Ідеологія українського націоналізму

Загально прийнятим і вже досить виясненим є твердження, що український націоналізм, як світовідчування і як система ідей, зродився на багато раніше, ніж виникла Організація Українських Націоналістів. Націоналістична свідомість була фактором, що гнав її визнавців до створення організованого руху. Однак, самий процес організаційного оформлення націоналізму ставав стимулом у розгортанні сили ідей, у їх визріванні і збагаченні.

Те, що ідеологічна проблематика знаходить широкий вияв у органах "Національна Думка", "Розбудова Нації" саме в другій половині 1920-х рр., є явищем не випадковим: саме на ці роки припадає також і період організаційного кристалізування націоналістичного руху. До середини 1920-х рр. існувала українська націоналістична ідея і націоналістичне світовідчування, але ще не було націоналістичної ідеології і націоналістичного світогляду. Лише в 1920-х рр. націоналізм піднісся на рівень філософського усвідомлювання цілости життєвих процесів, з тим, щоб рівночасно, а особливо вже у 1930-х рр., світоглядові засади прикладати до стратегічних і програмових завдань. Доба 1920-х рр. і початок 1930-х рр. були блискучим періодом в розвитку націоналістичної духовости! Був це період великих дерзань, певности, період широкої концепційности, гострого критицизму до батьків, що змарнували можливість національної революції. Над націоналізмом витав дух історичного покликання. Націоналістична ідеологія піднесла чуттєве горіння на рівень жертвенної тривкої вольової свідомости. Це давало змогу націоналістам, коли прийшла вогненна проба 1941-1944 рр., не лише мужньо вмирати, але й витривало, роками вистоювати у смертельнім бою у ситуації надзвичайно тяжкій.
Двадцятип’ятилітній період діяльности ОУН став життєвою пробою для націоналістичної ідеології. Життя показало, що ідеологія, коли ідеться про її основні істини, історичну пробу витримала. І сьогодні, з історичної перспективи варто ще раз глянути підсумково на ті основи націоналізму, які перейшли крізь гарт 25-ліття і становлять собою міцну, мов ґраніт, ідейну підставу Руху. Насамперед, український націоналізм, розірвавши з демоліберальним розумінням поняття нації, висунув розуміння своє. Демоліберали рахувалися з вирішальною ролею нації лише в новітніх часах, від епохи Великої Французької Революції; вони, як правило, не хочуть бачити визначальної ролі самого процесу формування націй для довгих століть європейського розвитку, вони недооцінюють ролі націй в історії древнього світу, коротше кажучи, вони не розуміють, що історія формування, розвитку, розцвіту і упадку тих чи інших націй становить основний зміст історії взагалі. Вони виходять з матеріялістичного розуміння природи націй, а це вже найбільш повний вираз знайшло в теоріях марксизму-ленінізму-сталінізму.
Цілковитою протилежністю є наше розуміння і природи націй, і їх ролі в історичному процесі. Український націоналізм дає генеральний духовий бій демолібералізмові і большевизмові саме в цій ключевій позиції світогляду. Якщо для большевиків нація — це породження капіталістичної соціяльно-економічної формації, то для нас процес виникнення, розвитку і упадку націй заповнює собою всі ті доби, в яких людство піднеслося на рівень історичної тривалосте свого життя. З погляду демоліберала, як також і комуніста, такий підхід буде згірдливо потрактований, як примітивізм думання, як антиісторизм. З погляду ж українського націоналіста розкриття потаємних глибин національного в далекій перспективі перейдених століть надихає історію справжнім змістом, розкриває живий стрижень подій, одушевлює минуле і звільняє його від ложної соціяльно-економічної ковзанности як єдиного, нібито, джерела суспільного розвитку. Історію український націоналізм звільняє від оков схематичного раціоналізму і шукає інтимно-духової змістовости кожної епохи зокрема, щоб пов’язати окремі століття нитками духової спадщинности в один суцільний хід розвитку національного духу.
Дотепер ми ще не мали великого історика-націоналіста, який лишив би за собою монументальний твір, одначе націоналістичне розуміння історії фраґментарно позначається на працях уже цілого ряду істориків, археологів, істориків літератури тощо. А поети широкого культурного діяпазону та водночас видатні майстри слова, до того ж націоналісти з переконання, дали вже непроминальні образи історичного минулого з розкриттям національних прикмет його. Поезії Дарагана, Лятуринської тут на першому місці. Під їхнім мистецьким пензлем слова оживає старовина князівської й поганської України, і чуємо в ній духові вібрації, що збуджують нашу свідомість такою гамою переживань, через яку унаочнюється одвічність національного духу. Це та одвічність, що її відчув і Юрій Яновський, коли в "Чотирьох шаблях" малював образ українського весілля з піснями від предківських княжих часів: «Ось співає скрипка чи розмовляє кобза, і одна ледве помітна нота простягається в повітрі, і коливання її таке ж, як і коливання повітря. Струна дає чистий — до божевілля — звук. Коливаються віки, вузьке коло часу поширюється на все життя всього народу. Рівна, прозора, проста до геніяльности нота з’єднує віки. Завмирають люди, дрижать їхні плечі від розкритої таємниці, тремтять від набіглої щасливої сльози».
