Революційна мета і духовне переродження

Революційною метою є друга мета українського націоналізму, яке спирається на духове переродження українського народу. Яким воно є? Щоб відповісти на це питання, нам треба коротко з'ясувати собі, якою була духовість більшої частини українського народу в період виникнення українського націоналізму, тобто кількадесять років тому назад, і якою вона в деякої частини народу є ще сьогодні.

Довгі сторіччя окупантського гніту і експлуатації, довгі сторіччя денаціоналізаційної політики російських, польських і австро-німецьких імперіялістів дуже викривили, скалічили духовість українського народу. Усі названі гнобителі-імперіялісти закладали на українських землях свої школи, не давали змоги українському народові учитися рідною мовою, вчитися історії України, переслідували українську науку, поширювали брехливі погляди про те, що український народ ніколи не жив самостійним державним життям, заперечували національну окремішність українського народу, прищіплювали йому російський, польський, австрійський патріотизм. В наслідок цього пересічний українець в колишній Росії чи Австро-Угорщині був національно малосвідомий. Він не знав часто, хто такий його народ, хто такий під національним оглядом він самий. Українець — російський чи австрійський патріот — відоме явище в Україні перед 1914 р. Українці-"малороси" були взірцем хоробрости у боротьбі за "царя і атєчество"в колишній царській Росії. Українці-"рутенці" були зразком вірности Габсбурґам у колишній Австро-Мадярщині. Серед заможніх, освічених верств українського народу цей брак національної свідомости проявлявся у тяжінні до російської, польської чи німецької культури, в їхній вірній, взірцево-льояльній службі державам-гнобителям українського народу, а нерідко і в прямому ренеґатстві, в одвертому переході на бік нації-гнобителя — на бік росіян чи поляків.
Багатовікова неволя неґативно відбилася не лише у сфері національної свідомости. Вона також привела до виразного притуплення серед української інтеліґенції з-перед 1914 р. і національного інстинкту. Це притуплення національного інстинкту в українській інтеліґенції з-перед 1914 р. проявляється в її захопленні соціялістичним всесвітянством, у її неспроможності зрозуміти, що Україна може і повинна існувати окремо від Росії, проявлялося у її "федеративних" автономічних ідеях. Адже відомо, що такі найпередовіші представники української інтелігенції з отанньої чверті ХІХ-го ст. як Драгоманів, такі представники української інтелігенції періоду Визвольних Змагань як Винниченко, а через деякий час навіть Грушевський, хотіли бачити Україну лише в федеративному зв'язку з Росією, не хотіли для неї нічого більше, як лише автономії навіть тоді, коли царська Росія цілковито розпалася. Відомо також, скільки українська інтелігенція цього часу присвячувала уваги справі всесвітньої соціялістичної революції, як вона у своїй діяльності в'язалася "інтересами міжнароднього пролетаріяту", "інтересами російської демократії". Замість того, щоб використати надзвичайно вигідну обстановку передовсім для визволення українського народу. Серед української інтелігенції цього часу спостерігаємо цілком протилежне явище до того, як було серед російської інтелігенції. Російська інтеліґенція, маючи сильно розвинутий національний інстинкт, свої соціялістичні погляди вміла погодити навіть із своїм великоросійським шовінізмом і використала їх для справи побудови нової російської імперії. Українській же інтелігенції її соціялістичні погляди перешкодили стати на самостійницький ґрунт і в наслідку того перешкодили позитивно розв'язати справу визволення українського народу в 1917-1918 рр. І цього хибного в принципі становища української інтелігенції 1917-1918 рр. не можна пояснювати, напр., її політичною невиробленістю. Коли абстрагуватися від федеративної плятформи, то в своїх окремих конкретних політичних потягненнях (переговори з російським Тимчасовим Урядом, ставлення до большевицької революції, переговори в Бересті) вона проявила навіть велику політичну виробленість, величезні політичні здібності, бистру політичну орієнтацію. Неспроможність української інтелігенції стати в 1917-1918 рр. на самостійницьку плятформу можна пояснити лише саме притупленням національного інстинкту — того інстинкту, який кожному народові каже боротися передусім за власну державну самостійність. Такого інстинкту українська інтеліґенція не мала; позбавила її його довговікова неволя. Вона поборювала прояви цього інстинкту і серед українського народу, який цей інстинкт зберіг.
