Що таке поступ: історичні відкриття

Певно, поступ був і на тих далеких островах і в тих пралісах, але він, погостювавши тут, покинув сі сторони, і вони запустіли. Значить – спитає дехто, – чи справді воно на світі все йде до ліпшого? Та не лише в таких речах, як будівлі, оздоби, багатство бачимо в людській історії то тут, то там упадок, руїни, цофання. Бачимо се також і в справі духовних набутків, умілості, штуки та науки. То ще не велика біда, що нині люди не будують таких будинків, як єгипетські піраміди, не вміють вирізувати з мармуру таких статуй, як вирізували греки, без сього поступ може йти наперед. Важніше ось що...

Півтори тисячі літ перед народженням Христа жив у Єгипті цар Аменофіс IV. Ще донедавна історики майже нічого не знали про нього, бо на різних будівлях, де були повиковувані назви й діла єгипетських королів, його назва й оповідання про нього були пізнішою рукою знищені. Аж ось недавно віднайдено в однім єгипетськім селі, що зветься тепер Тель ель-Амарна, руїни царської палати, від многих віків присипані піском. Розкопуючи ті руїни, віднайдено скриню, повну глиняних табличок, покритих вавілонським письмом. Відчитуючи ті таблички, учені побачили, що мають перед собою цілу канцелярію власне того царя Аменофіса IV, в тім числі його розпорядження та накази, а також листи до нього від різних намісників та урядників у самім Єгипті і в інших краях.

І що ж показалося? Показалося, що той Аменофіс був прихильником віри в одного бога, що він не вірив в єгипетських богів, не хотів приносити їм жертв ані молитися в їх храмах, ані шанувати їх жерців, що в Єгипті мали велику силу. Для того він і вибудував собі палату далеко від столичного міста і старався при помочі відданих собі урядників ширити свою, чистішу віру в Єгипті. Наслідок того був такий, що жерці признали його єретиком, викляли його, збунтували його підданих, і коли той фараон умер, опущений усіми в своїй палаті, не справили йому похорону, який справляно іншим царям, полишено його палату на запустіння і навіть ім’я того царя-єретика повисікано з кам’яних написів та реєстрів. І коли нині кожний мусить признати, що віра в одного бога є чимсь вищим і розумнішим від віри в многих богів, а особливо від такої віри, як була в старім Єгипті, де віддавали божу честь бикові, крокодилам, гадюкам, псам і іншим звірам, то треба сказати, що сумний кінець Аменофіса IV і його чистої віри був дуже великою шкодою для Єгипту і для цілої людськості, шкодою, на якої направу прийшлося ждати ще много сот літ, поки така віра у всій її чистоті й величності заблисла в писаннях єврейських пророків.

Або візьмімо інший приклад... Більше як 200 літ перед Христовим Різдвом жили в єгипетськім місті Александрії вчені греки, що, користуючися довговіковими спостереженнями єгиптян та вавілонців над рухами тіл небесних, затміннями сонця і так далі, дійшли до того погляду, що не сонце обертається довкола землі разом з цілим небом і з усіми звіздами, але навпаки, земля є мала порошина супроти тамтих небесних тіл і разом з місяцем та іншими планетами бігає довкола сонця. Було се величезне наукове відкриття, що могло б було мати безмірні наслідки в житті всіх освічених народів, якби тим ученим грекам було вдалося вияснити та розширити його скрізь. Але вони не зуміли сього зробити, їх висміяно, їх писання та обрахунки були забуті й затратились, і треба було ще півтори тисячі літ, заким люди по довгій і тяжкій блуканині дійшли нарешті іншими дорогами до тої самої цілі. Нині думка про те, що земля не є осередком світу, а тільки дрібненькою порошинкою серед інших тіл не-бесних і разом з цілою купою подібних до неї дрібних брил бігає довкола сонця і разом із сонцем летить кудись у необмежену далекість світового простору, ся думка є тепер основою новочасної науки, і то не лише науки про сонце й тіла небесні, але також науки про чоловіка й його становище в світі.