Нація є тим універсальним, що вміщає в собі все ваговите й істотне в житті людського суспільства, все з нації виходить і нацією кінчається, навіть і тоді, коли свою зв’язаність з національним єством пристрасно заперечує. Нація — явище невичерпно глибоке в своїй суті. Нація має спільний психічний тип, спільну історичну традицію й переживання, спільні економічні інтереси у відношенні до зовнішнього світу, зріла нація має в усвідомлені спільні духові й політичні цілі, величезна більшість націй має власну територію коли не державного, то етнічного посідання, свою окрему мову, що виражає собою духові властивості нації, нарешті, в основі націй не раз лежить той чи інший расово-біологічний тип. І все таки окреслення явища нації цими ознаками певною мірою схематизує, спрощує істоту нації. Так, як цілість життя в його основі не дається схопити формулою, так і сутність нації не до кінця схопна, всяке поняття спиняється десь перед дверима таємничого вівтаря, за яким захована містична природа явища, її чудесність, яку відчуваємо іраціональним чуттям і до збагнення якої постійно прагнемо в інтелектуальному зусиллі, пізнаємо щораз глибше, але ніколи не пізнаємо поняттєво до кінця. Проростаючи вже на світанку історичного життя людства, нація стала наскрізьною категорією історії. Віддавна існували мрії зуніверсалізувати людство, загладити національні перегородки, але всі вони ні до чого не призводили, і найбільшим осягом таких стремлінь була асиміляція тої чи іншої народности іншою нацією.
Явища інтернаціонального порядку не мають своєї суверенної духовости; найбільша спроба інтернаціоналізму — марксизм — кінець-кінцем остаточно розпорошився в національних соціалістичних рухах і перейшов у суто російське національне явище в большевизмі. Міжнаціональні зв’язки людства міцнішають на базі національних інтересів і в імені цих інтересів. Обмін духовими вартостями не інтернаціоналізує різні культури, лише дає матеріяй до перетоплення чужого у власному національному горнилі. Ось так на протязі 25-літнього розвитку ідеології українського націоналізму виступає нація, як категоричний імператив життя!
Націоналізм розгорнувся у великій мірі історіософічно. Українська людина, що перейшла крізь героїку революційних змагань спочатку в 1919 р., потім в УВО, спромоглася побачити істоту історії з того суттєвого боку, який попередникам розкривався лише частково. Цей історіософічний підхід націоналізму останнім часом розгорнено і закріплено. Це давало і дає націоналістичному рухові широчінь розмаху. Націоналіст усвідомлює, що він бореться за вічні підстави буття своєї нації, тим самим сталиться воля його до боротьби. Лише великі ідеї можуть кликати до великих жертв. Містична сутність нації випромінює і на ідею державности, бож саме лише суверенна держава може забезпечити повноту національного розвитку. Націоналізм творить культ державництва. Велика нація гідна великої держави. Україна мислиться націоналістами, як суверенна великопростірна держава, що повністю включає в себе всі етнографічно українські терени і забезпечує за собою важливі воєнно-стратегічні бази. Український націоналізм у молодому пориві, в буянні сил, інколи виставляв імперіялістичні кличі, що не приносили йому користи. Кожна здорова сильна нація стремить до розросту і поширення своїх впливів, неминуче й жадане це і для української нації. Однак поширення впливів буває у формі хижого імперіялізму в одних випадках і у формі духової експансії в других. Україна має багату територію, звільнення якої від наслідків довговікової московської експансії зосередить її зусилля тривало на внутрішній проблематиці.
