З москалями немає спільної мови

У 1951-1952 рр., коли в наслідок московсько-большевицької аґресії в різних частинах вільного світу виникла можливість вибуху Третьої світової війни, на Заході, головно в Німеччині й США, появилася ще одна форма московського імперіялізму, звернена проти еміґрацій по­неволених Москвою народів.
Так звані біломосковські політичні групи, очолені Алєксандром Кєрєнскім, розпочали інтенсивну політичну акцію з про­грамою знищити большевизм, але зберегти імперію, затримуючи в дальшій неволі "всі народи Росії". Для своєї диверсії вони здобули велику підтримку з боку американських кіл, аби звести до спіль­ного кола політичні сили еміґрацій поневолених народів, а їхню бо­ротьбу проти Москви та її імперіялізму перетворити на боротьбу лише проти большевицького режиму й комуністичної системи. В українській політиці вже давно устійнилася однодушна не­гативна постава до всіх, явних чи замаскованих, намагань впряг­ти українську справу до московського імперіялістичного воза. Всюди, поза засягом московського насильства, українська націо­нальна спільнота ставиться до того роду московських затій так, як звичайно до ворожих починів. І кожна спроба з боку москалів зробити вилім в українському фронті є цілком безнадійна.
Тим часом за таке завдання – змінити цю послідовну поставу української політики – приймають ті американські політичні ко­ла, які в теперішній психольогічній війні з большевизмом органі­зують американські акції на цьому відтинку. Вони різними засо­бами намагаються звести в одно річище і визвольні змагання народів поневолених Москвою, в першу чергу України, і протирежимні, антикомуністичні тенденції серед московського народу, репрезентовані його політичною еміґрацією. Базою спільної дії ма­ло б бути передусім саме неґативне ставлення до большевизму, як до режиму і комуністичної системи, боротьба за його усунення та за встановлення на його місце демократичного ладу. Що ж сто­сується державно-політичного укладу на місці СССР, то мала б залишитись російська імперія в дотеперішньому складі, до якої далі належала б Україна й інші народи, хіба, що самі форми їх­ньої підлеглости були б у дечому змінені. Максимальні "концесії", які допускала-б ця концепція народам, що борються за своє виз­волення від Москви – це було б відкладення їхнього державно­го визначення на пізніше, після переможення большевизму спіль­ними силами і встановлення демократії в російській імперії. До того часу Україна й інші народи мали б переставити свої визволь­ні змагання тільки на протирежимну, протикомуністичну бороть­бу і провадити її в аспекті неподільности російської імперії, з при­стосуванням до московських бажань.
Така концепція зустрілась з одностайним різким відпором усіх українських політичних середовищ на еміґрації, коли московські чинники на еміґрації пробували ввести її в дію, а американські аранжери й покровителі тримались за лаштунками. Після того американська політична акція в цьому ж напрямі почала виявля­тись щораз виразніше, ставлячи цю проросійську, "єдінонєділімскую" концепцію, як офіційну лінію політики США. Різні засоби політичного натиску і з'єднування мають зламати одностайність українського відпору та перетягнути слабкі і податливі на такі методи елементи серед української політичної еміґрації. Настій­ливість американських чинників, які ведуть цю акцію, готова по­сунутись до таких меж, що, мовляв, становище української сто­рони до такої їхньої концепції вони будуть трактувати як чинник українсько-американських взаємин. Тобто, що керівні політичні кола США будуть так ставитися до українських політичних сил, як ці ставитимуться до їхньої проросійської політичної акції. Цього роду прояви і суґестії мають за ціль викликати замішан­ня в українській політиці на еміґрації, позбавити її підметности і перетворити на податливий об'єкт у тактичних заграх чужої по­літики. В такій ситуації всі українські самостійницькі сили му­сять виявити свою національно-політичну зрілість і непохитну стійкість на позиціях нашої визвольної справи.
