Християнство на війні

Розповідають, що у Німеччині у старі добрі часи існувало правило — тлумачів Біблії тримати в концтаборі. Цей цікавий звичай варто було б запозичити всім цивілізованим народам. Бо Біблію треба розуміти буквально: як написано, так і розуміти!

За останні 2 століття тлумачі, реформатори та клікуші зробили з вогненного християнства, з державної релігії сильних щось надзвичайно млосне, пісне і занудне, таке, що прийнято поважати, саме нудотність якого є передумовою належної респектабельності визнання його. До того, як з християнства зварили рідку їжу для тупих, воно вимагало від особи чесності перед собою, самокатування. Це боляче!

Тривалість цього мало хто витримує. Християнство — жорстока віра. Коли після падіння Риму християнство залишилось сам на сам з варварським морем Європи, хрест у його руках ще більше став нагадувати меч. Освячення ієрархії було його методом. Жорстоке полюддя, визиск злиденних, напівдиких дав засоби на науку і поезію, на будівництво церков, держав і цивілізації. Батіг наслідував проповіді, а проповідь батогу.

Біблію треба розуміти буквально! У П'ятикнижжі мова йде про те, як Бог проводив народом, який обрав, як підносив його і знищував його ворогів, що нація, її боротьба за розріст, її експансія, виявляється, є догідними Богові. Жиди перші стали нацією. Тому і були обрані (властиве з’явився предмет обрання). Згодом постали інші нації на чому обраність жидів закінчилася. Описані у П'ятикнижжі дикі жидівські орди не могли бути цивілізовані інакше, ніж через прості зрозумілі накази десяти заповідей і покарання за непідкору. Десять заповідей і примус до їх додержання і є сюжетом перших розділів Святого письма.

Щодо діяльности Христа, то вона відбувалася вже після обраности, коли цивілізованість жидів і всіх інших сягнула певного рівня і десять заповідей втратили сенс статутних вимог. Протистояння і війна описуються в старому Заповіті, протистояння і війна є сенсом євангельської любови; вони зумовлюють її напруженість. Вона цікава завдяки їм, вони є її силою, втім, це доволі банально. Якщо є любов та діалектика, то десь поряд мусить бути війна. Христос приніс нам "не мир, але меч". Тому поводитись із християнством треба як з мечем, а не як із подушкою. Зараз саме поняття любові несе в собі інший зміст, ніж у євангельські часи або в часи християнства. Сучасний зміст гірший. Розгляд джерел полишає враження, що любов колись не мала такого рожевого кольору, якого набрала щойно.

Коли за старих часів вимовлялося слово "любов", підборіддя лишалось сухим. Імовірно, та тональність, яка притаманна зараз, наприклад, — любові до зброї, тоді була притаманною любови до будь-чого. Євангеліє вчить не надавати собі занадто великого значення, ні власним кісткам, ні власній душі; вони не є аж надто великою цінністю, щоб любити їх більше, ніж будь-які інші чужі. «Любіть ближнього як себе» — це призводить не лише до збільшення теплого почуття до інших, але й до зменшення його щодо себе. Любов — це абсолютизація, це відображення абсолютизованого у відчутті: «Возлюбіть Бога свого. І ближнього як самого себе». Якщо в другій частині правила утримується порівняння, відносність "так-як", тобто знаття абсолютизації і з точки зору загальної, знищення любови, то в першій частині є винесення ціннісного центру за межі себе, в абсолют.

Християнство заперечує не війну, а жорстокість, яка витікає з дрібності душі. Дрібність душі — це надання нею собі й своєму занадто великого значення. Основний етичний критерій співпадає з основним естетичним. Є безсенсовим говорити про етичність, про красу або потворність рухів (вчинків, спрямувань тощо) однієї, одинокої людини. Для себе будь-який рух нейтральний, подібно до того, як одиноке слово ні для мене, ні для тебе не несе ні моральної, ні естетичної ваги. Фраза може бути красивою і нести певний естетичний зміст для мене, себто і для себе (для власного сенсу); тільки стосунки і відношення можуть бути етичними і красивими, гріховними і потворними, і відповідно, джерело і критерій моральности і краси треба шукати як за межами властивої свідомости, так і підсвідомости цієї людини, у тому, що для неї є надсвідомістю — збірній свідомості спільноти.

У повній формі, тобто такій, що охоплює всі сторони діяльности людини і, відповідно, обтяжує морально-естетичним змістом усі її стосунки та відношення, ця надсвідомість існує тоді, коли існує нація, універсальна свідомість іманентна інтегрованій особистості. Не може не сприйматися як потворна дія, спонука якої народжується у власній свідомости чи підсвідомости людини, котра, нехтує естетичним критерієм. Ще й тому, що з точки зору über прояви unter не можуть сприйматися інакше як потворні. Особа є органом вищої особистості і її рух є красивим, коли він є керованим. Наприклад, коли органи людини починають (як при деяких хворобах чи сильних потрясіннях) виробляти, що їм заманеться, це завжди виглядає потворно.

Весь свій бруд людина несе в собі. Дія є етичною і красивою, коли спонукаючий момент лежить за межами властивої частини свідомости, і навпаки, якщо в середині нирок або душі. Христос заперечує не війну, а надмірну жорстокість. Принаймні так розуміли справу предки. А у питаннях війни і жорстокости ми мусимо на них зважати.

 

© Анатолій ЛУПИНІС