Ідейно-політична основа УПА

Приступаючи до розгляду даної теми, спершу слід визначити яку важливу й почесну роль повинні виконувати збройні формування у захисті держави та в державотворчих процесах. Усупереч історичним фактам та елементарній логіці ще й тепер можна почути необґрунтовані твердження про те, що Збройні Сили та їх діяльність "несумісні з політикою", оскільки "політика може мати неґативний вплив на спаяність збройних формувань, на послаблення, а то й підрив військової дисципліни" тощо. Виходячи з такої придуманої засади, дехто навіть украй потрібну виховну в національно-патріотичному дусі роботу у війську силкується підтасовувати під поняття "шкідливої політичної діяльності".

Помилковий погляд розвіється, якщо звернутися до компетентних наукових джерел. Дослідники історії звернули увагу на те, який великий вплив на формування військової думки в XIX ст. і XX ст. мав видатний теоретик військової справи Карл фон Клявзевіц. Його незаперечні тези до сього часу, либонь, ніхто не спростував. У своєму найголовнішому творі "Про війну" Клявзевіц наголосив, що належне організування війська, а за цим бойові дії Збройних Сил під час війни є нічим іншим, як продовженням політичної діяльності, причому не лише дипломатичними, а й фізичними засобами.
Велике значення Збройним Силам в Україні надавали загалом українські патріоти, а зокрема громадяни націоналістичних переконань. Виходячи із засади, що нація є найвищою суспільною цінністю, українські націоналісти твердили й твердять, що єдиним і дійовим ґарантом розвитку нації, а навіть її існування є Українська Суверенна Соборна Держава. В розвитку цієї тези націоналісти поділяють думку, що саме такою - суверенною, від нікого не залежною - може бути держава за умов, коли вона захищена надійними Збройними силами, які є фізичною опорою держави. Власне від потрібної кількості військових формувань, від їх бойової підготовки, а передовсім від їх високої ідейності та повсякчасної готовності самовіддано служити своїй нації та державі залежить майбуття України. Українські патріоти, політичні діячі національно-визвольного спрямування правильно оцінювали вагу власних Збройних Сил і докладали зусиль, щоб Україна мала надійне, крицевого гарту й взірцевої жертовності військо. Вони змагали до того, щоб і в умовах бездержав’я класти підвалини під організацію Збройних Сил.
Перекиньмося думками в минулі десятиліття нашого віку. У висліді розвалу імперій в останніх роках Першої світової війни на карті Європи з’явилися нові держави: Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Польща, Чехо-Словаччина, Югославія... В цьому спискові були аж дві українські держави: Українська Народна Республіка та Західно-Українська Народна Республіка, котрі, виражаючи заповітну волю українського народу, Актом 22 січня 1919 р. об’єдналися в одну державу. І незабаром спостигло Україну страшне нещастя: Українська Держава перестала існувати, а територія України опинилася під чобітьми чотирьох окупантів: російсько-большевицьких, польських, румунських, чехословацьких. З упадком державності настало сум’яття, появились розгубленість, апатія, зневіра у власні сили. В той час політичну притомність і рівновагу духу зберегли переконані патріоти, які не покладаючи рук узялися за організацію кістяка української збройної сили.
В 1920 р. з ініціативи полковника Євгена Коновальця - організатора й командира найкращої військової формації в армії УНР - створено Українську Військову Організацію (УВО), а згодом на її основі та ще кількох націоналістичних об’єднань покликано до життя революційно-політичну структуру - Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Наскільки організовані українські націоналісти надавали значення військовій справі свідчить те, що однією з шести комісій, які працювали на установчому Великому Зборі українських націоналістів (на так званому Віденському Конгресі), була Військова комісія, очолена полковником Євгеном Коновальцем. У системі ОУН визначне місце займала Військова референтура, до складу якої входили колишні активні учасники армії УНР і УГА в 1917-1921 рр. Згодом штат тієї референтури поповнили молодші кадри - учасники Карпатської Січі та Української Повстанської Армії.
