Проблематика нашої боротьби: формування мети

Важлива проблема для нації, що виривається з багатовікової неволі – формування мети своїх змагань. Воно відбувається на різних інтелектуальних рівнях і в різних напрямках, що суттєво ускладнює політичне життя нації після перших успіхів боротьби й ослаблює її сили. Крім того, свободу, державу і незалежність важко здобути, але ще важче їх втримати. І вже зовсім неможливо зробити це, ступивши на привабливий, але хибний шлях. Й історичний досвід людства, і наше бурхливе політичне сьогодення показують, що в усвідомленні збунтованим суспільством мети своїх змагань переважно маємо три підходи: "від противного", "за аналогією" і "власний шлях"...

Зараз в Україні проявляються всі три, і кожен має своїх прихильників, у тому числі й у політичному проводі. І це не дивно: українське сучасне політичне мислення активно формується фактично лише кілька останніх років, нинішній боротьбі не передував необхідний період вироблення оптимальної для конкретних умов ідеології, яка, власне, і починається з конкретизації мети визвольної боротьби. Дивно інше: при явній схильності до одного з цих підходів якоїсь із груп не бачимо з її боку активного заперечення двох інших. Це мало виправдання в умовах тоталітаризму: той час аж ніяк не сприяв відкритим політичним дискусіям. Їхня відсутність у наш час свідчить або про політичну недозрілість наших політичних лідерів, або ж про авторитарно-кулуарний спосіб вирішення цієї проблеми – фундаментальної і визначальної. Справді, якщо я наймудріший, то нащо мені дискутувати з приводу мого вибору, який і так є єдино правильним?.. Знайома логіка і позиція, правда?
Не будучи, на жаль, наділений таким даром політичної непомильності, дозволю собі запропонувати шановним читачам цю проблему для спільного осмислення, бо впевнений: наосліп державу не будують. Цілком природно, що в момент ослаблення системи гноблення народ, прагнучи визволення і здобувшись на силі, намагається знищити те, що його гнітило, а майбутнє життя уявляє собі "від противного" – без усього того, що нагадує про часи неволі. Що саме відкине народ, як далеко зайде у своєму запереченні минулого, – залежить від рівня його політичної свідомості і радикальності програми його політичного проводу.
Тут варто підкреслити три моменти! По-перше, антинародна система в Україні суттєво пошкоджена, але далеко не знищена. Більше в цьому плані зроблено в Галичині, де рівень національно-політичної свідомості і громадської активності був на диво (після такого тотального і безпощадного півстолітнього "прополювання"!) високим. Значно менше здобутків – у решті регіонів. Процес руйнування комуністичного режиму тут стимулювався переважно ззовні, під впливом Галичини і подій у Росії, а тому й не міг бути глибинним. Та й у Галичині він фактично не зачепив базових структур, видихнувшись на надбудовних.
По-друге, увесь радикалізм демократичного руху вичерпувався в основному антикомунізмом, точніше – зводився до усунення КПСС від політичної влади й утвердження при владі демократів, тобто теж ішов "від противного", часто дзеркально повторюючи спосіб мислення й "манери" свого противника. Про зруйнування радянської влади – цього механізму комуністичної системи – не йшлося. Лідери демократів, навіть позбувшись багатьох націонал-комуністичних ілюзій шістдесятництва, ще не позбулися на цей час віри в спроможність радянської влади, у можливість її використання для якісної зміни на краще українського суспільного життя. Вважалося, що погана не система Рад, а тільки їхня залежність від КПСС. Результат відомий. Скрізь по Україні компартійний апарат терміново "демократизувався" і масово, але організовано перейшов у виконавчі структури радянської влади. У Галичині цей його маневр не зовсім удався, демократи тут не тільки здобули Ради, але й очолили структурні підрозділи виконкомів – в обласних і районних центрах. На більше, особливо в селах, не вистачило снаги. Але вони заспокоїли себе тим, що вистачить і здобутого на цих двох рівнях, щоб облагодіяти Галичину, а самі з ентузіазмом кинулися "оздоровлювати" Ради і піднімати їхню ефективність. Що з цього вийшло, теж відомо. Щойно тепер, через два роки, раптом "виявилося", що ті кляті націоналісти мали рацію, коли виступали проти Рад: треба змінювати не кадри в радянській системі, а замінювати цю систему іншою. І лише тепер почалися спроби вироблення нових концепцій державної структури. До речі, цікаво спостерігати за тим, як демократичні лідери "борються за народовладдя" допомагаючи Президентові обмежити це саме народовладдя інститутом намісників, які й візьмуть на себе владу. Якою б не була мотивація введення цієї інституції, вона – не з арсеналу демократії, а з арсеналу тоталітаризму. Але наші демократи – "тверезі реалісти": вони знають, що мало шансів, аби їх вдруге вибрав народ, зате є реальні шанси, що саме їх вибере Президент – на своїх намісників. Можна б назвати таку політику демократичних лідерів ренегатством. Але ми цього не зробимо. Бо є набагато точніший і вичерпніший національний термін: холуйство.
