Українська духовність і світогляд Східно-Українських земель

Процес кристалізації нової духовності і формування націоналістичної думки проходив на СУЗ (Східних Українських землях) іншими шляхами, залежно від умов совітської дійсності. Безпосередньо по збройній боротьбі увесь український бойово-революційний елемент гуртується в підпільних організаціях, наприклад, "Центральний Повстанчий Центр", "БУД" та інші.

Коли, одначе большевики під напором національно-революційної стихії пішли на уступки у добі "українізації" й "НЕПу", націоналістична думка проявляється більше в національно-культурній розбудові України та в духовно-культурному відмежуванні від Москви — культурний націоналізм Миколи Шумського в потребі економічного усамостійнення України, щоби Україна не була трактована як колонія Москви (за Волобуєвим). Найглибший вираз української націоналістичної думки й духовності дає хвильовізм з групою націоналістично-революційних письменників як Гргорій Косинка, Фальківський, Влизько, Досвітній, Козоріз та інші. Крім того, виступає ще група народницька старого автораменту, яка хоче визволення України, але без поставлення ясно скристалізованої цілі й виразних методів боротьби. Тут треба зарахувати Грушевського і членів Спілки Визволення України Єфремова і товаришів. Крім того, в літературі є ще новонародницька демократична течія, яка хоче відтворити минуле України й життя українського народу, українського села, як Соколовський, Зінаїда Тулуб, Кобець, Дніпровський, Антоненко-Давидович, Борис Тенета, Слісаренко, Валеріян Підмогильний, початково Бажан і Тичина. В літературі є ще аполлонічна течія, якої найкращими репрезентантами є Микола Зеров і Максим Рильський, що є висловом поетичних аполлінських елементів в українській духовності.

