До церковного питання на Україні

Єдина колись, монолітно-народня, "наша" церква на Україні вже кілька сот літ, як відірвалася від своєї православно-козацької традиції. Московсько-синодальна нівеляційна політика до революції, а потім ще й большевицькі утиски, що подекуди аж до нині сприяють зазначеній традиції Москви, зовсім перекалічили всі прояви суто-українського церковного життя. Нині ми не маємо єдиної церкви!..

Навіть єдність православного фронту розбито декількома орґанічно-ворожими один до одного відтінками православ’я з суто політичною начинкою, або різко незгідним канонічним змістом (новий московський патріярхат, жива "аполітична" церква, українська автокефальна церква першого формування, чи "самоосвяти з Софії", українська автокефальна церква законно висвячена греками, тощо). Малочисельне, але сильне своєю дисцпліною католицтво та багатий агітаційними засобами і близький своєю простотою і раціоналізмом народній душі українця євангелізм у кількох його відмінах — доповнюють картину розбурханого церковного моря на Україні і перед майбутньою державною владою ставлять ряд грізних знаків запитання.

Далекий від надії розв’язати церковне питання його "програмовим передрішенням", український націоналізм намагається лише зорієнтуватися у справі майбутньої церковної політики, передбачити хід подій, щоб потім лекше його зрозуміти та заняти вже й тепер певні позиції, з огляду на свою дальшу творчу працю. Вже навіть поверховна аналіза сучасного стану церкви на Україні, особливо в світлі історичної традиції і психольоґії українського народу, приводить до твердження, що життя на Україні нині є безсумнівним проявом тяжкої епідемічної недуги, зродженої гидким большевизмом, і тому вимагає в першу чергу діяґнози й лікування, а потім — відживлення і якоїсь кодифікації.

Модерна теза про відділення церкви від держави, органічно засвоєна українським націоналізмом, зовсім не означає крайніх меж соціялістичного і комуністичного думання — однаково наставлених у релігійних питаннях — ні якоїсь дуалістичної розпусти. Останню хворобу не трудно вже тепер передбачити. Українську Державу без міцної релігійно-церковної традиції, кровно переплетеної з цілим культурно-громадським життям, можуть собі в являти і експериментально будувати різні утопісти, а для українських націоналістів вистачить прикладів не лише самої України, але й Болгарії, Сербії, Румунії, Італії та бувшої "єдиної неподільної". Віра, без жодного сумніву, належить до приватніх справ людини, але церква і церковна політика це — інтеґральна частина держави. Зовсім відсахнутися державним чинникам від церкви, значить привести церковне життя українських мас або до форм старого московського патріярхату ("патріярх — Великій Государь", що авторитетом побивав часом самого царя), або до розбитого італійського корита у вигляді "status in statu" (Ватикан — держава в державі), з тою тільки різницею, що обличчя майбутнього всеукраїнського пахріярха, чи православного папи, "всемогущого" при переважаючій кількості православного населення, навіть розбитого на декілька таборів — уявляється дуже і дуже неясно. Отже, держава мусить бути формально відділеною від церкви: але не може бути в Українській Державі якоїсь церкви, що не підлягала би як нормам українського державного права, так і контролі державних чинників.

Держава сприятиме здатности до життя якої завгодно української релігійної течії, але мусить нищити всі чужонаціональні ворожі культи, хоча би вони маніфестувалися як "найправославніші". З цього боку ані один відповідальний крок духовенства на Україні не пройде без урядових приписів і контролі. Жидівський рабін може молитись у синаґозі давньою гебрейською мовою, католицький ксьондз — по латині, московський піп — по церковно-слов’янськи, український парох — живою українською мовою, але всі служителі культів, коли хотять бути рівноправними українськими громадянами, жити і працювати на Україні, мусять проповідувати Слово Боже у церкві, видавати метрики й посвідки та навчати релігії і моралі лише в мові українській. Церковні доґми і традиції, ціла каноніка та її розвиток і нормування мало обходитимуть державу, але жодний єпископ чи інший зверхник духовенства в Українській Соборній Державі не смітиме ставити на священика такого кандидата, що не мав би санкції державної влади (державна й громадська приналежність кандидата, військові обов'язки і спеціяльна освіта).

