Державне становлення української нації і націоналістичний рух

Процвітання, величі нації можна досягти, поєднавши її духову міць і досконалий господарський механізм у власній державі. Українство століттями жило як бездержавна, гноблена та визискувана нація, і такий упосліджений, нестерпний для етнічної спільноти стан відбився на її менталітеті, породив у націольній психології явища "провінційности", меншевартости, а в національній свідомості — малоросійське відречення від себе, власної державности, самопоборювання...

Чи можна було топтану і грабовану десятиліттями Московією, Польщею, Румунією та Мадрщиною Україну називати повноцінним національним організмом? Чи виборювала українська еліта і широкі соціяльні верстви українства власні національні інтереси? Чи "і мертві, і живі, і ненарожденні земляки" наші відчували смак панування, слави, свободи і гордости? Тільки кращі з них боролись або робили спробу змінити status quo раба. Після розвалу імперії, звільнений від пут і нацистсько-большевицьких експериментів, національний організм українства вкотре постав перед своїм майбутнім у знищеному вигляді. Чи об’єднані сьогодні єдиною національною волею "мноґонациональноє" населення Донбасу, поліетнічний Крим і національно свідома Західня Україна? Чи мають спільну національну мету "хохли" зі Слобожанщини, придніпровська інтернаціоналка і совки-емігранти? Чи будуть захищати честь українства 70% ненароджених в Україні офіцерів? Чи горить священний український дух у нашої "шляхти-еліти" з Верховної Ради, міністерств, господарників, професорів і вчених, спортсменів і робітників? Чи світяться очі в готових полягти за волю України наших колгоспників? Де та вільна українська людина — козак, багатий власною свободою і владою? Московські імперіялісти різних мастей кусають лікті від тимчасового безсилля приборкати Україну. Голодні і здичавілі кремлівські маси вимагають у Боріса Єльцина «заставіть хахлов накарміть Рассію». На нашу землю претендують мадяри, румуни і поляки. Активніше діють сепаратисти в Криму, на Буковині, Закарпатті, космополіти-демократи з Харкова та з "вільної економічної зони" Одеси. Формується п’ята колона з посткомуністів, проімперськії налаштованих шовіністів, лібералів, "правозахисників" з різних соціальних прошарків. Чи це безпечно для розвою нації? Чи маємо ми сьогодні в Україні духову, політичну спільноту?

Фактором скріплення національного організму, його само захисту і розбудови є власна держава. Держава — унікальний механізм творчости нації, свідчення її зрілосги і готовости вершити власні історичні завдання, а не машина гноблення і насильства однієї класи над іншими. Большевицьку, людиноненависницьку державу, яка винищувала людей мільйонами, духовою радіяцією омертвляла цілі покоління, слід замінити. Українська держава має забезпечити українській людині стабільне життя, добробут і необхідні права. Незалежна держава органічно пов’язана з духовими, метафізичними ознаками нації: армія, як озброєна потуга, виступає її силою, економіка свідчить про здоров’я, воля виражається через еліту — провідну верству суспільства і державних структур, дух нації — у бутті народу, державному устрої, культурі, зовнішній політиці, прагненні домінувати серед світової спільноти. За цими ознаками, сьогоднішня de jure визнана держава Україна ще не виповнена українським змістом, а українство як нація ще потребує часу і зусиль, особливо організованих зусиль націоналістів для класного самоусвідомлення і ствердження. Наповнення українським змістом всіх сфер життя означає, що адміністративногуправлінська еліта в державі має формуватися з кращих національно свідомих представників українства, генералітет і старше офіцерство повинні бути українського походження, а в душі кожного солдата та офіцера армією має бути виплекана українська національна ідея. Банки і фінансова система, підприємства мають служити інтересам України, а земля буде у власності землеробів-українців. Телебачення, радіо, поліграфічна база повинні бути модернізовані, належно оснащені і мають творчо представляти українську духовість, адаптувати цінності цивілізації в українській культурі, кіно, врешті, сотнями серіялів висвітлювати героїку національно-визвольних змагань у минулих століттях, злодійства ворогів, перемоги, славу наших предків, подвиги їхнього духу в усіх сферах життя і возвеличувати українську людину. Школа навчатиме, як бути українцями, готуватиме юну українську людину здоровою й інтелектуально розвиненою, генеруватиме творчий потенціял нації. Чи маємо сьогодні умови для реалізації таких намірів, і чи є сили, які зможуть забезпечити втілення таких завдань? Чи є сили, які перешкоджають українотворчій роботі?