Народницька ліберальна думка й духовність відходять у тінь. На перше місце вибивається "Хвильовизм" і прояви революційно-терористичних груп на тлі понурої мовчазної постави народних мас серед гніту й крайньої нужди! Ось як змальовують поодинокі письменники стан духа в тих "підлих і скупих часах": «Ух, приборкали нашу волю... тліє душа, болить... смерть... смерть...» — як пише Косинка у новелі "Темна ніч". «Чого шукати, коли найдено все й найдено дорогу до соціалізму, а дорога ще далека. Які нові ідеї можуть розворушити мозок?... Який стимул до роботи, крім гонорару? Куди дивитись, чим жити, захоплюватися? І чого шукати? Справді, епоха не звернула уваги на молодь. Забула за те, що молоді органічно потрібно мати щось невідоме... ми пасивні. І в активності сучасних активістів я бачу велику страшну внутрішню пасивність, пустку ідейну й психологічну...». Так змальовує стан духа в совітській тюрмі народів Олексій Кундзіч в оповіданні "Романтична вилазка". Бездушну та гнітючу бюрократичну атмосферу і філістерську буржуазійну психіку спокою і вигідного уживання нової кліки змальовує Хвильовий у сатирі "Іван Іванович". Нагадуються "Мертві душі" Гоголя... Ось як представляє нову совітську панівну "буржуазійну" кліку Гжицький: «Через рік дивишся, а це вже бюрократ, панок, він важно засідає на м'якому кріслі в окремому кабінеті і грубо командує тим же робочим, хазяїном країни, не маючи його за людину, і інтелігентом, не маючи його ні за що...».
Совітські відносини старається змалювати Досвітний в новелі "Нас було троє", при допомозі розмов між свідомим українцем Ханчуком і комуністами в польській тюрмі: «Революція — це блискавиця, що не визнає на своїм шляху ніяких статичних речей: вона всіх убиває чи приголомшує. Ці сотні будуть приголомшені, а на чолі будуть москалі...». «Ви спираєтесь на пролетаріат. Українського національно свідомого пролетаріату — як кіт наплакав, є здебільшого або московський, або русифікований люд. Хто візьметься за те, щоб цей пролетаріат дерусифікувати та створити на майбутнє нові українські кадри?...», «гегемоном буде не український елемент, а московський, то й пролетаріату українського не буде»... «А в Україні ж молодь посадовили, молодь же приголомшили і таким чином на місце тих старих московських урядовців і інших посібників будівництва сіла московська молодь, себто люди, що від них годі сподіватися культурного і матеріального будівництва для української справи... я хочу сказати цим, що маса, молодь, майбутнє українське, навіть ваше пролетарське, повне сил і знання, енергії, буде тою пригнобленою масою, що за Петра в осавулів закріпачені козаки.».
Який вихід з такого стану? Треба від основ переорати українську психіку, треба силу українського національного духа протиставити розкладаючим впливам московсько-большевицького духа, треба дати нову національну ідеологію, поставити перед Україною нову історичну мету проти московського доктринерства, треба видати нових людей. Хвильовий старається вказати Україні нові шляхи у своїх публіцистичних творах "Думки проти течії" й "Камо грядеши", де кидає гасло "не Москва, а Європа" і дає нову концепцію модерного українства в універсальній ідеї азіатського ренесансу. В своєму програмовому романі "Вальдшнепи" старається намітити нову ідеологію та вказати на потребу нових людей. Він підкреслює, що Україні треба культу безумства хоробрих конкістадорів, нових людей. Його герой Карамазов побачив, що він, захоплений великими гаслами большевицької революції, став "собіратєлєм зємлі русской". Він бачить, що єдина ідея, яка зуміє зірвати безвольний та пригноблений український нарід — це відродження нації. Тому треба нових вольових провідних людей, які дали б народові нові кличі й повели його до боротьби. Бо революцію творить маса через свою інтелігенцію. Революційним масовим рухом керують Дантони, Леніни, які дають їй мету і провід. Тому Україні треба Дантонів чи Ленінів. Большевицькі революційні гасла стали оманою й фарисейством. Большевицька революція находиться у стадії термідору, як колись французька. Для України єдиний вихід — власна ідеологія — націоналізм, безумство хоробрих. Хвильовий уважає, що перед українцями є до вибору або за російський, або за український фашизм.
Григорій Косинка висуває потребу нових "залізних людей". Знову ж Гжицький пише: «Наші люди смирні. Так знов таки треба, щоб не були вони покірні, а щоб стали дикими звірями», «треба вбити українську заячосердність» — кличе інший автор. Треба «виховати нашу розляпану хохлацьку психіку й перебороти її рабську породу» — каже Хвильовий. «Нових людей народять нам степові плідні жінки...»  пише Яновський у своєму програмовому творі "Чотири шаблі". «Я ненавиджу нашу націю за те, що вона не вміє до краю думати й до краю діяти...». «Я хочу тут поставити своє життя й життя всіх наших партизанів, ми будемо битися до забою, оздоровимо голови й знайдемо енергію боротися до краю, до перемоги за гідність, яку розбудила в нас велика революція» — рішуче говорить Шахай. Шахай застановляється над недоліками минулих козацьких змагань. «Вони сміливі, ці анархічні велетні, вияв сили і відсутність точки, до якої треба силу спрямувати». Тому національній стихії треба дати цю "точку" — мету. Треба «шаблею захищати руїни. Поодрубувати руки всім, хто потягнеться підкоряти вільний народ, хто захоче різати його землю як хліб...». «Ми стаємо плечима до плечей і світ відчинимо як двері» — кажуть герої Яновського, бо світ стоїть отвором для дужих і відважних здобувців. Герой Шахай зобов'язується бути вірним Україні. «Клянусь родом своїм чесним, клянусь дідом кріпаком, прадідом запорожцем — не загинула ще честь і хоробрість. Любов і ненависть, дружба й самопожертва вже підносяться з забуття. Революції ми не приспимо. Яка воля віє над землею!». «Хай не загине на землі боротьба проти гнобителів!» — кличе душа Шахая. «У кого в руках зброя, той і буде диктувати події» — уважає Шахай. Ось так додумуються українські письменники, що Україні треба нових ідей, сміливих людей, нових шляхів боротьби, "до краю треба думати й діяти", "битися до забою", "за честь і за гідність", шаблями на чотири сторони захистити рідну землю.
