Криза світової політики і наше завдання

Усталений по Другій світовій війні status quo, коли європейська демократія віддала половину Західної Европи під владу Московії. Початкові протести проти збільшення московських впливів і на Великім океані, і в обширі Середземного Моря, зникають майже, а де — які держави шукають "дружби" з Кремлем.

А все це — яке могло б мати значення для нас? А таке, що коли на місце почасти вимордованої москалями тої нашої верстви козацької не постане подібна їй нова верства на Україні, яка хотіла б повести націю в ім'я нашої національної Правди, на безоглядну боротьбу з московською ордою, в нинішній ситуації це було б трагічно для нас. Але, з відомостей, які доходять до нас з Краю бачимо, що націоналізм на Україні росте з кожним днем і треба, щоб його ніхто і ніде не намагався душити таки у власнім суспільстві, ні в кордонах СССР, ні на еміграції.
Тарас Шевченко виразно протиставляв два типи, дві різні натури верств і людей на Україні, даючи їм драстичні, але геніяльно схоплені назви. Були це: одні з психікою козацькою, другі з психікою "свинопасів"; з психікою Яреми-козака Галайди, і Яреми "хамового сина"; хмельничан, мазепинців і гайдамаків, та інших на Україні, що "за шмат гнилої ковбаси" готові були "хоч матір свою" продати, або ці "плебеї-гречкосії" з душею покірного "вола", чи "лакеї", що царям "патинки лизали". Одні любили свою землю за те, що була "добра для городу", а другі славили пам'ять тих, які добре знали "чиєю кров'ю та земля напоєна, що капусту родить"; одні — з двох близнюків — ті, які "катам помагали", і другі, що "катів катували"... Одні зматеріялізовані, яких можна було купити, з "плотським розумом" (євангельський вираз), яких можна було обдурити щоб притягнути до себе, другі з "мудрим серцем", що поза маскою бачили психічну суть противника; ці перші люблять сидіти "тишком-нишком" в своїм добробуті, яких із страху перед всяким чужим деспотом можна було залякати й обернути в рабство. Одні (писав Шевченко) казали як матеріалісти: "Немає Бога, тільки я!", — тілесна людина. І другі, які над усе ставляли віру у Вищу Силу, що давала їм "крила за плечима", щоб зв'язатись з Вищою Силою Духа, яка може зломити силу диявола... Психіка героїзму — давня київська наша традиційна "філософія життя".
Який це все має зв'язок з кризою світової політики? Прочитайте часто цитований знаний вірш — credo Михайла Драгоманова — "Гей Україна просить немного...". Він всім вчорашнім драгоманівцям дає, на їх думку відповідь на питання, як "ущасливити" Україну; а на думку націоналіста відповідає на питання, як її згубити. Показуючи своїм прихильникам нібито шлях як привести Україну до щастя, з драгоманівською психікою вони вказують шлях, як себе зробити рабом "Конспірації інтернаціоналістів" нашого критичного часу. Цей вірш Драгоманова землякам "просити" Московщину чогось собі, просити "немного" (хоч "пів-дулі" — вираз Шевченка); далі просить, щоб Україну, разом з іншим слов'янством, взяв під свою протекцію "старший брат", старший серед слов'янства, і що того "старшого брата" треба "любити"... От звести нації до такого стану і є завданням так званого Світової Конспірації, що мріє про світовий уряд підлеглих йому націй. Відношення до цеї проблеми — одна з найважливіших проблем кінця цього століття. Завдання цеї "Конспірації", це обернути всі нації в двоногу худобу, із зовсім убитим сенсом самопошани, патріотизму, моралі і героїзму, відваги, сильної волі. Спершу — читаємо у "Кобзарі" — людину шляхетну, віруючу, обернути в психічного "раба", в нелюдка й егоїста та дурня, без приязні і любови до свого краю і нації. Потім в худобину ("свині" в мозку людини, в його "кістяній коморі"). Далі — в щось, що скорше нагадує не людину, а рослину — "капусту головату" — як назвав Кобзар згуртування в єдину громаду подібних людей, в щось подібне до рослин. Нарешті — просто в "грязь" (Москви), або у (варшавське) "сміття"... Це довершений матеріял для тих "світових конспіраторів", яких повно в СССР і чим-раз більше паношиться всюди інде.