В першу чергу мусимо категорично відкидати кожну суґестію, щоб нашу поставу супроти будь-яких московських плянів, акцій і сил трактувати в іншій площині, ніж з позиції української визвольної боротьби і політики. Коли хтось намагається трансформувати це на відношення між нами і США, то цього не можна ані вважати за поважне ставлення справи, ані тим більш до такого ставлення достосовуватися. Бо ставлення до Москви, до московсь­кої нації і державности, до всіх складників і форм московського імперіялізму – це виросле з вікової історії, основне питання життя і розвитку української нації. Воно стоїть у нас на першому пляні. Натомість актуальна концепція політики США в психоло­гічній війні з большевизмом – це питання тільки політичної так­тики і то дуже сумнівної. Американська акція по лінії єдинонеділімскій – це, з погляду українських визвольних змагань, яви­ще тільки коньюнктурного значення, незалежно від її можливої натуги і часу тривання.
Питання нашого відношення до різних московських сил і ак­цій, які заторкують українські справи, зокрема визвольні змаган­ня і самостійність України під будь-яким оглядом, оцінюємо, ви­рішуємо і реалізуємо тільки згідно з українською рацією. На суть такого нашого відношення не можуть мати впливу ці обставини, що означені московські акції виступають у сплетенні з акціями третіх сил, або мають від них підтримку, хоч би нам навіть дуже залежало на добрих взаєминах з тими силами. Акція згаданих американських кіл знову ставить перед українськими політичними силами за кордоном справу співдії з мос­ковськими протикомуністичними, але імперіялістичними середо­вищами. Зміст однородної відповіді всіх українських самостій­ницьких сил у такій засадничій справі визвольної політики не мо­же достосуватись до бажання зацікавлених чужосторонніх чин­ників, ані до того, чим вони підпирають свої бажання. Ця відпо­відь перерішена самою природою, цілями і положенням обидвох справжніх партнерів: українського і московського.
Цілі визвольних змагань України і союзних народів є незмін­ні і цілком виразні: повне визволення від загарбницького і насиль­ницького імперіялізму московської нації в цілому і його теперіш­ньої форми, большевизму – зокрема. Знищення комуністичної си­стеми й режиму. Повний розрив будь-яких пов'язань із Росією. Побудова суверенних національних держав на етнографічному просторі кожного народу. Історичний досвід переконливо повчає нас, що Росія при всіх внутрішніх перемінах ніколи не зміняла, ні не послаблювала сво­го імперіялізму – гону загарбувати, визискувати й нищити інші народи, зокрема український. В наслідок національного понево­лення Україна, як теж інші народи в такому ж становищі зазнали саме найгірших лих, з-поміж усіх тих, що ними відзначалась кож­на доцьогочасна московська державно-політична і суспільна си­стема. Кожний режим московської тюрми народів зосереджував свої сили, всі найжорстокіші засоби для того, щоб втримати та за­кріпити поневолення, пограбування і нищення України й інших народів. Московський нарід не тільки не протиставився тому, але в цілому був і залишився носієм цього імперіялізму. Ривалізуючі за владу системи і сили в Росії, намагаючись з'єднати собі симпа­тії більшости московського народу і плямуючи непопулярні риси противника, завжди суперничали між собою в тому, хто з них здо­буде більше для російського імперіялізму. Кожна московська дер­жава, як царська, так демократична і большевицька, завжди по­слуговувались підступом і віроломністю супроти України й інших народів, і кожну форму союзу перетворювала в найжахливіше поневолення. Отже, ворогом був не тільки даний режим – цар­ський, чи большевицький, не тільки державна і суспільна система, а сама московська нація, навіжена бісами імперіялізму, жадобою бути все більшою, могутнішою, багатішою, але не власним ростом, а коштом поневолення інших народів, їх пограбуванням і всмокту­ванням у себе.
