Диктатура

Політична диктатура належить тепер до найбільш спірних і актуальних суспільних проблем. Демократи уважають її за абсолютне зло, що загрожує людству культурним занепадом і повертає суспільство до часів середньовічної деспотії. Натомість прихильники диктатури добачують у ній єдиноспасенний засіб направи політичних відносин і оздоровлення розхитаних основ суспільного життя. В практиці, устрій диктатури бачимо на протилежних бігунах політичної сучасності: з одного боку в московськім большевизмі, з другого — в італійськім фашизмі та інших, споріднених із ним рухах.

Комуністичної диктатури ми в цим місці не беремо під увагу. І то не лише з причин засадничого заперечення її теоретичних підстав, що їх ми уважаємо за руїнницькі й неприродні, але й тому, що реальні вияви диктатури большевизму є вислідом внутрішніх суперечностей між самою соціалістичною доктриною та практикою большевизму. При таких умовах годі шукати теоретичних заложень сталінського варваризму!.. Сталінізм давно перестав рахуватися й з марксівською концепцією соціалістичної диктатури, кермуючись у своїй політиці виключно інтересами пануючої партійної кліки.
Цілком відмінно представляється внутрішній і реальний зміст диктатури фашизму та інших націоналістично — авторитарних рухів. Фашизм не маскує її брехливими твердженнями про "владу мас", або спекулятивними запевненнями в її "тимчасовості" (як це робить московський комунізм). Диктатура для фашизму — це не лише метода політичного кермування; це синтеза його суспільного світогляду, що здатність до керівництва визнає лише за індивідуальністю й провідною меншістю. Фашизм не вірить у, владу більшості, в тих її механічних формах (партії, голосовання, парламент), що їх створила політична демократія; замість демократичного культу кількості-числа, він творить культ якості — творчої одиниці. Свій політичний устрій фашизм будує на принципах суспільної гієрархії, авторитарності й монократизму, де право на кермування мають лише найліпші, себто ті громадяни, що своїми здібностями, енергією й досвідом покликані творити провідну еліту нації — її духову аристократію. Ця еліта, очолювана вождем-диктатором, веде за собою більшість нації — народні маси. Видвигнені фашизмом ідеї авторитарності суспільної організації знайшли широкий відгомін і признання серед націоналістичних рухів інших народів. Між ними та приклонниками старих устроєвих теорій уже від літ точиться завзята боротьба за впливи й владу, що вже позначається певними наслідками націоналістичні рухи скрізь у наступі; їх противники скрізь у відвороті. Причини цього явища ми вже з’ясовували раніше: націоналізм — з його реформаторськими суспільними тенденціями — є діюча й корисна реакція на стан, що його витворили анархія політичної демократії та нівелююче руїнництво комуно-соціалістичного колективізму. Власне в унутрішній конструктивності авторитарно-націоналістичних рухів захований "секрет", що притягає до себе розчаровані й зневірені в хаосі існуючих відносин суспільні маси. Цей неоспоримий конструктивізм тим не менш не звільняє нас від обов’язку поставитися з критичністю до тих надмірних (і часто непокликаних...) ідеалізаторів режиму диктатури та її метолів, що в свому захопленні схильні цілком ігнорувати те органічне тло, на якому лише і мислимі здорові форми самої диктатури. Такі ілюзії часто витворюють помилкові й небезпечні погляди на більшість (народну масу), як на ту "ворохобну юрбу", або "деструктивну чернь", що до неї, мовляв, можуть бути застосовані лише два середники кермування: сліпий послух і... погорда. Забуваючи, що самий політичний устрій — це є насамперед пристосована до вимог місця, часу та умов система доцільності — вони обертають його в самоціль, у незмінну на віки вічну догму.
Підходячи до критичного обговорення проблем диктатури, провідної меншості й народної маси (більшості), зазначимо, що в аспекті історії вони не є новими. Зокрема питанням "правління найкращих" суспільство займалося вже з тих часів, як заіснувала державна організація й політична наука. Є величезна кількість рецептів цієї "селекції" провідної еліти. Певна частина з них находила собі примінення в практиці життя, виконуючи свою позитивну суспільну ролю до часу, поки їх перестарілий зміст не заступали нові засади й форми. Цей історичний процес є доказом, що творення суспільних устроїв завжди підпадало впливам еволюції, в даному етапі якої збігалися й знаходили собі конкретний вияв нові ідеї, нові поняття моралі й нові матеріальні форми існування. Коли в історії розвитку державних і соціальних устроїв хочемо встановити якийсь тривалий закон, то він проявляється хіба в одному: всякі спроби творення тих чи інших устроєвих форм завжди давали від’ємні наслідки тоді, коли вони відривалися від народу, або полишали його лише в становищі пасивного глядача та виконавця. Існуючи певний час з допомогою насильства або інерції, вони банкротували чи то під внутрішніми революційними ударами, чи то внаслідок власного відмирання, спричиненого ізоляцією від більшості суспільства.