Вклад України у світову культуру дотепер такий малий, що саме в цьому напрямку мали б спрямуватися українські зусилля на довгий час, і тут є простір для українського "імперіялізму". Ідея світового покликання України давня, вона була вже у кирилометодіївців, у Франковому "Мойсеї", вона є й у націоналістів. Ольжич бачив її передусім у відродженні у світі героїчних чеснот цільної людини європейського типу. Українська визвольна боротьба показує стільки сили, витривалости, мужности, що й справді можна надіятися: у створенні нового типу європейця лежить культурна місія України. Чи не буде це поєднання "фаустівської" людини із ушляхетненим типом конквістадора, тип мудрого і мужнього здобувця? Тут перед нами лише можливість і завдання, майбутнє покаже, чи ми гідні їх. А покищо зусилля українського націоналізму концентруються на плеканні героїчної моралі для самих себе, щоб напругою всіх сил моральних, волевих, інтелектуальних, фізичних перемогти ворога-окупанта. Мораль героїчного чину підноситься і розвивається ідеологією українського націоналізму, і небезпека для націоналізму лежить у захитанні цієї первинної основи, в якій з’єднуються найтісніше життя з ідеєю. Той, хто не здатний до жертви, до напруження своїх духових і фізичних можливостей, той уже не націоналіст і усунення його принаймні на периферію націоналістичного руху е життєвою конечністю, щоб уникнути ґанґрени для цілого організму. Відсутність героїчного чину чи психологічної готовости до нього перетворює ідеологію в пусту напушисту фразу. В цьому ще немає небезпеки для націоналізму, бо поки нація живе і бореться, вона творитиме націоналістичні вияви. Але пасивність і панування фрази можуть підважити конкретну форму націоналістичного руху. Рух сильний не кількістю, а якістю! Якостева сторона наголошувалася в самих початках засновання ОУН. Так, Володимир Марганець ще у 1927 р. в "Національній Думці" писав: «Щодо складу організації, то тут треба застосувати принцип якости. Організація має складатися з одиниць націоналістично скристалізованих і творчих; 1000 непевних і ідеологічно сумнівних одиниць не замінять одного непохитного націоналіста... Ніщо не повинно бути більш чужим, як побоювання, що організація буде нечисленна і тому нежиттєздатна. Нехай буде членів тільки 300, нехай буде тільки 100... Великих ідей не починали реалізувати мільйони, але одиниці». Оця увага націоналізму до творчої одиниці знаменна. Ідеалістична філософська основа націоналізму тут виступає виразно. Не механіка матеріяльних відносин, не "продукційні сили", як у соціяшістично-коліуністичному доктринерстві, а дух, людина, з її найвищими прагненнями, в яких вона відривається від буденної заінтересованости, людина в найшляхетніших виявах своєї творчости стає організатором історичного процесу. Не абстрактний мрійник, а реалістичний ідеаліст, той, що знає потреби життя і в дусі цих потреб виявляє велику вольову напругу й самозречення - цей тип людини є творцем історії, і виплекуванню такого типу присвятив себе український націоналізм. Наскільки успішно — про це свідчать незабутні постаті Олега Ольжича, 3енона Косака, Василя Біласа, Дмитра Данилишина та тисячі більш чи менш талановитих, але однаково до смерти відданих національній правді борців.
В українській публіцистиці останнього десятиліття багато писалося несправедливого про націоналістичний волюнтаризм. Ці писання ні в чому не спроможні захитати основної очевидної істини, яку організований націоналізм завжди підносив: людська психіка є складним комплексом, в якому нерозривно сплетені воля, емоція, інтелект. Занедбання кожного з цих компонентів збіднює людину. Однак, динаміка життя, можливість його зміни виникає тільки тоді, коли є могутня воля до його зміни. Без вольового первня можливість зміни зникає, бо життя не терпить вольової пустоти і піддає свої обшири діянню найсильніших воль, наймогутніших психічних енергій. Проте, коли воля творить можливість реалізації, то емоція і інтелект наповнюють волеве зусилля своїм змістом. Лише наявність всіх трьох елементів дає повний гармонійний тип українського націоналіста. Проблема національної революції належить також до основних проблем ідеології українського націоналізму. Революцію не можна, утотожнювати з револьтою. Революція — не бунт, не саме лише збурення мас, не лише усунення займанця. Вона — передусім духове оновлення нації.
Постання української самостійної держави буде подією величезної світової ваги. Це перекрій карти Европи, який заторкає життєві інтереси багатьох країн. І ні одна з них не є зацікавлена в могутній українській державі. Збіг обставин не може створити українську великодержаву, щонайбільше може викраяти якусь буферну державку чи якийсь протекторат, помежувавши наново живе тіло нації між сусідами. Така державка, що постає наслідком міжнародньої коньюнктури, не спроможна буде відстояти свого існування, бо, створена механічно, не матиме внутрішніх сил для свого захисту і кожна нова коньюнктура грозитиме їй повним упадком. Лише тоді, коли нарід у запеклій визвольній боротьбі здобуває собі власними зусиллями волю, використовуючи при тому і сприятливі міжнародні обставини чи підтримку, тоді лише самостійна державність має під собою тривкі підвалини. Тому розбудова власних сил стає для нас категорією ідеологічного порядку, від якої не можемо відступати ніколи і яка завжди визначатиме стратегію і тактику українських націоналістів.
Засада власних сил на всю широчінь ставить проблему державницько-революційної вихови народніх мас. І в світлі цього національна революція постає як тривалий процес духового переродження нації, коли остання пориває з неґативними прикметами своєї психіки — з мрійництвом, сентиментальністю, з усім комплексом лагідного "гречкосійства" — і переймається активізмом, вірою в свої цілі, відборонність заміняє аґресивністю у відношенні до ворога.