З вибухом Другої світової війни, після того, як із польських тюрем та концтабору в Березі Картузькій повиходило на волю багато націоналістичних діячів, український націоналістичний рух став проявляти посилену діяльність на Рідних Землях і в краях, поза межами СССР. Для українських націоналістів було зрозуміло, що сердечне побратимство Сталіна з Гітлером довго не втримається, що дві імперіалістичні потуги, найсильніші мілітарно, після того, як почати ділити Європу, врешті-решт накинуться одне на одного. І в той час, коли прогнози щодо вибуху німецько-совєтської війни набирали реальних форм, у квітні 1941 р. в Кракові (1-3 квітня) відбувся Другий Великий Збір Організації Українських Націоналістів з-під стягу Степана Бандери. На тому зборі в першому пункті Політичних Постанов дослівно написано таке: "Організація Українських Націоналістів бореться за Українську Суверенну Соборну Державу, за визволення поневолених Москвою народів Східної Європи й Азії, за новий справедливий лад на руїнах московської імперії - СССР. Організація Українських Націоналістів продовжуватиме всіма силами революційну боротьбу за визволення Українського Народу без огляду на всі територіально-політичні зміни, які зайшли б на терені Східної Європи". Очевидно та недвозначно підкреслено, за що ОУН вестиме боротьбу, незважаючи "на всі територіально-політичні зміни на терені Східної Європи". Що це значить? Це значить, що якщо на перешкоді до здійснення тієї найвищої мети стоятимуть будь-які сили, а отже, і гітлерівська Німеччина, то боротьба вестиметься і проти неї. Насправді це революційний підхід до вирішення побудови української державності. Ні одна політична сила не виносила такої постанови. Ця політична постанова і є найголовнішою ідейно-політичною основою зродженої наступного року Української Повстанської Армії.
Згідно з тією постановою Організація Українських Націоналістів з-під стягу Степана Бандери, виражаючи заповітну мрію українського народу, Актом 30 червня 1941 р. проголосила у Львові відновлення української Держави, Державне Правління якої очолив перший заступник Голови Проводу ОУН Ярослав Стецько. Німці не визнали Української Держави, арештуючи Степана Бандеру, Ярослава Стецька, а згодом багатьох видатних українських націоналістичних діячів і застосовуючи найжорстокіші репресивні заходи проти тих, що стояли на українських державницьких позиціях, а згодом - проти широких народних мас. Виходячи з низьких опортуністичних заложень і тоді, і навіть по сьогоднішній день, особливо в середовищах діаспори, дехто ставить запитання: чи не треба було б щодо проголошення державності провести референдум, чи, врешті, просити дозволу в німців і т.ін., одно слово - лунає чимало недоречних запитань, а все це чи не для того, аби якоюсь мірою принизити Акт 30 червня, незважаючи на те, що той Акт був першим підтвердженням революційно-самостійницької лінії, визначеної на Другому Великому Зборі ОУН, і що він став складовою частиною ідейно-політичної основи Української Повстанської Армії.
Відповідно з Політичними Постановами Другого Великого Збору ОУН винесено на обговорення і на його основі укладено Військові постанови, які вражають своєю принциповістю, ясністю, конкретністю, а передовсім глибоким революційним змістом, їх текст подано повністю:
1. Військові постанови для здійснення своїх цілей ОУН організовує і вишколює власну військову силу.
2. Завданням військової сили ОУН є: а) зорганізувати й перевести збройну боротьбу ОУН за перемогу Української Національної Революції й здобуття Української Держави; б) бути пробоєвою силою й опорою ОУН у цілій її боротьбі; в) бути ядром Української Армії в Українській Державі.
3. В часі політичного поневолення Організація Українських Націоналістів організовує з допомогою свого військового штабу на всіх українських землях і за кордоном військові осередки, виховує і школить військових провідників-організаторів та військових фахівців, організовує і школить військові кадри й координує цілістю військової роботи та опрацьовує воєнні плани, узгляднюючи кожночасне політичне положення.
З допомогою тих же осередків і кадрів впливає на прилюдну українську опінію, пропагує серед неї військову думку, організовує самонавчальні військові курси і т.ін.
4. Завданням Військового Штабу й військових осередків ОУН у часі зриву є зорганізувати збройну силу Революції та керувати військовими акціями на Землях.
5. У збройному зриві ОУН організовує і веде до боротьби всіх українців, без огляду на їх політичні переконання.
6. Українська Армія змагатиме до виховання вояка-громадянина. За час цілої військової служби й позавійськового виховання прищеплюватиме йому почуття соборності, великого призначення, відповідальності, героїзму й посвяти в парі із залізною дисципліною і твердим вояцьким вишколом - злучить українців усіх земель в один національний моноліт.
7. Українська воєнна доктрина, опираючись на аналізу духовних прикмет українців, історичні традиції, геополітичні умови України та узгляднюючи військові модерні засоби, має дати Українській Армії своєрідну стратегію й організацію, що, своєю чергою, дадуть змогу якнайкраще й найдоцільніше використати всю силову натугу Української Нації.
