Український націоналізм на новому етапі

Коли заходить мова про націоналізм, то різні люди вкладають у це поняття свій власний, проте здогадний зміст, окреслюючи його всілякими прикметами, а то й негативними ярликами. Дехто говорить про "демократичний" націоналізм, дехто — про "інтегральний". Дехто наголошує на так званому "ліберальному" характері націоналізму; дехто говорить про якийсь "авторитарний". Ми користуватимемося лише одним означенням націоналізму — український.

Мова, йтиме про політичний рух, який опирається на певні чіткі ідейно-політичні засади:
— це насамперед принциповий висновок, що універсальні ідеали свободи й справедливости повинні лягти в основу суспільного ладу як на міжнародньому, так і на державному рівнях;
— визнання того, що кожна нація, як думка Бога, як найвища органічна спільнота, може здійснити свою волю до життя і влади лише у власній суверенній державі;
— це образ справедливого й вільного світопорядку, побудованого не на якомусь наднаціональному, за своєю суттю колоніяльному принципі великодержавних структур, а якраз на тривкому фундаменті взаємного визнання права кожного народу на державну самостійність на засадах паритетної рівноправності!;
— це тверде переконання, що кожна людина, як Богоподібна істота, може вдосконалювати притаманну їй волю до Добра й Справедливости лише в суспільно-відповідальному житті у вільній державній спільноті;
— це розуміння того, що кожна людина народжується з невід’ємними правами та свободами, які вона може здійснити як упривласнений на владу громадянин своєї держави, котрої, згідно із законами, він є співвласником;
— це принцип, що єдиною легітимною формою держави є така, у котрій суверенітет забезпечений за народом, в якій не людина, а закон править, і в котрій громадянство, з усіма пов’язаними з ним правами та обов’язками розподіляється без огляду на етнічні, релігійні, статеві чи расові різниці;
— це зобов’язаність ставити інтереси держави понад вузькі інтереси партії, добро нації — понад розкладове так зване "добро" однієї кляси чи верстви;
— і, врешті-решт, це готовість спільно з іншими прогресивними силами людства бути співвідповідальним за долю усієї Землі, її екологічного балансу та за те, щоби прийдешні покоління звільнилися від страхітливої перспективи тотального ядерного знищення.
Життєздатність кожного політичного руху залежить від його спроможності відчувати потреби, часу та відповідно до цього втілювати свої програмові цілі. Інакше політична організація стає дедалі відсталішою, замикається сама в собі, коли втрачає живчик суспільного життя. Догматичність, ортодоксальність, вождизм, безкритичність, ідейний застій, організаційна ксенофобія, пролаґандивний галас, пустопорожня фразеологія — ось найнебезпечніші вороги кожного політичного руху, особливо революційного. За ними звичайно ховаються інтелектуальна безплідність, вольова інертність, страх перед майбутнім, духова та моральна плиткість, нездатність критично оцінювати себе та свою ролю у суспільстві.
Ідейна динаміка швидко втрачається, коли вимагається у кожного носія тієї ж ідеї сліпої ходи за якоюсь згори продиктованою "лінією", а не приділяється достатньої уваги необхідності вирощувати певні духові, моральні та політичні цінності, які в зародку лягли в основу даного руху. Догматичність породжує аморфність у думці та стереотипність у поведінці членів і, замість формувати яскраві особистості, у такій організації нишком-тишком проходять якісь сіренькі відтінки одного запрограмованого прототипу. Динамічність кожного руху залежить від його спроможності! діяти в атмосфері живої, критичної ідеології, іцо потребує, особливо в його провідному активі, здібности критично переоцінювати та переосмислювати навіть найосновніші його засади. Не треба від ідеології утікати, як це робить дехто із сьогоднішніх партійних лідерів-прагматиків. Але також дуже шкідливо ставитися до ідеологічних засад як до якогось незмінного політичного "Корану", в котрому є готові рецепти для масового споживання.
Це мусимо пам'ятати, бо слід ствердити, що після проголошення Акта державної незалежності України 24 сепрня 1991 р. український націоналізм опинився на перехресті. Декому хотілося б затягнути його на невластиві йому позиції, відкинувши притаманний націоналізмові демократизм, а натомість наголошуючи на авторитаризмі, расизмі чи ненависницькому шовінізмі. Проте український націоналізм може стати прогресивним, конструктивним чинником у розбудові Української Держави, якщо у формуванні своїх політичних пріоритетів він орієнтуватиметься на ті духові, моральні та політичні первні, на основі котрих він постав, і які плекалися протягом століть у глибинних надрах нації. Тому слід виразити ці первні, щоб у змінених умовах можна було знову критично їх проаналізувати та зробити відповідні висновки.
Виходячи з того, що новітня доба історії — це епоха націй, український націоналізм ставить у центрі справедливого й вільного світопорядку право кожного народу на державну самостійність і суверенність. Тому такі рухи чи такі ідеологічно-політичні орієнтації, які заперечують це право або які проповідують якусь територіяльну експансію вже не можуть уважати себе націоналістичними. Всякі теорії, які пропагують національне ненависництво, ксенофобічну ексклюзивність, антропологічну чи кровну вищість, національну фобію, шовінізм чи расизм, не мають нічого спільного з націоналізмом, а навпаки вони діаметрально протилежні до нього. Їх навіть не можна вважати якимось "екстремним" видом націоналізму, бо вони виходять з протилежних позицій, з позицій того, що лише можна окреслити як імперіялізм чи фашизм.