Щодо релігійно-церковного життя, то роблять вони усе, щоб вигнати релігію Христа з громадського життя, зі школи, сфальшувати науку християнства, а в життю — проповідують "любов" і порозуміння із слугами диявола в Кремлі. В політиці — стараються про "мирне" співіснування з СССР, про відчинення дверей для московської пропаганди; а в пресі, університетах, товариствах, пропагують порнографію і матеріялізм і те саме в царині культури, в судівництві... І тому власне, щоб свою ціль осягнути, ці "конспіратори" ненавидять релігію і націоналізм; мріючи про створення "світового уряду" над націями, які таким способом отримали б подібну до московське-большевицької "самостійну державність", з чужим урядом, поліцією, з чужою армією, під якимсь брехливим стягом "свободи". В тім суть теперішньої світової політики й акції тих із "світової конспірації", що вони є затятими ворогами націоналізму, а зокрема українського, а приятелів тої "конспірації" повно в Европі і в Кремлі, їх ненависть до українського націоналізму знана здавна, так як ненависть у большевиків. Що-ж тичиться московських большевиків, то показові під тим оглядом дві їхні книги про "український буржуазний націоналізм" Євдокименка і Римаренка, видані в Києві 1968 р. і 1971 р., де десятки сторінок зужито для нападів на мій націоналізм, стараючись довести, що мій націоналізм був виявом "крайнього українського націоналізму" (за словами Леніна), та що "Росія для Донцова це післання Антихриста, Сатани, диявола, зла". Осуджується в тих книгах "боєвий дух" і "містицизм і емотивний підклад" націоналізму, "віру в підсвідомий інстинкт" і "фанатичну лють проти демократії і соціялізму", і "невистачальність непевного розуму без віри". Для підкріплення свого осуду мойого націоналізму, покликується він на деяких українських емігрантів, які "стараються загладити занадто гострі угли" мого "волюнтаризму, ненависти і пропаганди антигуманности і ненависництва"...
Большевики і "світові конспіратори" — ось ті сили, яким Україна може протиставити лише силу націоналізму. До ворога приєднуються, як бачимо, деякі наші емігрантські групи, типу Шевченкових "рабів" і "ворів", що виступають проти націоналізму. Очевидно, не належать тут українці, що благають Бога "подать душі убогій силу", "щоб вогненно заговорила, щоб серце полум'ям взялось" на велику прю з темними силами; що поклоняються одній, а не десятьом правдам, щоб виступити активно проти терору чужинця. Ці групи, що з'єдинені з ворогом, це не тої психіки люди, що зуміли б виступати в обороні нації та її історичних традицій; а які очорнюють героїв старої і нової мазепинщини як "бандитів" і "розбійників"; що не вміють в обличчя ворога кинуть Шевченкове: "Брешеш людоморе, за святу правду, волю, розбійник не стане", не "окропить вражою злою кров'ю волю" України...
Противники націоналізму належать до тих, кого називав Шевченко людьми плебейської психіки. Колись були це Винниченки, Грушевські львівські Крушельницькі ("Шляхи"), потім це були Волиняки, націонал-комуністи. Тепер з'явились інші. Один, по упадку большевизму обіцяв дружбу московському народові і співпрацю з ним на полі економічнім, політичнім і навіть культурнім... Другий, відкинувши націоналізм, став "сучасником" і сторонником "ширшого" (від мого) "націоналізму"... Третій, теж бувший націоналіст, проповідує мудрощі пані Мухиної і тегеранську партійну тактику... Інші знову (Шерех, Самчук, Косач) одверто проголошують непридатність і шкідливість антимосковського націоналізму, і "правило", що "не великі", не Жанна д'Арк, ні Наполеон, а "мала людина", чужа всякій догмі, робить історію... А "сучасники", ставлячи хрест над націоналізмом, "визнавши" його "вузьким шовінізмом" проголосили, що вести народи, а в тім й Україну, має "вибраний народ", не ми самі. І ще краще — видрукували думку одного з національної меншості на Україні, що йому (я думаю — і їм, і його національним друзям) все одно, чи Україна буде антикомуністична по упадку московського большевизму, чи лишиться комуністичною... Ось в чім отже річ для тих, які ганьблять націоналістів, які не дозволяють, щоб Україною правили чужинці з якоїсь національної меншості. Оці "конспіратори" чи "світоурядовці", оце і є загроза для України, як і для многих інших народів, Европи особливо! І проти тих безувірних плинів "конспіраторів", і тих, що їх землякам поручають для приниження своєї вітчизни, проти тих еміграційних "дядьків отечества чужого", мусить піднятись голос націоналізму. Це є боротьба на життя і смерть!