Неґативними рисами української духовости, що виникли в наслідку довговікової неволі і що їх можна було спостерігати в деякої частини українського суспільства, було брак зацікавлення громадськими загально-національними справами, грубий матеріялізм у щоденному, житті, загумінкова обмеженість деяких груп українського громадянства, "хуторянство", як окреслював цю рису української духовости Донцов, невміння думати загальнонаціональними громадськими категоріями, неспроможність піднятися до рівня загальнонаціональних інтересів і ідеалів. Ще донедавна єдиним ідеалом деякої частини української суспільности було збирати маєток, багатіти і цілком не журитися тим, що діється з усім народом, не думати про жодну боротьбу, а лише дивитися, як би краще забезпечити себе матеріяльно. Інша знов частина українського громадянства цілком не цікавилася тим, що діється в світі, замикалася в колі інтересів лише своєї околиці, свойого "хутора", а цими інтересами були інтереси відсталих гречкосіїв і дрібних міщухів. Часто ці "хуторяни" були по-своєму і патріоти: вони любили українську народню пісню, українські шаравари і вишиту сорочку, український борщ і гопак. На цьому і кінчалася їхня "Україна" і їхній "патріотизм". Вся проблема українства зводилася у них до проблем зберігання традиційного українського побуту. Що обов'язком кожного українця є оглядатися на те, що діється з усім народом, що бути патріотом, значить боротися активно за справу визволення українського народу, так серед цієї частини громадянства ніхто не думав.
В наслідку довговікової неволі почали проявлятися в українських мас і такі негативні риси характеру, як пасивність, квієтизм, покірність перед чужою силою, зневіра у власні сили. Українець, бичований через довгі сторіччя батогом окупанта, поволі призвичаювався до цих ударів і щораз слабше протестував проти них. Щораз більше погоджувався зо своєю долею мученика. Єдиним протестом стало сльозливе нарікання, плач або лише глуха, глибоко захована ненависть. Щораз частішою появою серед українського народу став тип безвільний, малоактивний тип, здібний лише терпіти, а не боротися, протиставитися злу, іти на зудар з життям, з обставинами. Деяка частина українського народу навчилася коритися перед силою окупанта і рівночасно не бачила жодної можливости боротися з цією силою самому українському народові. Боліючи таким станом серед своїх сучасників, ще Леся Українка гірко писала: "Так, ми раби, немає гірших в світі". Національно малосвідомий, з притупленим національним інстинктом, загумінковий, без віри у власний народ, ось поширений донедавна і ще подекуди живий сьогодні духовий тип українця. Зрозуміло, що не можна було думати про яку небудь боротьбу за власну державу, не очистивши з негативних нашарувань, ґрунтовно не відродивши психіки народу, не виховавши в нього нових моральних якостей. Треба було, одним словом, перше, ніж думати про політичну революцію, доконати революцію в духовості народу.
За таку роботу взявся саме український націоналізм. Типові національно-несвідомого "малороса", "хахла", "рутенця" український націоналізм протиставляє тип гарячого українського патріота, який знає славне минуле України, гордиться ним і для якого "добро української нації — найвищий наказ". Переінтелектуалізованому і, в наслідку того, захопленому всесвітянськими ідеями, універсалізмом, з притупленим національним інстинктом типові українського інтелігента український націоналізм протиставляє тип освіченого українця, який глибоко вріс в український ґрунт, в українську національну стихію, який гостро відчуває найглибші пориви українських народніх мас, зосереджує у собі найглибший український національний патос, який діє, керуючись саме національним інстинктом. Типові українського "хуторянина", який живе лише шкурними інтересами власного подвір'ячка, український націоналізм протиставляє тип, здібний захопитися і боротися за загальнонаціональні цілі, боротися безкорисно, боротися завзято, боротися не на життя, а на смерть. Український націоналізм кличе не коритися перед силою, не плазувати перед "сильними світу цього", не давати знущатися над своєю ні особистою, ні націнальною честю, бо це — негідне людини, бо це — рабство, але відважно, по-геройськи скрізь виступати проти насильства, скрізь відважно боронити національну честь і гідність. Український націоналізм бичує всіх тих, які без протесту зносять найжорстокіші знущання, дозволяють окупантам плювати собі в обличчя! Український націоналізм кличе до активної боротьби за наші національні права, в обороні нашої національної чести в кожному місці і в кожний час!
