Український націоналізм за суверенну державу

На історичних скрижалях України записано чимало вікопомних подій. Однією з них є Всеукраїнський грудневий референдум 1991 р., яким наш нарід перед усім світом заманіфестував свою непохитну волю: не погибати і не скніти в ярмі московсько-большевицької імперії, а жити повноправним самостійним державним життям. Не вникаючи в суть справи, дехто вважає, що сталося це внаслідок розвалу імперії і без кровопролиття. Це не так: ідея української суверенної державності коріниться у далекому минулому, а за її торжество пролито море крови.

Передовсім слід звернутися до літературної спадщини нашого Національного Пророка — Тараса Шевченка, якого український націоналістичний рух уважає духовним батьком і найголовнішим ідеологом. Понад півтораста років тому пролунали його слова: «В своїй хаті — своя правда і сила, і воля». Під словами "своя хата" треба розуміти незалежну, свою, Українську Державу. Поетові слова не прозвучали марно. Боротися за вільну Україну, за Українську Державу, понад сто років тому на могилі Шевченка поклялися молоді українські патріоти, покликаючи до життя першу націоналістичну організацію — "Братство Тарасівців". Визнаючи націю найвищою і найціннішою суспільною структурою та сприймаючи це визначення за головну ідеологічну основу, українські націоналісти для підсилення тієї основи внесли аксіоматичне твердження, що єдиним ефективним гарантом не тільки розвитку та процвітання, а й самого життя нації є Суверенна Соборна Українська Держава.
Народжену у вогні та бурі революції (1917-1921 рр.) українську державність потопили у крові московсько-комуністичні зайди — спадкоємці білого російського імперіялізму. Українські національно-визвольницькі сили були в той час ще доволі слабкими, щоби поставити належний спротив навалі червоних окупантів; бойову оборонність України послаблювали внутрішні сум’яття, отаманщина, врешті, легковірні сподівання на заманливі обіцянки відроджуваної під кривавим кольором Російської імперії. За все це Україна заплатила ціною багатомільйонних людських жертв — штучно організованим голодомором, депортаціями, нищенням духових і матеріяльних надбань. І саме тепер, коли відбувається поляризація політичних сил в Україні, коли проти носіїв державної суверенности України, прикриваючись ортодоксальними соціялістичними закликами, підіймають голови неокомуністи, докладаючи всіх зусиль, щоб удруге втягнути Україну в імперське ярмо, виникає крайня життєва необхідність: дати відсіч ворогам.
Суверенна Українська Держава — це життя України! Україна в лабетах імперіялістичного хижака — смерть! Лисиця — звір, який ніколи не піде вдруге на приманку, а людина, наділена розумом, навчена прегірким досвідом не поміняє свободи не неволю. На сторожі життя України стояли українські націоналісти, які не шкодували власного життя, віддаючи його за неї. Боротьба за Суверенну Українську Державу стала смислом життя українських націоналістів, які понад шістдесят років тому проголосили першу свою заповідь: «Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї!». Ця найголовніша заповідь, що зберігає риси святочного приречення й військового наказу, освічувала шлях борцям за волю України.
Життя змушує нас реально дивитися на світ: немає раю на землі, і не побудує його імперська знать. Російсько большевицькі імперіалісти обіцяли, побудувати рай, а збудували пекло, і цього ніхто не сміє забути. Невже безпам’ятством хворіють ті, хто ще й сьогодні покладає надії на послідовників кривавих Леніна та Сталіна? Невже довіряють тим, хто завтра обіцяє підкинути шмат гнилої ковбаси, а післязавтра пожене у концтабори й у закутини вічномерзлого край світу? Мусимо усвідомити, що національна доля України не завжди була й сьогодні не є достатньо доброзичливою для українського народу. І в сиву давнину, і в роки близької минувшини, і до сього часу шлях до осяйної мети — незвичайно важкий, терням устелений, рясним потом скроплений і кров'ю политий. Верстання цього шляху — це не безперешкодна мандрівка, а наполеглива й затяжна боротьба за саме існування. У короткомислячих, які не дбають за духові якості, про майбуття народу, а про власну вигоду й наживу, виринає думка: яким чином, оминаючи бурхливі морські буруни, наш національний корабель довести цілим і неушкодженим до спокійної, щедрої та тепловіями омитої пристані? І тут їх душі бентежить настирливе питання: а де ж та благословенна пристань, та чи й узагалі така пристань десь у світі існує? Ентузіастам блаженного пошуку доводиться гірко розчаруватися, бо ж і на краю світу немає казкового Ельдорадо, немає обіцюваного большевиками раю і заспокійливого безтурбоття теж немає. У поті чола треба працювати на хліб, на свій хліб, а не чекати, що трудівниками зароблений хліб розподілюватиме кремлівський сатрап. Хай усе випродуковане в Україні йде для забезпечення нашого народу!