Націоналізм зі своєї природи максималістичний. Він не шукає ніяких компромісів коштом суверенних прав нації чи її території. Тому український націоналізм наставлений на співпрацю з іншими українськими політичними течіями лише тоді, коли надіється, що та співпраця не заведе в хащі опортунізму. Мотиви тактичного характеру ніколи в політичній практиці націоналіста не можуть бути причиною, щоб замовчувати священне право України на власну самостійну соборну державу. Націоналіст не сміє ангажуватися в такі політичні комбінації, які припускають неясне чи многозначне ставлення до реалізації ідеалу самостійної й соборної України. Хто заанґажовує себе в такі політичні комбінації, той не має підстав називати себе націоналістом. Українська бо сила будується не на комбінаціях, а на чистому і ясному ставленні справи боротьби. Тільки на дуже високому моральному поземі може націоналізм розбудувати власні українські сили — і найменша фальш тут захитує лави, руйнує здобутки і вносить маразм.
Стоячи на засаді концентрації національних сил, націоналісти завжди в принципі вважали за доцільну співпрацю з іншими середовищами, але не на базі тої чи іншої часової політичної вигоди, лише на базі національної рації. Прикметою націоналістів є нещадно громити опортунізм, рішуче відмежовуватися від нього, навіть і тоді, коли це осамітнювало б націоналістичне середовище, позбавляло б його тих чи інших "реальних" позицій, становищ, постів. Здобутки моральні, чистота прапору для націоналізму речі першорядні, бо тільки під чистим прапором люди можуть іти на смерть за велику ідею, в певності, що й після їхньої смерти справи не змарнується, а знайдуться нові чисті руки, що донесуть прапор до моменту остаточної перемоги. І в такому підході знов таки виявляється ідеалістично-максималістична риса ідеології українського націоналізму.
Солідаризм є одною з основних наших ідеологічних підстав. В ньому виявляється наше стремління забезпечити найбільшу спаяність всіх соціяльно-станових елементів нації. Націю беремо як органічну єдність в соціяльній різноманітності складників. Всі складники взаємно себе доповнюють у спільному ритмі діяння, і завдання націоналістичної програмовости забезпечити плян відповідних взаємовідносин поміж різнородними соціяльними елементами так, щоб зводити тертя і суперечності інтересів до мінімуму і забезпечувати найбільший національний ефект від їх співдії. В тезі солідаризму націоналістична ідеологія знов таки пов’язується з історіософією. Нація, як вічно живий організм, живе постійним внутрішнім розвитком. Цей розвиток є нормальний тоді, коли соціяльні суперечності слабнуть, а натомість кріпне почуття національної солідарности і взаємозрозуміння навіть у площині чисто економічній. Такий процес затіснення соціальних взаємозв’язків можна бачити у багатьох народів, коли дивитися на історію в зміні багатьох століть. Завданням націоналізму є підхопити і розвинути тенденцію внутрінаціонального зближення верстов, і це є завданням націоналістичної програми, а в майбутньому і державницької практики.
Соціяльне для націоналізму повне глибокої змістовности, і тут зосереджується пильна увага націоналістів, коли брати справу в аспекті програмовому. В ідеологічному ж — важливим є наголошування, що соціяльне не є самодостатнім, а завжди в сучасному суспільстві функціональним у відношенні до нації. І тут націоналізм знов таки войовничо протиставлений комуно-соціялізмові, який кладе в основу своїх конструкцій самодостатність соціального, а клясову боротьбу вважає рушійною силою історичного розвитку. Всупереч цьому націоналізм історіотворчим первнем вважає процес скріплення внутрінаціональних зв’язків. Принципові руїнницькому націоналізм протиставить принцип будівний. І тут знов таки велика моральна перевага націоналістичного ідеалізму над комуністичним матеріялізмом.
Націоналізм вимагає мобілізації всіх сил народу до визвольної боротьби. Всі форми діяльности спільноти там, де націоналізм осягає вирішальних впливів, мають служити визвольній боротьбі. Тільки таким способом можна з успіхом перемагати тоталітарну систему ворога-займанця. З цього ще не виходить, що націоналізм є тоталітарним рухом. Тоталітаризм з усією специфікою, яка вкладається в це поняття тепер, є посутньо чужий українському націоналізмові. Націоналізм не знає поліційної реґліяментації творчости, своєї сили шукає в оперті на народ, а не в насильстві і схильний назавжди забезпечити право вислову опозиційної думки до своїх потягнень та лише проти дії чужонаціональних сил і сліпої анархії готовий застосувати методи диктатури. Так окреслив себе український націоналізм в своїх основних ідеях на протязі 25 років існування ОУН.

 

© Юрій БОЙКО-БЛОХІН