Окупація України і національне гноблення української людини здійснювалися московською, польською, мадярською та румунською державами за участю не абстрактних категорій чи механічних засобів, а за участю живої московської, польської, мадярської чи румунської людини та інших супутніх інгредієнтів. Окупанти з озброєних агресорів, вбивць і ґвалтівників на першому етапі колонізації перетворювалися на мільйонні прошарки привілейованого населення, яке затопило всі терени України, осіло на середніх і вищих щаблях державного та суспільного життя. Насланці забрали в українців владу, тобто державну власність — землі і ресурси — нівечили душу, топтали національну честь і гідність. Станові привілеї польської і московської знаті большевики замінили в Україні бар’єрами КПСС, відділів кадрів і пашпортних столів. Створивши собі соціяльні привілеї за національною ознакою, вони забезпечили режим державного кацапомовного нацизму, здійснювали комунізацію, грабунок і змосковщення України. Шовіністи, покладаючись на коляборантів із малоросів, розстрілювали українську інтеліґенцію, придушували визвольну боротьбу, організовували винищення беззахисних українських селян. Безпартійним українцям (не кажучи вже про національно свідомих!) дорога до важелів влади була закритою. В умовах перехідного періоду державотворення паразитарна, привілейована більшість етнічних меншин є городом, де проростає антиукраїнський бур’ян: космополітизм, комунізм, сепаратизм, проімперська преса, злочинно-мафіозні нарости...

Більшість народжених українцями до українства себе не зараховують: або не навчені українцями бути, або соромляться себе, або ненавидять. Представники кацапомовних етнічних меншин і перевертні вже приготувалися приватизувати власність, а потім, маючи капітал, перебрати владу й узаконити свій неоколоніяльний status quo у незалежній Україні. Хто буде наповнювати державну волю і внутрішню політику українським змістом? Хто буде ставити на ключові позиції національно свідомі кадри? Хто зупинить розкрадання на мільярди карбованців багатств України? Хто забезпечить виконання закону про мову в школах і вузах, ведення документації у СП, концернах, приватних підприємствах українською мовою? Так, при організованій і підтримуваній Москвою суб'єктивній волі етнічних меншин в Україні матимемо кацапомовні міста, малоросійський космополітичний дух їхніх мешканців і упосліджене становище української більшості у власній державі. В умовах окупації і поневолення народу національно-визвольні змагання мають за мету здобуття незалежної держави і усунення окупантів, які насильно узаконили свою волю на завойованих ними теренах.

Сьогодні, при розвалі імперії, вже у власній державі необхідно завершити другий етап національно-визвольних змагань. Слід планомірно продовжувати процеси декомунізації та демосковщення України. І на основі цього скріплювати державу, розбудовувати націю. Організований націоналістичний рух, як суб’єктивний фактор формування нації, має на меті завершити ці процеси, вилікувати український організм від ран, гнійників і кволости. Український зміст у нашу державу вдихатимуть українці і націоналістичні організації! Сьогодні маємо піти на всі терени України, зайти в кожну українську хату, повернути кожному українцеві його українську душу і віддати йому владу. І тоді можна буде вважати мету досягненою, коли українізація держави буде повною, а солідарність українців в організаційній площині виповниться спаяністю духовою, коли будемо відчувати свою пов’язаність з нацією, як віруючий, поєднаний з Богом!

 

© Сергій ЖИЖКО // "Шлях Перемоги" №12, Київ, 1993 р.