-політичному відношеннях епоха націоналізму, для якого власна нація є центром усіх суспільних і політичних порядкувань, несе новий етос праці, бо вона націю уважає найвищою спільнотою, духово-органічною на землі й її членів — синами й дочками однієї Матері-Батьківщини. Це ідейне й етичне ствердження, це ідейне й етичне пережиття змінює відношення людини, як члена нації, до праці, до зиску і визиску. Засновна система соціяльно- економічного та державно-політичного ладу в гармонії з ідеологічно-етичною системою вартостей елімінує несправедливості системи фінансового капіталізму і тим більше комунізму. Кожна з обох останніх систем була клясократичною, класовою, а не національною, не всенародньою.

Завважуємо стихійний розвиток у тому напрямку, коли сливе усі партії на Заході намагаються еволюціонувати від класових до народніх! Скорочування дня праці мусить гармонізувати з визначуванням іншого роду праці, творчости, зі зрізничкуванням праці, бо не кожна праця мусить бути поєднана зі заробітком на життя, з матеріяльною винагородою. Урізноманітнювання життя зі зростом технології й електроніки не має означати виключно вигідне лінивство, гедонізм життя, але — поруч необхідного відпочинку й користування з культурних надбань — виконування інших громадських, чи гуманітарних обов’язків, які диктуватиме національне добро, чи допомога у трагічному стані вбогих країн і народів, де діти гинуть від голоду. Не виключний егоїзм, не власне гедоністичне вдоволення має визначати зміст життя після закінчення заробіткової праці, але вищі духові вартості, які є суттю людини, члена нації. Ці духові вартості й заспокоювання вищих культурних потреб — як особливі вимоги життя людини — особливо на потребу!

Чим більша відповідальність даної людини, тим більше мусить бути доцінювана її праця. Не може бути соціалістичної "уравніловки", якщо має бути справедливий розвиток людини, народу, нації, людства. До революційних завдань визвольного націоналізму в нашій епосі належить також етос праці, радість творчости поставити в центрі наших етично-соціяльних прямувань і реформаторства. Немає "наймички" й "наймита" в українській термінології соціяльно-політичної доби націоналізму. Наш націоналізм виходить з християнського розуміння людини з її нахилами до доброго й злого. Якщо нахил до доброго є Божим елементом у людині, це означає він творить Божественне в людині, отже її сутність.

Консеквенція з того: людина-одиниця, йдучи шляхом героя, віддання праці й життя для ідеї, Бога, Батьківщини, не прямує дорогою самозаперечення, самовідречення, навіть не самопосвяти, саможертви, самовідданости, але самовиявлення, самоутвердження, унаявлення свого власного, властивого людині, створеній Божим промислом, — тобто Божественного елементу. Чому мала б бути самозапереченням чи самозреченням служба чи смерть за ідею України? Виходило б, що є якась вища чи цінніша вартість, або що вона є властивіша людині, як та велична, світла, Христом і героями показана: самовиявлення себе самого, своєї суті в Батьківщині, в Богові. Чому шлях героя має бути самозапереченням себе, своєї суті, а шлях гедоніста самовиявленням? Чи якраз не має бути протилежний процес нашим ідеалом?

Чи не має внести націоналізм революцію в етичну термінологію, ввівши революцію в етику дотеперішнього світу?! Я говорю про ідеал, а не про щоденний стиль життя кожної людини, бо людина має постійну боротьбу двох нахилів: до доброго й до злого. Але чому наша етика — героїчна, не має домінувати, як ідеал, як дороговказ! Я не маю наміру робити з людей янголів, чи з усіх них героїв, але йде епоха масового героїзму; він досі втримував наш народ і завжди відроджувався й народ вилонював свою еліту, як Фенікс з попелу. Цей масовий героїзм дає нам підставу зревідувати також певні етичні поняття й термінологію, щоб чистим був ідеал перед народом, перед молоддю — ідеал героя, як людини, яка зенітом самовиявила найвищі духові, моральні, ідейні вартости, виповняючи силою своєї волі, натугою своїх моральних зусиль прірву, яка стоїть завжди між реальним і бажаним.