Мета наших визвольних змагань – повне унезалежнення від Москви через побудову Суверенної Соборної Української Держа­ви, не може бути нічим підмінена. Сама зміна режиму й устрою Росії, при будь-якому узалежненні від неї України, не є ані сут­тю, ані етапом українського визволення. Сучасна визвольна боротьба українського народу з большевицькою Москвою є одно­часно боротьбою з імперіялізмом московської нації взагалі, так, як большевизм є формою і витвором цього імперіялізму.
Україна може творити спільний протибольшевицький фронт з такими чужими силами, які позитивно ставляться не тільки до самої боротьби, але і до наших визвольних цілей, та воюючи проти спільного ворога, не мають ворожих намірів щодо України. Та­кий природний і організований спільний фронт творять поневоле­ні Москвою народи. Зате ж немає таких московських сил, які позитивно ставилися б до самостійницьких змагань України і її союзників, які проти­ставились би імперіялістичним діям і тенденціям Московщини. Мос­ковські протибольшевицькі течії і настрої є проти самого режиму, проти комуністичного ладу і системи, а не проти національно-по­літичного поневолення інших народів. Різні еміґраційні москов­ські партії й організації, при своєму декляративному протибольшевицькому наставленні, свою фактичну діяльність зосереджу­ють на поборюванні українського самостійницького руху. Таким чином, коли йде про втримання московської імперії, вони змагають до того самого, що й большевики і доповняють їх роботу там, де не сягають большевицькі руки. В цьому існує фактичний поділ ролі між дова ривалізуючими формами московського імперіялізму.
Повторюється історія 1917-1920 рр., коли-то білі і червоні московські сили, не зважаючи на найбільшу взаємну ворожнечу, однаково звертали свої головні сили на знищення самостійности України та інших відновлених національних держав. Денікін узяв усю поміч західніх держав, призначену на боротьбу з большевизмом, і повернув її головним чином проти Українських Армій, що стояли в боротьбі з цим же большевизмом. Так само тепер московські імперіалісти на еміграції, під формою протибольшевицької акції і спільного фронту, намагаються захопити під свій вплив політику західніх держав на цьому відтинку та скерувати їх ак­цію на "єдінонєділімскіє" рейки, на шкоду визвольним змаганням України та всіх поневолених Москвою народів. Вони намагаються зіпхнути справу державної самостійности України з політичного обрію й утвердити у світовій політиці переконання, що нібито сут­тю цілого протибольшевицького змагання є тільки справа усунен­ня комуністичного режиму і системи, а самозбереження москов­ської імперії не підлягає жодній дискусії.
Українська самостійницька політика мусить зробити належні висновки з того факту, що в московському таборі існують тільки сили крайньо ворожі справі державної самостійности України, і що під цим оглядом надалі маємо справу з одностайним фронтом большевиків й антикомуністичних московських імперіялістів. В такій ситуації кожне намагання звести українську політику до спільних позицій з московськими антирежимними силами є рівно­значне з намаганням довести до капітуляції українських визволь­них змагань перед московським імперіялізмом. Будь-які зв'язки з ворогом на такій плятформі капітулянства були б злочином на­ціональної зради.
Як по московському боці немає інших діючих сил, тільки імперіялістичні, що найбільш ворожо ставляться до визвольних змагань України й інших народів, так само з нашого боку супроти них може бути тільки одна постава: відпір і боротьба! Боротьба з Москвою, з большевизмом і з кожною іншою формою її загарб­ницького імперіялізму, аж до повного визволення, поки москов­ська нація не виречеться своїх намагань поневолювати Україну й інші народи та не погодиться жити з ними в мирних взаєминах, на засаді пошанування самостійности і всіх прав кожного народу. А до того часу, поки в московському таборі не виступлять неімперіялістичні сили з такою програмою і не почнуть діяти по лінії позитивного ставлення до головних цілей визвольної боротьби України й інших поневолених народів – доти не може бути спіль­ної мови з жодними московськими чинниками.
 
© Степан БАНДЕРА // "Український Самостійник" Ч. 42/143, Мюнхен, 1952 р.