Ми підчеркуємо рацію тези фашизму про величезну, конструктивну ролю творчої індивідуальності в процесах життя. Геній, воля, духова сила, розумова вищість, моральні прикметній активний розгон людської особистості завжди були завжди були надзвичайно двигунами ідей, культури й прогресу, будуючи нові епохи. Так само правильний є погляд фашизму, що, дібрана на підставі якости провідна меншість (еліта) є мозком, нервом, душею і провідництвом більшості. Ця еліта є уособленням якісних багацтв нації; вислідом її творчости користується й більшість — народня маса. Історія дає чисельні приклади чисельні приклади величезної ролі індивідуальності й провідної еліти в державно-політичному та культурно-цивілізаційному житті народів. Заперечувати ці факти можуть хіба сторонники вульгарно-демократичного культу натовпу, комуно-соціалістичного "колективу", або анархізму.
Але... чи управнюють вони до скороспілих, при тому "засадничнх", висновків про брак конструктивності народної більшості, до погоджування нею ?.. Чи дійсно народні маси — не лише "юрба", що її отарна психіка, примітивність і ворохобність унеможливлюють творчість і засуджують її лише на ролю сліпого знаряддя в руках провідної меншості?.. Такі погляди, що їх тепер доволі часто зустрічаємо в надто екзальтованих ідеалізаторів "вождизму", є діяметральною протилежністю до теорій політичної демократії та споріднених із нею "народницьких" течій, то лише в масі добачують джерело "правди всіх правд" (класичним зразком цього є відома заява, то у конфлікті влади з масою, вина завжди на боці... влади). Порівнюючи ці підмінні погляди, ми гадаємо, що правда десь посередині...
Заперечування ad hoc творчих спроможностей народних мас повинно привести до заперечення значної частин історії культури людства. Бо ж хто в силі заперечити, що остання твориться й збагачується не лише і не виключно зусиллями провідних еліт, але й постачається неоцінимими вкладами з неоформлених глибин народних? Досить вглянутися в етнографію, епос, мистецтво, штуку, музику, культуру і тощо даного народу, щоб переконатися в тій важливій ролі, що її відограє будуючий інстинкт його мас. Щобільше, історія дає також приклади, коли власне народні маси, у свому здоровому консерватизмі й духовій устійнености виказували у рішаючих подіях далеко більшу відпорність, ніж їх провідні верстви: вони зберігали здобутки національних культур і політично-державних традицій навіть тоді, коли їх еліти, під впливом асиміляції, ставали на службу ворожих історичних факторів. Це саме сталося в історії Українського Народу. Ніде правди діти!.. Коли б не ті (погороджувані деким із наших "консервативних аристократів"...) українські маси — не існували б сьогодні підстави відродження Визвольної Ідеї, бо якраз наша стара "еліта" не лише не спричинялася до її скріплення, але станула середником її нищення в ворожих руках (ці явища бачимо ще й сьогодні!). Наша історій дає справді рідкий приклад, коли не еліта, лише власне народні низи стимулюють появу нової провідної меншості, видвигаючи її на кін життя зо своїх невичерпаних творчих глибин.
Конструктивізм мас не обмежується на ділянках народного побуту й культури. Він проявляється й в суспільно-політичному житті, коли маси стають чинником акції, джерелом нових ідей, шукань й здобутків. Коли комуно-соціалізм добачує причини політичних, господарських і соціальних процесів в історії лише в факторах матеріального порядку, то він допускається помилки, подібно як ті, що ці процесії пояснюють виключно впливами ідей і волі провідної меншості. Бо в дійсності на ці здвиги (зміни соціально-господарських систем, державні перевороти, національні революції і тощо) впливають фактори й духово-ідейного, і матеріального характеру, що — сполучаючись у певний причиновий зв’язок — витворюють імпульси нових прагнень і чину. Поруч із впливами ідей еліти та реальних обставин життя, стає в тих здвигах активним співчинником і народня маса. Коли цього не має, то такі процеси не в стані набути значіння переломової історичної події та змінити існуючий уклад. Зарисувавшись в обмеженому середовищу даної еліти, вони там же й ліквідуються, або консервуються до часу, поки їх змісту не зрозуміє й не піддержить маса. Треба зазначити, то в більшості випадків народні маси, ангажувавшись у певні політичні події, виявляють правильне, здорове відчуття моменту та його значіння, хоч чинність їх і має переважно стихійний, неупорядкований характер. Вияви "сліпоти" мас трапляються тоді, коли дана ідея чи історичне завдання ще не заглибилися й не оформилися в їх почуваннях і колективній свідомости.