Сили, які створюють нову політичну ситуацію в світі, хочуть підмінувати й український націоналізм: не відкидаючи назви, додати до нього щось "нове", як той паліївський "творчий" націоналізм в Галичині, або "ширший" як у Сенькова, або драгоманівський, не теперішний "вузький" націоналізм; або лише антирежимний, антибольшевицький, а не антиросійський взагалі, або й "націонал-комунізм". Щоб, затримуючи популярну назву націоналізму, додати до нього щось йому протилежне, або й зовсім інше створити. Наприклад, виринула тепер назва "демократія". Недавно анонім виступив з рядом статтей (цілковито бездоказових), проти мого націоналізму, якому віщує кінець, щоб натомість прийшла "демократія". Що-ж собою уявляє та "демократія" — це замовчує, як і своє ім'я, і тих, хто, як він пише, в націоналістичнім середовищу поділяють його думку про кінець мого націоналізму і про прийняття гасла "демократії" незабаром. Треба би запитати його, яка саме "демократія"? Чи та, наприклад, що разом з большевиками і демократами виступала в 1936 р. проти Еспанії генерала Франка, який боронив віру своєї країни та "й самостійність проти орди світової конспірації? Чи "демократія", що віддала половину західної Европи московським тиранам? Чи та, що притакує в різних країнах світоурядовій "дружбі народів" й акції замирення з СССР, визнаючи нетикальність устійнених границь московської імперії? Чи ту, яка в разі упадку большевизму в СССР, "єдиного і неподільного" комуністичного, створить "демократичну", але і далі "неподільну" Росію? В усякім разі, ось в такій "демократії" і серед членів світової конспірації ті й подібні думки продістаються часто назверх в їх пресі, бо ворогом їх є націоналізм, ідея єдиного шляху визволення України. Ця ідея переможе і супроти Московщини і "світових змовників" лише тоді, коли пропагувати, як і здійсняти в житті цю ідею возьме в свої руки нова еліта нації. Не психіки шашель, ні "дядьків отечества чужого", не люди рабської натури, а інші: еліта з психікою традиційної лицарсько-козацької України. Таких людей, за Шевченком, в яких серці гарцювала предківська душа, щоб вміли за ним повторити: "Що буде, те й буде та не продамся і нікому в найми не наймуся".
Даремне можуть антинаціоналісти гукати, що "досить волевої людини", "досить конквістадорів", "досить орденської виключності", "досить волевої людини", яка в собі мала б лицарську кров і серце, як мали і предки наші з великого Київа. Таких людей, що не були би "славних прадідів великих правнуками поганими", а людьми непересічної мудрості і відваги, яких видала і наддніпрянська Україна і галицька між двома світовими війнами. Провідна верства, про яку говорю, така, як наприклад в старій Елладі: членів тої еліти вчили страху Божого, вчили бути мужніми, гартувати і тіло і душу; звеличували їм, як взірців, постаті героїв, воскрешували перед ними їх стару давнину, вчили музики, яка ушляхетнювала би їх душу (дорійську музику). Виховували в дусі суворої дисципліни. Подібно, в староеллінського поета є гимн "на честь заліза і на ганьбу золота". Людина подібна провідній верстві часів старого князівського і козацького Києва; як кликали до цього і Шевченко і Леся Українка; яка ділала б в тім же дусі. Лиш така людина дасть раду цій страшній пробі, що спадає і спаде на Україну в боротьбі з Московщиною й зі світовими змовниками. Лише така нова людина підніме стяг християнсько-лицарського Києва так високо, як колись!
Тільки воскреслий Дух давньо-князівського і лицарства козацького — незримих скрижалей Кобзаря на Україні, дасть їй силу зломити московську орду і напасті "інтернаціональних конспіраторів" в нашу добу!

 

© Дмитро ДОНЦОВ