Український націоналізм може терпимо відноситись до всіх станів і кляс суспільства, окрім явно паразитарних і ворожих. Тому й ізоляція "від миру і людей" та "ісход в монастир" теж будуть підлягати контролі влади державної. З ліквідацією польської і московської маґнатерії на Україні не буде жодної загрози з рації прихильної підтримки українських манастирів, усталення їх матеріяльного добробуту, але при одній конечній умові: не сміє бути на Україні ані одного чужонаціонального манастиря і не сміє бути ні одного манастиря взагалі без дитячого притулку, чи якоїсь школи, чи медично-санітарного осередку, чи іншої культурно-громадської або благодійної установи, утримуваної та обслуговуваної манастирем при контролі держави. При вмілім догляді й керуванні кожний манастир може обернутися з пасивно-нейтральної, далекої від життя "обителі" якогось святого — у високопотенційну, завжди готову до відповідної чинності "твердиню", осяяну ореолом всенародньої пошани й високого авторитету. Проте монаше звання, коли воно означатиме освячене московською традицією "законну дезерцію" від громадської праці і військової служби, буде суворо переслідуване.

В міру розвитку в нових обставинах, релігійні громади, чи церкви на Україні мусять мимоволі обернутись у поважний і корисний громадсько-державницький чинник. Обдертий, принижений, загнаний у задвірки большевиками, опльований радвладою "піп" — при владі націоналістично-українській мусить стати повноправним і подекуди навіть упривілєованим громадянином, панотцем. Типи "русскіх попіков", як рівно індичо-надутих, але й "сміренно-пакостних" єзуїтів чужинецької марки мусять щезнути з обрію. Віра залишиться щирою і приватньою справою кожного, церковна думка стане працювати над яким-небудь "filioque" чи "Сугубою алилуєю", але без зв'язку з політичними закамарками Москви й Варшави, і тоді лише прийде час державній владі студіювати в нормальних обставинах церковне життя і його кодифікувати.

Можливо сподіватись, що з богатьох релігійних течій на соборній Україні з тяжкого іспиту останніх років вийдуть життєздатними й позитивно-потенційними не всі. Либонь, релігійна Галичина скупчиться коло греко-католицьких громад, Велика Україна — коло православних, будуть там помірні по впливам евангелицькі братва, але решта течій — в розрахунках державного масштабу — виглядатимуть дрібненькими діференціялами. Між цими розмноженими і зміцнілими релігійними громадами напевно знайдеться якась одна, що значною кількістю свої членів, багацтвом і числом парафій, манастирів і культурно-благодійних установ переважатиме громади інші. Зупинивши на ній свою увагу, урядові чинники змогли б почати заходи до створення Єдиної Української Національної Церкви, що мала би своїм завданням повне релігійне відродження України.

Звичайно, годі нині вгадати якою саме буде нова українська церква, але "за теорією ймовірності" можна сподіватись, що переможе — або українська православна автокефалія, зеволюціонована до меж автокефалії абсолютної — на зразок старокатолицької, від Риму незалежної церкви в Анґлії — або євангелицький рух прийме дещо до себе з української церковної традиції та ідеольоґії, і цим так привабить широкі маси, що перебере всі інші релігійні громади. У кожнім випадку відновлена Українська Соборницька Державність в питаннях церковної політики є засудженою з перших років на ролю лікаря-діяґноста, потім — хірурґа і санітаря, пізніш опікуна і, нарешті — старшого і зверхнього співчинника.

 

© Микола ВІКУЛ // "Розбудова Нації" С. 383-385, Прага, 1929 р.