З другого боку народня більшість — з огляду на свою масовість і неоформленість — мало придатна до тяглої, планової, систематичної чинності в широкому державному масштабі. Виявляючись у рішаючих моментах у вигляді стихійних здвигів і зривів, її енергія в нормальних часах розпливається, розпорошується в тисячах дрібниць серед сірих життєвих будній. Координація цієї енергії, уложення її в певну, постійно й правильно діючу, систему, де рішають план, свідомість. цілей і способів їх досягнення — належить вже еліті, провідній меншості нації. Мобілізуючи всю чинність народу, висуваючи перед ним і розділюючи поміж окремими соціальними прошарками завдання, правильно вчуваючись в їх збірні устремління — провідна меншість веде нарід за собою на шляхи його загального розвитку. Як бачимо, саме життя логічно розділює ролю маси й еліти. Коли завдання останньої означуються вже самим її змістом, то маса — це те середовище, де народжується творча індивідуальність, де наростають і акумулюються збірні будуючі потенції, то без них не лише була б неможливою провідна функція еліти, але зникли б усякі життєві підстави її власного творення.
Як окрема індивідуальність, так і провідна меншість є продуктом свого оточення (народу). Своїм генієм, здібностями, силою духа й волі вони можуть у певних періодах це оточення собі в цілості підпорядкувати ,але сама їх поява залежить від його розвитку та якісного змісту. Ескімоси не дали і певно не дадуть світові Бетховенів і Кантів, папуаси — Едісонів, тунгузи чи вотяки — великих політичних систем і провідників. Не видадуть вони і геніїв, бо наколи б такі в них і з’явилися, то були б змарновані без відповідних можливостей свого проявлення. В цьому не має нічого випадкового... Бо творчість вибранців даного народу (провідників) обумовлюється виміром багацтва його духа, його культурних, соціальних і матеріальних ресурсів, його внутрішньою свободою, його зовнішньою незалежністю та його державними традиціями. Ці власне ознаки ділять народи на аристократів і плебеїв, на сильних й слабих, пануючих і поневолених, продуцентів цінностей і їх споживачів, або... руїнників. Еліта (провідна меншість) є функцією власного народу; її внутрішній зміст і спроможності у великій мірі залежать від його зрілості й розвитку, а провідна роля — від постійного з народом контакту через втягнення найглибших його прошарків у процес активної співтворчості з нею.
Між тим у сучасності існують тенденції легковажити ці підстави суспільного розвитку, і це доходить аж до встановлення дивовижних "законів", згідно з якими провідники й диктатори не лише не є витвором більшості, не лише не мають рахуватися з її стремліннями, але своєю власною волею і часто всупереч бажанням народу "цієї суми пасивних нулів" — мають здійснювати йому ж на користь те, чого він самий ніколи навіть собі не усвідомив би. Такі приклади дійсно бували...
Нам пригадується велична постать Богочоловіка Христа та небагатьох інших гігантів-реформаторів. Але ж такі постаті з печаттю божеського духа являються раз на століття, а то й ще рідше! Щасливий той нарід, що йому доля судить таких вождів. Ну, а як їх не має? Чи ж можливо на такій пресумції, що виходить із якогось фетишизму, будувати устрій держави — отого цілком реального витвору, складного механізму, що його складові частини вимагають безнастанного пильнування й раціонального поділу праці та керівництва? Треба зазначити, що сама проблема диктатури (коли розуміти її не як доцільну методу, а як догму) є надзвичайно скомплікованою й в критеріях своїх суб’єктивною. Бо на практиці кожний диктатор і його провідна група глибоко переко¬нані, що власне вони самі та їх правління є "найкращими", в той час як інші — "гірші". Як встановлювати правильні критерії в оцінках кожного окремого випадку цієї проблеми?