Важливе місце в ідеології націоналізму займає не лише визначення поняття нації, а й також певне розуміння сутности людини, осмислення її ставлення до спільноти, з чого випливає націоналістичний образ суспільного ідеалу. Якраз на цьому тлі розгорнулася надто емоційна дискусія у деяких колах нашого політичне незрілого, гіпертрофованого суспільства. Публіцистика та виступі; деяких політичних активістів із Україні нагадує дивовижне змагання, в якому кожен начебто намагається довести, що він найбільший націоналіст. Ці новітні лжепророки виводять різні теорії про націю, конкуруючи між собою, чия формула буде максимальніша, внаслідок чого взагалі заперечується людина, її місце у спільноті, її права, свободи та призначення бути творцем нової дійсності.
Український націоналізм завжди виходив з того, що, передумовою усувереннення людини є державне усувереннення її нації, що людина вдосконалює притаманний їй потенціал стати повноцінною суспільною істотою через її приналежність до вищої органічно-духової спільноти, якою є нація. Однак слід поставити сьогоднішнім "ультранаціоналістам" таке запитання: оскільки кожна нація складається насамперед з людей, то чи може вона виступити як суверенний чинник навіть в умовах укріплення її державної власнопідметности, коли людина в тій же державі зведена до обезвласненого від влади статусу, коли в такій авторитарній державі вона не може користуватися елементарними людськими свободами, коли вона не маг конкретних, законом забезпечених можливостей узяти участь у законодавчих процесах хоч би через її відпоручників, у чому взагалі визначається принцип суверенності! в державі? Чимало сьогоднішніх націоналістичних активістів аргументує, що в Україні треба ввести авторитарний лад, бо, мовляв, без сильної влади неможливо буде зробити ладу. Такий підхід не враховує одного засадничого політичного принципу: в авторитарних політичних системах не завжди буває сильна влада. Звичайно воно якраз навпаки. Український націоналізм виходить з того, що основою державного суверенітету може бути лише усуверенневши нарід, який творить законодавчу владу через своїх вільно обраних відпоручників. Шоби нарід міг творити таку сильну основу владобудови в державі, він мусить мати нагоду виступати як суверенний, політично зрілий чинник у політиці. Це потребує виховання високого рівня політичної культури. Кожен авторитарний режим, натомість, звичайно ставиться до народу, яким він верховодить, як до звичайного знаряддя, яке треба постійно мобілізовувати пропагандивними засобами, а інколи навіть засобами терору, та якого треба тримати в обезвласненому, задурманеному, навіть злюмпенізованому стані.
Український націоналізм у своїй державній концепції акцентує не лише порядку, а насамперед на свободі, наголошує не тільки на добробуті, а особливо на справедливості, бо ми переконані, що якраз у вільному та справедливому суспільному ладі постануть передумови для забезпечення державного порядку та економічного добробуту українського народу. Не авторитарна система, а якраз система демократичного управління, система справжнього народовладдя забезпечить повний розвиток творчих сил української нації та української людини, громадянина Української Держави, бо лише в такому суспільно-політичному ладі нарід зможе виступати як управнений на владу суверен. Український націоналістичний рух спільно з українським народом вів криваву, героїчну боротьбу не для того, щоби той же самий нарід опинився у відчуженому від влади статусі. Держава має стояти на службі народу, а не навпаки. Така держава, яка постає з народу та для народу, не твориться за диктатом центру, а лише з волі всього народу. Такий спільний Собор Духа треба будувати не лише по вертикали згори, а насамперед по горизонталії та з низів.
З розвалом совєтсько-російської імперії та постанням на її руїнах незалежних національних держав настав кінець не лише найбільшій людиноненависницькій системі в історії людства, а й також сприяв крахові старого неоколоніяльного світового ладу, опертого на упривілейованих інтересах кількох ядерних надпотуг, одним із співархітекторів котрого була імперіялістична Москва. Без сумніву, однією з найпроґресивніших рушійних сил у змаганні людства до більш справедливого та вільного світового ладу була і є Україна, бо в її визвольній боротьбі проти Російської імперії уже був ідейно запроектований цей новий світовий порядок. Він будуватиметься не на основі "взаємного ядерного шантажу", як досі, а на святому приреченні всього волелюбного людства повністю демонтувати цей лихий засіб масового винищування. Це найосновніша передумова тривалого миру та стабільносте у світі.
Не шантаж, не розподіл світу на неоколоніяльні "сфери впливів", не великодержавне страхування, не погорда сильніших до слабших, а взаємна пошана прав кожного народу на державну самостійність на засадах паритетної рівноправности, у тому розумінні, що все людство збагачується, коли кожна нація матиме повну можливість зробити свій унікальний внесок у мозаїку світової культурної скарбниці; зобов’язаність кожної країни, особливо економічно багатших, допомогти злиденнішим, згідно з вимогами справедливости; відкидання усяких форм визиску людини людиною, клясою чи державою; і, врешті-решт, глибоке розуміння необхідносте звільнити все людство від майбутньої примари ядерного Армагеддону — ось головні риси візії майбутнього, яку проектує український націоналізм. Тому варто повторити слова великого сподвижника ідей українського націоналізму Петра Федуна-"Полтави": «Ми — пролог, а не епілог!».

 

© Роман ЗВАРИЧ