Боротьба за духове відродження українського народу на основному терені дій українського націоналізму дала свої позитивні наслідки. Український народ, природно обдарований високими моральними якостями, почав скоро віднаходити себе. Психіка українського народу після першої світової війни почала скоро звільнятися від тих негативних нашарувань, які появилися в ній у наслідку гнобительської і де-націоналізаційної політики окупантів. Сьогодні для духовности досить значної частини українського народу характерний не тип національно-малосвідомий, не тип раба, а тип свідомого українця, тип українського патріота, тип фанатичного бійця за справу Самостійної України, тип, який своїм життям підтверджує, що для нього дійсно "добро нації — найвищий наказ". Було б помилково, одначе, думати, що боротьба українського націоналізму за духове відродження українського народу сьогодні закінчена. Перед українським націоналізмом з усією гостротою стоїть сьогодні завдання ліквідувати всі ці жахливі наслідки, що їх в духовості українського народу викликало майже 30-річне панування большевицьких імперіялістів в Україні.
Які ж наслідки? Що негативне є у психіці деякої частини сьогоднішнього східньоукраінського громадянства? — Серед українського громадянства на Східно-українських землях є досить поширений тип українця — "совєтського" патріота. Не зважаючи на те, що Совєтський Союз є та тюрма, в якій український народ гнобиться політично, культурно, експлуатується економічно, винищується в жахливих маштабах фізично, деяка частина східніх українців вірно служить Сталіну і готова за Совєтський Союз умирати. Замість любити передусім свій рідний український народ, замість уважати за свій перший і найвищий обов'язок, як це скрізь діється у світі, служіння рідній батьківщині, служіння Україні, деяка частина східньоукраїнського громадянства, вихована в большевицькій школі, в комсомолі, стала на шлях яничарської служби московсько-большевицьким окупантам України. Зацитовані нами слова Лесі Українки, сказані нею на адресу українського суспільства з-перед 1914 р., до цієї частини східньоукраїнського громадянства стосується повністю. Типа вірного цареві "малороса" замінив також сьогодні по-рабському вірний Сталіну тип українця — "совєтського" патріота.
Дуже вкорінений серед частини східньоукраїнського громадянства погляд про те, що Україна може існувати лише в складі Совєтського Союзу, лише в союзі з Росією. Большевики поширюють цей погляд з ясно означеною метою: підірвати серед українського народу ґрунт для самостійницької ідеї, показати цю ідею нереальною, небезпечною для українського народу тому, що, мовляв, відірвання України від Росії загрожує Україні закабаленням чужоземними імперіялістами, а деяка легковірна і позбавлена національного інстинкту частина східньоукраінського громадянства в це серйозно вірить. Як колись, в 1917-1918 рр., українська інтеліґенція своїм фетишем зробила "інтереси російської демократії", "інтереси російської революції", так тепер деяка частина східноукраїнської інтелігенції своїм фетишем зробила "інтереси Совєтського Союзу": замість думати, передусім, українськими категоріями, ця частина східноукраїнської інтеліґенції думає насамперед всесоюзними категоріями. Звикла через довгі сторіччя бачити Україну в складі російської імперії, звикла працювати на просторах цієї імперії; деяка частина східноукраїнської суспільности (передусім інтелігенція) любить цю великопростірність і самостійницькі змагання українського народу схильна розглядати як "провінціональну обмеженість", "українську загумінковість". Ця частина українського суспільства не бачить того, що російський імперіялізм — найбільший ворог українського народу, не бачить того, що Сибір, Середня Азія — оці саме імперіяльні російські простори — це одне величезне, жахливе цвинтарище українського народу, не розуміє того, що праця на Далекому Сході — це ніщо інше, як заслання, каторга, не бачить і не розуміє того, що Україна має всі — економічні, геополітичні, духово-моральні, культурні передпосилки до того, щоб бути самостійною, не бачить і не розуміє того, що лише відокремившись від Росії, український народ заживе справді щасливим, справді заможним життям. Оця любов до великопростірности російської імперії, оце нерозуміння того, що Україна може існувати цілком добре, будучи відокремленою від Росії, оцей "всесоюзний комплекс" — це, поруч "совєтського" патріотизму, один з найпоширеніших і найнеґативніших наслідків довговікового поневолення України колись царською, а тепер большевицькою Росією.