Історичні приклади доводять, що диктатори й авторитарні провідні меншості найкраще здібні виконувати свої суспільні функції і досягати величезних здобутків якраз на початках свого самотворення. Вираз самотворення підчеркуємо, бо справжня диктатура майже завжди приходить і опановує життя сама собою. В цьому й полягає одна а її різниць від демократичного правління, що повстає вона при найменшій "організації", (вибори, голосування і тощо) в наслідок свого вміння правильно вчутися в завдання моменту, ба навіть епохи, і зрозуміти їх — захований від інших — зміст. В початковий період диктатури, її представники найчастіше визначаються високою ідейністю, могутнім напняттям свого духа, безкорисністю, творчоздібністю й самопосвятою. Ці взнеслі прикмети провідників сугерують, захоплюють більшість народу, що в масі своїй зправила прив’язана до дрібниць життя й не легко від них відривається. Пірвана чинною волею й високими прикладами проводу, ця більшість вже безкритично, без всякої надуми, полонена самим чуттям й вірою, іде за провідниками, сліпо повинуючись їх наказам. Це буває переважно в рішаючих, переломових епохах життя даного народу; нещасливий той нарід, що не схоче, чи не зуміє в такі моменти огорнутися цим поривом єдності під проводом найкращих!..
Одначе, пізніше стає часто так, що провідна меншість, досягнувши поставлених цілей і закріпивши в своїх руках владу, поступово виказує тенденцію в самій собі замикатися. Приходить час її самоконсервації й відриву від живих джерел народу. Її початковий духово-ідейний порив заступає "ділова" практичність і бюрократизм; свідомість понесених жертв і трудів висуває егоїстичні претензії до особистих привілеїв, спокою й "теплих місць"; загальні ціди затушовуються пріоритетом персонального чи групового інтересу. Дальші стадії диктатури з бігом часу все посилюють вказані тенденції. На порядок дня приходить вже внутрішня боротьба за вдержання свого панування. Диктатура з чинника, що напочатку служив загальним інтересам, обертається в самоціль, витворюючи умови, що з одного боку шкодять суспільству, а з другого — підкопують її власні основи.
Процес розмінення внутрішніх вартостей диктатури та просякнення її антисуспільним змістом відбувається навіть і тоді, коли її самотворення стимулювали великі, чисті ідеї. Ці останні лише до часу стримують негативні вияви, що заховані в диктаторському режимі. Наслідком останніх бувають чи то революційні зриви, чи суспільне примітивізування, що тягне за собою культурний і політичний занепад даного народу. Перманентна диктатура — це, власне кажучи, навіть не форма нормального державного устрою. Вся історія політики не знає прикладу, задержуючись довше, ніж того вимагає доцільність, що їх зроджує — являлися режимами будуючими. Навпаки — вони майже завжди тягли за собою катастрофи, що надовго стримували дальший суспільний розвиток щоб диктатури — задержуючись довше, ніж того вимагає доцільність, що їх зроджує – являлися режимами будучого. Навпаки – вони майже завжди тягли за собою катастрофи, що надовго стримували дальший суспільний розвиток.
Лише державний устрій, де — побіч принципів авторитарності правління, якісної суспільної ґієрархії й дисципліни — збережені також елементи суспільної контролі та самодіяльності (в їх здорових формах) — лише такий устрій у стані своєчасно стримати переродження диктатури в антисуспільний чинник і забезпечити нації корисне сполучення авторитарності проводу зо збірною, діючою волею народних мас. При цьому сполученні відбувається постійна співчинність між творчістю провідної меншості й працею, корективами й безпосередніми почуваннями середньої "масової" людини. В цей спосіб переходить нормальний обмін функцій у національно-державному організмі, подібний до циркуляції крови в здорової людини. Цієї рівноваги не здібна додержати перманентна, застаріла диктатура. Ізолюючи свою провідну меншість від мас, вона не лише усуває псяку суспільну контролю, але й нищить природне джерело свого скріплення свіжими силами з ґрунту. Паралізуючи в реальному житті всі вияви народної ініціативи, критичності й самодіяльності, зобов’язуючи всіх лише до сліпого послуху та виконання тіолі одиниці, чи обмеженої кількости тих одиниць, унеможливлюючи суспільне виховання мас і привчаючи їх орієнтуватися виключно на вказівки пануючої касти — така диктатура руйнує умови, що серед них лише може витворюватися бажаний їй самій тип сильної, активної, ініціативної людини. Замість аристократів духа, витворює вона рабів, бездушних і обмежених "апаратчиків" своєї системи.