Візьмімо ще третій приклад того, як то людський поступ іноді ніби цофається взад, спочиває довгі віки, аби потім обхідною дорогою дійти до тої цілі, при якій давно-давно був уже, здавалося, дуже близько. Знаємо, що ледво 500 літ тому люди переконалися доочне, що наша земля не плоска тарілка, а куля. Сталося се тоді, коли Колумб відкрив Америку і коли сміливий іспанець Маґалієнс (Маґеллан) перший обплив землю довкола. Відкриття Америки було дуже важною подією в історії людського поступу, було початком того прискореного розвою, який називаємо "новочасною добою людськості". А проте нині нема сумніву, що Америка, а бодай деякі часті, були звісні європейцям на пару сот літ перед Колумбом.

Ще в ХІІІ ст. по народженню Христа німецькі племена так званих норманців пускалися з найдальше на північний захід висуненого європейського острова Ісландії на захід і знайшли там простору країну, покриту зеленими шпильковими лісами. Вони з-за того й назвали її "Зеленим краєм", або Гренландією, позакладали там численні оселі, міста, побудували церкви, навіть мали там єпіскопства і школи. Далі на полуднє від тої Гренландії вони знайшли другу країну, значно теплішу, де удавався виноград; за те вони й назвали ту країну "Краєм вина", або Вінляндією, і мали там також свої оселі. Ті оселі стояли і розвивалися мало не 200 літ, та нараз сталося щось невідоме, в тих краях постуденіло, поля покрилися льодами, рослинність вигибла, і норманські оселі десь щезли: мабуть, поселенці з невеличкими виємками повимирали з морозу та з голоду, і початки європейського життя на тих далеких берегах пропали безслідно. Тільки недавно повіднаходжено старі свідоцтва про оселі, а дехто й є тої думки, що й Колумб, який замолоду плавав по Північнім морю, міг знати когось із норманських моряків, одного з тих, що тямив іще дещо про ті країни на далекім заході і передав дещо з того Колумбові.

Але се ще не все!.. Ми маємо безсумнівні сліди, що вже стародавні греки, а потім римляни мали якісь глухі звістки про існування якоїсь далекої часті світу за Атлантійським морем. Грецький фільософ Платон передає нібито оповідання старих єгиптян про велику країну Атлантиду, що лежала ніби-то на захід за Іспанією і була потім раптово затоплена морем. Та коли хто хоче вважати Платонове оповідання байкою – він і сам не видає його за щиру правду – то вже зовсім не можна вважати байкою ось якої речі. А 70 літ по Христовім Різдві був у Італії недалеко Рима страшенний вибух вулкана Везувія, який засипав попелом три римські міста, а особливо значне тоді місто Помпею. Аж 18 сотень літ пізніше віднайдено сліди тих міст і почато розкопувати їх. Ті розкопи не скінчилися й досі, і відкривають раз у раз нові останки давнього римського життя перед двома тисячами літ. Отже воднім такім розкопанім помпеянськім домі, якого стіни всередині були покриті гарними і дуже добре захованими малюнками, знайдено відмальовану таку рослину, що не росте ані в Європі, ані в Азії, ані в Африці, а тільки в середній Америці; вона так і називається американська аґава (лат. Agave americana). Відки взялася подобизна сеї ростини на помпеянській стіні? Певна річ, мусила колись така американська рослина переплисти океан, а римські моряки, злапавши її на морі або знайшовши десь на березі, привезли її до Рима як свідоцтво про невідомий заморський край десь на заході. І подумати собі, як би то інакше була зложилася людська історія, якби тодішні римляни та греки, йдучи за вказівкою тої агави, пустились були шукати того берега, де вона росла, переплили б океан та добралися до Америки!

Але так воно не мало статися; як то кажуть: по бороді текло, а в рот не трапило, і треба було ще півтори тисячі літ, поки люди, перебувши довгі віки темноти, упадку, різанини – вирвалися зі старої Європи на ширший світ і зуміли обняти своїми раменами всю землю!

 

© Іван ФРАНКО