Наша пристань — кохана Земля Українська, Богом дана земля, що лежить на межі Сходу й Заходу, грозами запеклих боїв овіяна, копитами коней диких орд стоптана, кістками синів і дочок України всіяна. На ній нам і нашим прийдешнім поколінням вікувати, на ній давати відсіч ворожим шукачам легкої наживи, на ній будувати благословенне Богом майбуття. Найпекучіше питання нашого часу: як будувати Суверенну Соборну Державу? Відповідь на це дає український націоналізм. Згідно з найсправедливішою засадою української націоналістичної теорії про те, що кожний, навіть найменший нарід, має право побудувати на своїй національній території власну незалежну державу; на наших Українських Землях має бути Держава Українська, оскільки це предківська земля. А за Українську Державу на цій землі боронилися і кров проливали не росіяни, не поляки, не угри й інші, а лише українці! Аналогічне лише: Франція є французькою державою, Німеччина — німецькою, Польща — польською, а Україна повинна і мусить бути українською! Зовнішні та внутрішні вороги української державності висувають вимогу розчленувати Україну за федеративним принципом: окремим областям надавати автономію, одно слово - ділити Україну нібито для заспокоєння етнічних меншин, які мешкають в Україні. А фактично це перші кроки до ліквідації української державної самостійности і втягання України в імперське ярмо.
Етнічні меншини, в Україні, мають своо глибинне коріння в інших краях, наприклад, у Росії, Польщі, Мадярщині тощо, де корінне населення, звідкіля вони походять, має свої національні держави: Росію, Польщу, Мадярщину. В Українській Державі ніхто етнічних меншин не обмежує... Будучи лояльними до української державності, етнічні меншини України користуються усіма правами нарівні з українцями. І в той же час дивним видасться, коли більше уваги держава приділяє етнічним меншинам, а менше — українському народові. Чи нормальним можна назвати те, що Українська Держава не піклується тими українцями, яких большевицька окупаційна влада депортувала далеко поза межі України? Чому не сприяється їх поверненню на рідні землі, а надається право німцям, які ніколи не були громадянами України, переїжджати із Сибіру та Казахстану в південні області України й оселятися там компактними групами? Чому громадянськими правами не можуть користуватися ті українці, які, з огляду на створені большевиками жахливі умов, були змушені покидати рідні землі й іти на чужину? Ті державні, політичні й громадські структури, які не стають на захист свого народу, втрачають у нього довіру й не мають рації існування.
Наголошуючи на тому, що розбудова та добробут нації здобуваються боротьбою за національне та соціяльне визволення, українські націоналісти підкреслюють, що в ідеалі національно-державної суверенности є не лише ідеал політичної волі, а й ідеал соціяльної справедливости. Держава, влада якої не може раціонально розв’язати економічні проблеми і поставити на відповідну висоту питання соціяльної справедливости, залишається хисткою і неутвердженою. Економічні питання ніколи не втрачають своєї вагомості, проте пріоритет відводиться питанням політичним.
Будування Суверенної Української Держави триватиме довгий час, адже треба усвідомити, що і царська Росія і її наступниця — московсько-большевицька імперія завдали нашій Батьківщині тяжких ран. Червоні можновладці вважали громадян бездушними "ґвінтиками", поставленими під нагляд партійних посіпак, підкорених московським ґауляйтерам. Командно-адміністративний апарат довів людей до абсурду, до рабства. Civis Sovieticus — це жалюгідний раб найгидкішого ґатунку, бо коли давній раб усвідомлював своє рабське становище, то совєтський вигукує, що він найщасливіший у світі. Не перевелися й досі раби такого покрою і в Україні. Бо як інакше назвати гомункулюса, який, шукаючії особистого щастя, забувши Великий Голодомор і знущання червоної Москви над Україною, силоміць преться до тієї ж Москви, до відновлення людиноненависницької імперії? До тієї злочинної потвори, що винищувала українців, не минаючи навіть наших народніх співців — кобзарів?
Боротьба за Суверенну Україну — це нещадне нищення культу рабства. Боротьба за Суверенну Україну — це змаг за духово здорову одиницю — громадянина, що, ставши вільним, здатен бути творцем величезних справ. Боротьба за Суверенну Україну — це будування родини на найтривкіших основах. Кожна українська родина — національна твердиня, кузня життя та виховання нових поколінь, окрилених високою духовістю. Будування Суверенної України йде поряд із моральним оздоровленням усього народу. Тільки сильні духом виходять на вищі щаблі існування, розвитку та суверенітету.

 

© Петро ДУЖИЙ