8. Весь порив великих ідей українського націоналізму та вся сила динаміки Української Революції знайде своє втілення в українській революційній армії, яка постане в боротьбі всього озброєння народу, дасть йому силу й перемогу та понесе ідею Української Революції - свободи народам - поза межі рідної Землі.
Перші націоналістичні озброєні протинімецькі боївки, які мали на меті захищати українське населення від різних окупантських злодіянь, від знущань над ні в чому не винними людьми, діяли вже наприкінці 1941 р. й навесні 1942 р., але їх дії не були координовані, а самі боївки нараховували невелику кількість ще достатньо не вишколених, проте відважних людей. Восени 1942 р. ті невеликі загони почали вести свої дії скоординовано, методами партизанської боротьби. Так народилася Українська Повстанська Армія. Проте треба знати, що не виникла вона самотужки. Першими організаторами і пізнішими командирами сотень, куренів і більших військових з’єднань були провідні українські націоналісти. ОУН була добре інформована, мала звіти з кожної акції. У Постановах Другої Конференції ОУН у квітні 1942 р. з цього приводу зазначено: "...враховуємо близьку можливість збройної боротьби за українську державність у слушний час (розбиття Москви, загальне виснаження, зовнішнє й внутрішнє потрясіння Німеччини). Тому, щоб енергія народу не вилилась у партизанщину, а оформилась у широкий всенародний рух, який забезпечить повну перемогу, - ми вже тепер організовуємо, мобілізовуємо планово сили на всіх ділянках". І далі: "Свою політику ми будуємо: на творенні й розбудові власних революційно-політичних і військових сил".
Офіційною датою "народження" Української Повстанської Армії визнано 14 жовтня 1942 р. (Свято Покрови), цей день визнано Святом УПА, нав’язуючи до козацьких традицій, згідно з якими “День Покрови” вважали військовим святом козацтва.
У Преамбулі до Постанов ІІІ-го Надзвичайного Великого Збору ОУН, що відбувся у серпні 1943 р., написано: "Провід ОУН на ІІІ-ій Конференції в лютому 1943 р. зважив стан внутрішніх сил та сил ворога, розглянув зовнішні політичні обставини для військової дії. Після того (у широкому обсязі, а фактично - на кілька місяців раніше) на теренах Полісся й Волині виступили перші збройні відділи Української Повстанської Армії (УПА). З того часу оборону українського населення Полісся і Волині взяла на себе українська військова сила. УПА, крім завдань самооборони, прийняла зразу ж завдання кадрової організації майбутньої Української Народної Армії". Далі подано до відома: "Рух УПА поширився скоро з Берестейської, Пинської, Волинської й Рівенської областей на Кам’янець-Подільську, Вінницьку, Житомирську й Київську. В перших числах липня 1943 р. виступили збройні відділи Української Народної Самооборони в Галичині - УНС. Фактично загони Української Народної Самооборони - це були ті ж самі відділи УПА, які в Галичині з тактичних міркувань до кінця 1943 р. мали назву УНС. В 1943 р. у загонах УПА на Волині були вояки різних народів, яких нещадно душив імперіалістичний спрут - СССР. Кількість вояцтва інших національностей доходила до 20 відсотків загального складу УПА. Виникла потреба створення спільного фронту поневолених Москвою народів, спільного комітету народів Східної Європи й Азії, “який буде координувати всі національно-революційні сили тих народів, виробить єдину лінію боротьби та у відповідний момент дасть гасло до одностайного повстання усіх поневолених народів”. З ініціативи Організації Українських Націоналістів з-під стягу Степана Бандери і за співучастю командування УПА 21 і 22 листопада 1943 р. на Рівенщині працювала Перша Конференція Поневолених Народів Сходу Європи й Азії, в якій узяли участь представники 13 народів. У документах Конференції записано: “Клич "Свобода народам і людин!" набрав реального значення. До боротьби за його здійснення український народ виступив спільно з народами Сходу Європи й Азії".
Українська Повстанська Армія, покликана до життя з ініціативи Організації Українських Націоналістів з-під стягу Степана Бандери, перетворилася у всенародну українську Збройну Силу, захищаючи народ від фізичного знищення, маючи на увазі найголовніше - боротьбу за Українську Суверенну Соборну (об’єднану) Державу. Консолідаційний процес майже всіх українських політичних структур, проведений керівними силами ОУН і УПА, закінчився скликанням у липні 1944 р. на Рідних Землях Великого Збору, на якому остаточно оформлено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР) - всенародній верховний політичний орган українського народу в його боротьбі за державну суверенність і соборність України...

 

© Петро ДУЖИЙ