До питання проґрами й кадрів

Перейдений досі шлях українського націоналізму визначається оформленням його ідеольогії. У вчуваннях модерного українства, в його поставі до всіх виявів духової творчости вже пізнаємо новий, відмінний від старого, зміст. Психольогічна постава українських народніх мас, завдяки націоналістичному регенераційному процесові діяння, характеризується настроями, що наглядно вказують на домінуюче становище націоналізму в нашій дійсності.

Одначе здорове психольоґічне наставлення мас — це тільки чуттєва й волева сторінка досягнень націоналізму. Це духова підбудова революції, чи інакше — її психольогічний зміст. Але вона ще не творить її цілости, бо революція, поза духовим процесом, має також конкретні завдання суспільно-організаційного характеру. Революція тільки з духово-регенераційними завданнями не є ще повною. Звідси випливає потреба ґрамовости, що доповнює цілість революції й робить її, так мовити б, конструктивною, закінченою духово-матеріяльною силою. Коли, наприклад, завданням української національної революції є осягнення державності, то тут стають потрібними не тільки її духові елементи (головний із них — прагнення державности, базоване на протиокупантських настроях українського народу), але й пляновість визвольно-політичної акції, що зумовляє програмовість руху.

Самі тільки духові революційні диспозиції — без конкретних програмових намічень і певної методики їх переведення в життя — ховають у собі дві можливості: 1) недоцільну револьту, коли б пхнути маси до необдуманих сліпих або 2) реакцію революційних настроїв, що може знеохотити й привернути маси до пасивного стану. В обох випадках матимемо до діла з розчарованою масою, яку нелегко знову змобілізувати до нового активізму. Щоб уникнути цих можливостей, необхідною є синтеза світогляду (духова підбудова) і проґрамоносій (конкретна надбудова), що творять повноту революції.
Революції ж із хаотичними проґрамами й без органічних ідеольоґічних підстав є, коли не здійснимими, то тільки епізодичними. Історія народів начисляє безліч таких "сезонових" революцій, по яких триває короткий відпочинок, а пізніше знову слідують нові революції, що вносять у націю безпереривну анархію. Вони мають своє джерело в психольогії даного народу, а також у відсутності традицій і сталих державно-політичних основ. Бувають і другої категорії революції, що, хоч тривають довше, стають деструктивними, кладучи сотки тисяч, а то й мільйони людських жертв (клясичний приклад — большевицька революція). Мають вони, щоправда, певні світоглядові принципи й догми та особливо багаті на "проґрами". Але неорганічність їхніх ідеольоґій та утопійність проґрамових цілей визначують їх кривавий, варварський шлях. Большевицька революція лишить по собі в історії епохальні сліди нього варварства! Кривава різня на московському Олімпі позначає її повільний, але послідовний упадок. Зіновїв-Камєнєв-Бухарін-Тухачевський та інші — це герої останньої дії большевицької драми... Прикладами революцій, що їх можемо назвати конструктивними, є: кромвелівська в Англії, українська під кермою Хмельницького, фашистівська в Італії, націонал-соціялістична в Німеччині, кемалівська в Туреччині, сучасна українська національна та їй подібні змістом революції. Переродження народу життєвими національними ідеями й кожночасна реалізація конкретних завдань нації — є їхньою прикметою й ціллю.
Поза синтезою ідеольоґічних заложень і програми, що охоплювала б усі вияви національної творчості та вказувала б методику акції — найважнішим фактором є люди. Сама ідея, без овоїх реалізаторів, їй адекватних, не має реальної вартості, хоч із другого боку від вартості ідеї залежить формування людей. Кожний рух, який здійснює певні конструктивні духові й програмові завдання, творить суцільні вартісні одиниці. В глибшому розумінні, йде тут про мораль і про внутрішні теоретичні, і практичні спроможності індивіда. Бувають під тим оглядом два типи людей: теоретики й практики. Обі ці категорії необхідні й кожна з них виконує певні, своїм здібностям і прикметам властиві, завдання. Часто перевага одних і обмаль других людей (тої чи другої категорії) гальмує успішний розвиток революції. Тому завдання полягає в розвиненні в індивіда одних і других здібностевих вартостей. В революційно-політичному русі дуже важною є для індивіда ця синтеза теоретизму й практицизму. Коли беремо під увагу теоретичні здібності, тоді не можна оминути факторів внутрішнього напруження. Грають тут ролю два чинники: чуттєвий і інтелектуальний. Синтезою всіх чуттєвих елементів у вічно динамічному стані (сильне хотіння, впертість у його реалізації, фанатична віра, тощо) є воля! Примат цих елементів у житті становить у фільософії напрямок так званого волюнтаризму. З другого боку, полишена нам минулим століттям раціоналістична система надає примат у житті розумові.