Негативною рисою духовости деякої частини східньоукраїнського суспільства є сліпий страх перед НКВД, переоцінювання сили і спроможности большевицького режиму. Значна частина східніх українців уважає, що боротьба з большевицьким режимом взагалі не можлива. "Все знайдуть, все розкриють, наші зрадять, всіх НКВД знищить" — так дуже часто розумує східній українець, який перейшов кільканадцятирічну практику большевицького терористичного режиму. Його опанував панічний страх перед НКВД. Цей страх паралізує, чи, просто, робить у нього неможливим усякий спротив, усяку протирежимну боротьбу. Терор, переслідування, невдачі протирежимної боротьби стали причиною того, що в деякої частини східньоукраїнського громадянства можна сьогодні спостерігати песимістичний фаталізм, покірність перед, навіть найгіршою, долею, цілковиту зневіру у власні сили українського народу. Деяка частина східніх українців погоджується з хибною думкою, що сама доля призначила українському народові постійну неволю, постійні знущання, терпіння, нужду. Активна боротьба проти окупанта за своє визволення, погляд про те, що дотепер український народ терпить лише тому, що він замало боровся за свою самостійність — такі речі для цієї частини українського суспільства стають щораз більше чужі.
Загально поширеною рисою серед східньоукраїнської інтелігенції є її тяжіння до російської культури, її захоплення цією культурою. При цьому ми підкреслюємо, що ми далекі від того, щоб заперечувати об'єктивний культурний доробок росіян, щоб відмовляти російській культурі всякої вартости. Нам ідеться лише про те, що деяка частина сьогоднішньої східньоукраїнської інтелігенції попадає в надмірне захоплення російською культурою і в той же час легковажить свою українську культуру. У наслідку цього захоплення російською культурою можна часто почути від східньоукраїнського інтелігента, що він воліє розмовляти російською мовою, а не українською тому, що російська мова "культурніша", що він воліє читати по-російськи, ніж по-українськи, тому що "стиль російської мови ясніший", "більше вироблений". Що він воліє, нарешті, Пушкіна, ніж Шевченка, що Пушкін — це "фактично великий поет", а Шевченко лише тим великий, що "національний", український. Так може подумати лише людина, скалічена під національним поглядом, людина скаліченого національного інстинкту. І такими скаліченими під національним оглядом людьми є ті східньоукраїнські інтеліґенти, які воліють розмовляти по-московськи, ніж по-українськи, які захоплюються Пушкіном і легковажать Шевченка.