Річ очевидна, що всяка здорова влада мусить відповідати вимогам постійності й авторитету; вона зобов'язана мати в своїх руках усі можливості твердого керівництва та суворих репресій супроти тих відосередних сил, що намагаються шкодити їй, нації й державі. Але ці обов'язкові прикмети не повинні витворювати гіпертрофованого поліційно-урядницького режиму, де найвищим і при тому безапеляційним зверхником суспільства стає навіть найменший бюрократ-чинуша... Між тим диктатуру (таку, то вже перетворилася в самоціль) якраз і характеризують такі тенденції. Самий її внутрішній зміст веде до надмірного етатизму й запровадження складної централістично-адміністративної системи навіть там, де вона не лише зайва, але й виразно шкідлива. Сковуючи всі вияви життя примусовим регламентом, витискуючи на ньому тавро урядницької бездушності й механічності, такий централізм унеможливлює й суспільну самодіяльність, і індивідуалізацію громадянина, то без них утруднюється самий процес творення провідної еліти. Бо формовання й творчість еліти найкраще розвивається в умовах свобідної (хоч і регульованої національно-державними інтересами) циркуляції суспільних цінностей і творчости. Така диктатура перетворює населення даної країни в безвладне знаряддя, штовхане інерцією послуху й дисципліни.
Дисципліна в суспільно-політичному житті необхідна взагалі, а в нашу, підкопану демолібералізмом, епоху — особливо. Одначе ми переконані, що передпосилкою внутрішньої зорганізованості й зовнішньої відборонності державної нації не є — сама урядова пресія. Зле, коли рацію даного устрою перед населенням удоводнюють — лише поліційний комісаріат і його приписи... Бо справжня сила політичного устрою й тих ідей, то в ньому заложені, найкраще унагляднюється в умовах відповідної свободи, — де, при збереженні авторитету влади й її провідної зверхності, забезпечені суспільству необхідні сфери критичного думання, чинної співучасті в державному житті й самовиявлення. В цьому власне й полягає справжня, глибока ідея правової держави, що дисциплінуючи громадянина й підпорядковуючи його загальним цілям, водночас не позбавляє його права лишатися індивідуальністю.
До яких висновків приводить нас розгляд питання диктатури, провідної меншості й маси? Завдання тривалої реконструкції розхитаних основ політичного життя вимагає тверезого, критичного підходу до всіх виявів і минувшини, і сучасності. Не безоглядний і легковажний розрив із всім попередній — тому лише, що воно "не модне" — лише вміння доцільно узгіднити випробовані елементи старого з новими завданнями й формами — є запорукою правильного погляду на речи. Це стосується й проблеми існуючих тепер диктатур.
Фашизм та інші націоналістичні рухи відкрили забутий світ великих ідей; в основу своєї чинності вони поклали здорові принципи авторитарності проводу нації, гієрархії, обов’язку й дисципліни. На цих ідеях і принципах оперта їх велика місія лікарів хворої епохи. Одначе, не слід забувати, що вони переходять початковий етап свого оформлення, що характеризується всіма позитивними особливостями творення нової провідної еліти. В цих умовах диктатура є тим творчим, мобілізуючим і виховуючим фактором, що пориває за собою більшість і твердою рукою скермовує її до розбудови духових і реальних цінностей. Не признавати нього можуть лише сліпці, або озлоблені прихильники старих, збанкротованих талмудів. Проте у фашистській та інших диктатурах також заховані й певні некорисні елементи, що ми їх підкреслювали. Вони ще в ембріональному стані, але прийде пора, коли їх діянні ставатиме все виразнішим. Тоді повстане потреба перегляду цих систем і певних корективів — відповідних зміненим суспільним умовам і нормальній потребі громадянина бути не лише об’єктом авторитарного обов’язку, але суб’єктом творчого права.
Від чуйності націоналістично-авторитарних диктатур до цих органічних потреб суспільного розвитку залежатиме будь дальший поступ, будь закостенілість і деградація. Їх ідеї, науку і досвід зобов’язана використати Українська Нація в процесі своєї державницької розбудови. В застосованій цих вартостей до нашого національного будучого полягає одне з завдань українського націоналізму. Проте український націоналізм не обмежує свою творчість механічним копіюванням чужих зразків. Будуча Українська Держава не буде ні фашистівською, ні націонал-соціалістичною, ні "примо-де-ріверівською"... Свідомий історичних традицій нашої нації, особливостей її сучасної суспільної структури та прийдешніх завдань її всебічного розвитку — український націоналізм будує устрій України на власних, оригінальних націократичних основах.
До з’ясування внутрішнього змісту й устроєвих форм української націократії ми і переходимо...

 

© Микола СЦІБОРСЬКИЙ // "Націократія" С. 37-43, Париж, 1935 р.