Як позбавлена контролі інтелекту волевість, так і гіпертрофований інтелектуалізм є певного роду схибленими психічними диспозиціями. Коли перша загрожує безкритичними відрухами й сліпими чинами, то другий позбавлений будуючої потенції, робить життя "ледовитим", без творчих поривів. Абсолютна розмежованість цих двох елементів у житті неможлива й шкідлива. Мусить бути додержаною гармонійна функціональність і пов'язаність одного з другими. Під усебічним оформленням індивіда, в нашому окресленні, власне й треба розуміти цю чуттєво-волеву та інтелектуальну гармонію, що дає повновартісний людський тип. Вона обдаровує його здібністю творчості, імпульсом якої є чуттево-волева апаратура в співпраці з інтелектуальною. Теоретики з такими внутрішніми властивостями дають живі, творчі ідеї.
Вміти свої пляни здійснювати — це вимога, що її революція ставить до своїх визнавше і реалізаторів. Проте кожна акція вимагає теоретичного обгрунтування. "Гола" практичність примітивізує роботу й люди такого укладу найчастіше не дають собі ради, коли приводиться розвязувати назріваючі складні проблеми. Але й саме теоретизування, без здібносте й жадоби чину, не творить повновартісного типа. Де б то не було, в більших чи менших організаційних клітинах, вимаганим є, відповідно до обсягу своїх завдань, теоретично й практично успосіблений активний індивід. При цьому виринає проблема етичності одиниці, що є її величезною складовою вартістю. Коли етична сторінка не дописує, то такі індивіди — не дивлячись на наявність в них цих перших двох вартостей — небезпечні для революції. Вони не раз загрожують реалізації намірів тих, прикметою яких є активність і висока індивідуальна та суспільна етика.
Не можна також ставити межі між працівниками пера й практичними діячами, бо потрібного є одна й друга діяльність. Особливо в наших умовах, вміння сполучати в собі ці дві ділянки творчости є важним і побажаним. Такий провідник відповість усім завданням й зарадить собі в найбільш скомплікованих ситуаціях. Наші обставини вимагають всесторонніх здібностей і активності провідників. Провідник (засадничо — кожний член націоналістичного активу мусить ним бути!) повинен уміти кермувати як інтелігентськими, так і неосвіченими масами. Психольогія розрізняє ці дві категорії маси. Під цим оглядом, інтелігентська маса в ґрунті речі відрізняється від неосвіченої саме лише в площині освіти. Поза тим, її психольогічні реакції на життєві явища майже однакові з тою другою (масою). Вона, як і друга, дається поривати впливам і часто переходить психічно-настроєві зміни, вправді глибші, ніж неосвічена маса. Але в своїй більшості, вона таксамо обивательська, нездецидована й вимагає керми.
Рекрутація наших провідних кадрів мусить відбуватися шляхом якісного добору з усіх суспільних прошарків. Люди з провідницькими інстинктами й здібностями знаходяться як серед вищих, так і серед нижчих (під суспільно-інтелектуальним оглядом) верств. З суспільних низів часто виростають провідні особистості, що, завдяки своїй духовій активності й організаційним здібностям, власною інтенсивною працею над самоосвітою й над формуванням характеру, перевищують багатьох, навіть "дипльомованих", інтелігентів... Провідник вічно вчиться, обсервує життя, є в постійному напруженні. Він удосконалює себе, збагачує своє теоретичне знання, оцінює життєві явища через власне переживання й передумування, робить із них синтези й так будує свій досвід і світогляд. Таким є правдивий провідник, без огляду на те, чи виріс із інтелігентського, робітничого чи селянського окруження.
Не є той правдивим провідником, що хоч і має певну освіту та деякі потрібні духові диспозиції, в безкритичній зарозумілості самий обмежує свій дальший ріст і не йде вперед, не хоче збагачувати досвід і знання впертою самовиховою та інтенсифікувати свої психічно-волеві й інтелектуальні спроможності. Він остається провідником малих клітин, де треба найменше всякого роду напруги. На поважніших постах почуває себе вже неприродно, хоч не признається до цього, і так спростачує, примітивізує свої завдання. Витворюється тоді фальшива ситуація, коли підпорядковане йому оточення переростає його й тільки задля принципів організаційної дисципліни дає йому спроможність деякий час "буяти", аж поки для всіх не стане очевидною його порожнеча й відсталість.
Справжнього провідника характеризує повсякчасна глибина переживань і думання, постійна активність, уникнення безвартісної популярності, прагнення навіть найменше завдання сповнювати якнайкраще, удосконалювання своїми ідеями й особистими впливами окруження так, що це окруження часто навіть цього не знає, і аж по певному часі пересвідчується, завдяки кому воно стало досконалішим. Такі провідники вміють виховувати своїх наступників. З-поміж певної групи людей, їм духово й світоглядово однозначних, вони підбирають кращих і впливають на їх усестороннє виховання. Учні такого провідника стають такими, як він, або бодай приблизно, досконалими. З так вихованих кадрів і твориться провід революції!

 

© Федір ЧУК // "На службі нації" С. 45-48, Париж, 1938 р.