Боротьба з усіма тими неґативами, що появилися в духовості деякої частини українського народу в наслідку большевицької протинаціональної політики, — найважливіше й одне з найскладніших завдань українського націоналістичного руху сьогодні. Типові "совєтського" патріота треба протиставити тип передусім українського патріота. На місце "всесоюзного комплексу" треба прищепити переконання, що Україна може і повинна бути самостійна, що СССР повинен і мусить бути перебудований на принципі дійсного, а не формального лише, самовизначення народів. На прикладі боротьби УПА й ОУН треба східньоукраїнському громадянству показати, що боротьба з НКВД можлива, що там, де є добра організація, конспірація, НКВД не може нічого "знайти", нічого зробити. Треба цілковито розбити міт про, нібито, непереможність НКВД і прищепити переконання, що боротьба з НКВД цілком можлива і посильна для українського народу. Песимістичному фаталізмові, пасивності мучеників, треба протиставити здоровий оптимізм, оснований на факті постійного росту українського самостійницького руху, на факті щораз більшого розхитування большевицького режиму. Треба також розбити сліпе захоплення російською культурою, зокрема російською мовою і літературою. На їх місце повинні прийти якнайвищі святощі: рідна мова, рідна література, рідна історія!
Мабуть, жадному народові національна неволя не лишала таких жахливих наслідків, як українському народові. Тому також, мабуть, жадний національно-визвольний рух не мусів присвячувати стільки уваги справі відроджування національної духовости, скільки присвячував дотепер і ще мусить присвячувати у майбутньому український націоналістичний рух. І саме цей момент дуже істотно відрізняє український націоналізм від національно-визвольних рухів інших народів. Про це треба пам'ятати особливо сьогодні. Останні роки увагу ОУН майже повністю заабсорбувала збройна і політична боротьба проти большевицьких окупантів. В наслідку цього де в кого може постати неправильне уявлення про те, що націоналістичний рух — це лише політичний рух. Так тлумачити характер українського націоналізму означає звужувати націоналістичний рух, викидати з нього значну частину його змісту. В українських умовах український націоналізм виник і діє — це ми для підкреслення повторяємо ще раз — також як духово-світоглядовий рух. Боротьбі за духове переродження українського народу український націоналізм майже повністю присвятив перші роки свого існування. Боротьбу за духовне переродження українського народу веде український націоналізм і сьогодні. Беручи до уваги ті жахливі наслідки, які в досить значній частині українського народу залишила багаторічна большевицька окупація, можемо сказати, що боротьбу за духове відродження українського народу український націоналізм мусить і буде вести ще довгі роки в майбутньому. Ця боротьба в деяких випадках мусить попереджувати політичну боротьбу і в українських умовах завжди мусить іти паралельно з нею. Боротьба за духове відродження українського народу буде вестися і в умовах Української Самостійної Держави.
До духового відродження українського народу український націоналізм змагає в основному шляхом активного включування українських мас у безпосередню протиокупантську боротьбу. Саме таку мету, крім усього іншого, переслідувала ОУН, організуючи різні акції в період до 1939 р. Саме таку мету, крім усього іншого, переслідував український націоналістичний рух, коли почав розгортати масово повстанську боротьбу в 1942-1943 рр. В наслідку включення мас до активної збройної боротьби проти гітлерівських і большевицьких окупантів надзвичайно піднеслася національна свідомість українського народу на всіх теренах дій УПА. Зокрема, в наслідку повстанської боротьби зросла національна свідомість українських мас у таких глухих кутках України, як Полісся, Холмщина, Лемківщина. Щоб осягнути такий стан національної свідомости, який є у цих теренах сьогодні, шляхом культурно-освітньої легальної діяльности, — треба було б цілих десятків років. Тимчасом український націоналістичний рух доконав цього впродовж 2-3 років. У вогні безпосередньої боротьби, в повстанських відділах, у підпіллі кується тип українця, який уже нічого не має спільного з колишнім українцем — рабом Москви чи Варшави, кується той новий тип української людини, який ціною власної крови здобуде Україні світле майбутнє.
Боротьба за відродження духовости українського народу — боротьба за викорчування рабської психіки і культивування в українському народові психіки вільного господаря на своїй землі, психіки фанатичного борця за справу Самостійної України, — другий важливий елемент революційности українського націоналізму. Ця боротьба також значно поширює поняття українського націоналізму поза поняття звичайного політичного руху!

 

© Петро ФЕДУН-"ПОЛТАВА" // "Елементи революційности українського націоналізму" С. 6-13, Львів, 1946 р.