А йде подвійна запекла боротьба. Одна ідейна — в душах і серцях за нову віру й правду, як це змальовує Підмогильний в оповіданні: "Іван Босий". Іван Босий, грізний дідуган, картає людей і закликає до відродження: «Схаменіться, люде, прозріть свої злочини й покайтеся! Проженіть Сатану зі свого серця і дітей Антихриста з-поміж себе. Освятіть мечі й станьте на захист Бога... Затопіть свої гріхи в крові тих, хто олукавив вас...». Гримлять слова й погрози, немов пророчі слова Івана Хрестителя, перед новим завітом Христа. Цю боротьбу душ і віри представив автор у зустрічі Івана Босого з начальником міліції, «Він побачив, що тут має бути якась дивна боротьба, зовсім несхожа на ті, що йому доводилось досі мати. Їх погляди схрестилися, як шпаги, і напружено дивилися один одному у вічі, За хвилину начміліції почув, що в'януть його очі й "вагається його душа". Стають перед нашими очима нові катакомби нової віри й нового відродження. Друга форма боротьби — це безпощадна жорстока боротьба з комуною на смерть і життя. Це коротко змальовує Косинка в новелі: "Темна ніч". Селяни безпощадно вбивають комунара Байденка. «Гострі, завзяті очі спалахнули під засмаленими лобами, впилися в обличчя Байденка й одбивали своїм блиском-огнем одне невеличке, страшне слово — смерть...».
Українські письменники від поставлення нових ідей перейшли до організації революційної сили і чинів у рядах УВО і ОУН і в цілому ряді самочинних революційно-терористичних груп. Про це так висловився Постишев, "пацифікатор України": «Від боротьби проти соціалістичного будівництва художніми образами, перейшли до боротьби обрізами». У твердій і жорстокій большевицькій дійсності формується тверда духовність і тверді безпощадні люди. Ця боротьба, хоча безпощадна й кривава, одначе ще розпорошена, слабозорганізована ідеологічно й політично мало оформлена. Людей і боротьбу цінує більший розмах, більша енергія, більше завзяття й запекла непохитність та безпощадність. Одначе брак провідного активу, який большевики безпощадно винищують, тільки народні маси грізно й понуро мовчать, немов невигасний вулкан. Насторожено чекають того страшного суду, коли вибухнуть новим ураганом революційної стихії й пекельної революційної сили, що все буде трощити на своєму шляху.
Тому треба нам не засклеплюватися в галицькому затінку чи в доктринерстві емігрантщини, але слідкувати за процесом розвитку українського націоналістичного руху на всіх українських землях, щоби перетворити всі відрубності та властивості людей та земель в одну монолітну духовність і світогляд соборної владарної Нації в Революції Націоналізму. Зокрема, треба уважно й чуйно прислухатися до тих грюкотів і вибухів, до тих підземних процесів формування нової духовності, нової людини, нового стилю життя на українських землях під Совітами. Відрубності української духовності віддзеркалюються у видних постатях. Представники старого світу представлені Єфремовим і товаришами на процесі СВУ. Речники гарячкового шукання нових шляхів і нової духовності — це трагічні постаті Хвильового і розстріляних українських письменників, як Григорій Косинка, Влизько та інші, Представниками нових Кочубеїв і Іскрів є нові вислужники Москви Скрипник і Любченко, які кінчають, як Юди свого народу.
Українська духовність під Совітами кидається у липких і висисаючих обіймах московсько-большевицького поліпа. З цього треба здати собі справу. Треба вміти опанувати той психічний хаос, перетопити у горнилі монолітної, всеобіймаючої ідеології молотом революційних діл, політично оформити розбуджену національну стихію й зорганізувати розбиту та здавлену національну енергію в один суцільний національний моноліт, об який розіб'ються ворожі сили.
Українська духовність на протязі віків виказала величезну вольову силу й натугу, проявила невичерпну життєву енергію народної стихії, що чекала на своє державно-творче та ідейне оформлення. Українська духовність криє в собі великі скарби духа й глибоких почувань, посвяти, жертовності, ідеалізму, героїзму, запалу, буйності, поетичної уяви. В українській духовності криються скарби прометеївського духа великих поривів і вічного горіння героїчного серця, дантейства, піднесеної зоряної взнеслості й демонічної сили розбурханих стихій, неначе чар української ночі і гроза Дніпрових Порогів та скель Кавказу. Цілу українську духовність, а також історію народу сповиває кривава багряниця глибокого героїчного трагізму. В українській духовності є глибокі первні, з одної сторони, діонізівства — величезної життєвої енергії, живлових сил, життєрадості буйної молодості й гарячого темпераменту, як буйна природа й гаряче сонце, а з другої сторони, виразні елементи аполлінської краси, степової Еллади з буйною уявою, немов мозаїка київської Софії чи квітисті вироби народного мистецтва, як українські вишневі садки. В українській духовності переважали мужні, героїчні первні прометеївського духа. Тільки довголітня неволя викривила душу, ослабила національну волю чину й боротьби. Під її впливом українська психіка стала сентиментальною, пасивною, просякла жіночими елементами. Тільки душа й серце простолюддя зберегло давню твердість (герої Стефаника, Черемшини, Самчука).
Не аскет Іван Вишенський чи Сковорода є представниками української духовності, але такі постаті, як Володимир Великий, Роман Галицький, автор "Слова о полку Ігоревім", Данило Паломник, козацькі отамани Наливайко, Тарас Трясило, Сірко, козацькі гетьмани Сагайдачний, Хмельницький, Мазепа, козацькі полководці Богун, Бурлай, такі Велетні Духа, як Шевченко, Леся Українка. А Брюховецькі, Кочубеї, Винниченки, Махни, Скрипники й Любченки, всякі татарські люди — це лише бастарди і викривлення українського духа! При формуванні нової духовності й світогляду повертаємо до мужньої героїчної духовності княжої доби й козаччини, до твердих душ селянства й робітництва і до гарячих сердець української молоді, щоби перемогти духовність і світогляд ХІХ-го ст., сторіччя провансальства, яке сновигається, немов Марко Проклятий, з мертвими головами минувшини. Націоналістичний рух є органічно-творчий і історично творчий. Започатковує нову добу в історії України, нав'язуючи до славного минулого за велике майбутнє.
Український націоналізм як всеобіймаючий суспільно-національний світогляд є по своїй суті виключний, ударний, революційно-творчий світогляд, який поборює не лише ворожі зовнішньо-політичні сили й доктрини, впливи чужого духа, а внутрі розкладаючі партійні партикулярні групи й течії, але також викликає глибокий духово-ідейний перелом, революцію духа, думки й чину. Революційність націоналізму проявляється не лише в суспільно-політичній боротьбі, але в цілковитій переоцінці вартостей, духовно-світоглядовій революції. Тим більше це позначується у зударі з московсько-большевицьким світом.

 

© Дмитро МИРОН-"ОРЛИК" // "Ідея і Чин України" C. 50-54, Краків, 1940 р.