Бажане стає реальним, здійсненним — коли, проти всіх протилежностей і труднощів, — на кін історії виступає герой, як тип, масовий героїзм, як перехід квантитету в квалітет! Отже, ідеал: герой не самозаперечує (себе, свою суть), масовий героїзм опановує нарід захоплений найсправедливішою ідеєю й вірою в її абсолютну правдивість з волі Божої, як Божу Ідею; тоді цей народ стає героєм у цілому, самовиявивши найціннішу, найбільшу Божу якість кожної людини — члена нації, якість нації — як "думки Бога". Тоді нарід творить чудо, проти якого немає сили, що зупинила б його на його шляху. Це стається тоді, коли героїчний шлях нації перестає бути самозреченням (гедоністичного), самозапереченням (себе), а виявленням вічного в ній, самовиявленням її самої як твору Всемогутнього Бога, який одуховлює її й веде її до перемоги. Цей нарід стає народом Бога на своєму шляху і він перемагає проти усіх лих того світу, як носій Божої правди на Землі, рятуючи світ від знищення й руїни Великого Зла!

Можливо, що у висновку презентації мого ідеалу — людини майбутнього — вирине питання: отже елемент егоїзму існує і в такій концепції героя, коли в його егоїзмові самовиявляється інша суть, як гедоністична, людини і вона знаходить самовдоволення у тому, що стає понад туземне, понад проминальне, понад всі вигоди, понад дотеперішнє, понад сучасне. Якщо хтось хоче це назвати егоїзмом, то це буде хіба альтруїстичний "егоїзм", ідеалістично-етичний "егоїзм" у зенітальному завершенні альтруїзму. Якщо того типу самовдоволення зарахувати до категорії "егоїзму", тоді й Ісус Христос був ним, коли вмирав як Богочоловік на хресті за гріхи людства, коли терпів, мавши одночасно почуття сповненого обов’язку пославшого Його на цей світ Отця. Можливо, Дмитро Данилишин вмираючи з вірою у свою правду, в правду України, у завершеному виповненні свого обов’язку, мав вищої якости, як пересічна людина, самовдоволення. Я не маю нічого проти того, щоби такий "егоїзм" запанував у людстві, бо тоді людина уподібнилася б до Бога.

Я висуваю ідеал, який, на мою думку, несе доба націоналізму й не вважаю, що його можна накидати будь-кому будь-як. Він має присвічувати нам, нашій молоді, нашому народові; до нього маємо змагати, викинувши теперішній ідеал життя, що несе деградацію одиниці, родини, нації, людства. Робесп'єр хотів накинути культ богині розуму терором. Це не є шлях до ідеалу нашого типу героя. Наш шлях — це шлях етично-ідейного росту, наближування до ідеалу, шлях почерез терня, могили, суворості життя у боротьбі з московським дияволом і його світом антикультури, антиідей, анти-Бога!

Наша нація має рости своїми вартостями, своїми якостями, зі своїх терпінь, на своїх кров’ю зрошених шляхах до волі, за свої відвічні цінності, за духове понад матеріальним, за вічне понад дочасним... На тому шляху лежить наш ідеал героя, наш ідеал масового героїзму, який захопить, огорне нарід. Героїзму ніхто не накидає, герої стають ними добровільно! Можливо, що в цей оточуючий наш світ російського злочину, масових мордів, повної безморальности, воюючого безбожництва, грабунку, насилля, ґанґстерства фізичного й морального, нашому народові призначено вказати людству інший шлях, про який ми говоримо.

Будьмо тверді і впевнені, що нами керує Божа воля й Божа благодать. Коли боротьба ведеться при з'єднанні ідеї нації з ідеєю Бога — вона має метафізичне обґрунтування, вона скріплена ще й метафізичною, релігійною вірою й її не перемогти! Якщо ж Бог призначив світ на знищення, то чому мали б гинути з рук злочинців також невинуваті праведні? І чи є можливо, щоб злочинці на Кремлі рішали про долю світу? Я не думаю, що Бог передав долю людства в руки воюючих безбожників, тиранів і народовбивців. Тому я вірю в перемогу Києва над Москвою, святих Софії та Юра над Кремлем і Заґорськом.

 

© Ярослав СТЕЦЬКО