По-третє, формування мети боротьби "від противного" само собою є неперспективним. Адже майбутнє забезпечується не лише знищенням старого, а передусім створенням нового. Політична деструкція доцільна, але лише як необхідна передумова утвердження іншої – вищої і кращої. Інакше – хаос, безвладдя, політична мутація, утвердження на керівних постах не людей з конструктивним мисленням – творців нового, а здебільшого або справжніх бійців, не здатних, проте, до творчої політичної праці, або героїв фрази, лицарів елоквенції, просто коритників, що наламали язика на критиці старого. Ще один результат такого формування мети – спад політичної активності в народі: нема ні противника, ні перспективи...
Другий підхід до формування мети суспільних змагань – "за аналогією". Поневолена нація в момент політичного пробудження вдивляється у світ довкола неї і приходить до невтішного висновку: скрізь краще, як у нас!.. При цьому завжди ставиться питання "що вони мають?", але майже ніколи – "як вони цього досягли?" Наші політики часто апелюють до політичних реалій Заходу. Так, зокрема, робив Михайло Горбачов, коли переконував громадськість і політичних лідерів союзних республік, що не випадає роз'єднуватися в той час, як європейські країни об'єднуються. Він якось ніби "не помічав", що об'єднуються самостійні, суверенні національні держави, а не колонії і що мета цього об'єднання – протиставитись домінуванню в європейській економіці західного "центру" – США, а також новому конкурентові – Японії...
Наші демократичні лідери теж часто вдаються до західних аналогій. Власне, вони з цього й почали своє політичне протиборство з КПСС – ще в 1960-х рр. Що найбільше заважало удосконаленню цієї системи, перетворенню її в "соціалізм з людським обличчям"? Відсутність демократії. Від чого найбільше страждали молоді інтелектуали, що стали на шлях інакодумання? Від незахищеності прав людини. Чим у першу чергу відрізняється політичне життя на Заході від животіння в СССР? Наявністю демократії та прав людини. Отже, необхідно перейняти ці здобутки як політичну мету і запровадити в нас. Багатопартійність, свобода слова, парламентаризм, ніякої "погоні за відьмами", плюралізм, усім – рівні права... Здорово, правда? Це типовий приклад неповної аналогії, коли за взірець береться результат, але ігнорується процес, який до нього привів. А внаслідок цього сьогодні маємо те, що маємо.
Чомусь демократичний Захід у переможеній фашистській Німеччині не рахувався з принципом багатопартійності, з парламентаризмом, волевиявленням народу тощо. І за фашистськими "відьмами" там досі не лінуються ганятися. Фашистських главарів повісили, інших розсадили по тюрмах, партію заборонили, газети закрили, пропаганда фашизму була заборонена і каралася законом, населення проходило "денацифікацію" і вивчало основи демократії, на нові гроші обмінювалося лише 60 райхсмарок, решта пропадала... До того ж у Німеччині ніхто не відміняв приватної власності, не запроваджував колгоспів, не виморював мільйони німців голодом... І хоч комуністична система – явище востократ страшніше, Захід болісно кривиться, що в нас офіційно припинена діяльність КПСС, що було закрито кілька компартійних газет, що дехто виступав за суд над комуністичними злочинцями, – фу, як не демократично!.. Треба допомогти душеньці Горбачову, який має справу з такими варварами... А наші демократи фальцетом підспівують: "Ніякої погоні за відьмами! Хай живе плюралізм! Слава демократії!". А комуністична бандократія вже додушує ограбований нею народ... Чужий досвід і приклад – речі цінні й необхідні, але вартість політичної моделі визначається не адекватністю зарубіжному зразкові, а тим, наскільки точно проведено в ній рівнодіючу між потребами та мріями поневоленого народу і можливостями їх реалізації.
Найбільш привабливим для людей виглядає "власний шлях". У такому визначенні мети – й орієнтація на привабливі орієнтири, і природне бажання людей до самостійності, і врахування специфіки країни. Але тут – і надзвичайно широкі можливості для маніпулювання громадською думкою. Передусім – з метою виправдати відсутність сподіваних і обіцяних результатів. Причини цього, мовляв, завжди зовнішні й об'єктивні, а якщо внутрішні, то зумовлені недостатністю трудових зусиль громадян, їх недисциплінованістю, низьким рівнем свідомості тощо. В окремі періоди причинами можуть виступати шкідництво, диверсії класового ворога, опір недобитої контри, зловорожа діяльність українських буржуазних націоналістів. Згадаймо, що найбільше про "власний шлях" за останні десятиліття кричали ідеологи комуністичних режимів Югославії, Румунії, Китаю, Албанії. Чужі ідеали, нав’язувані народу, чужі причини невдач, зате "рідні" і "наймудріші" правителі... "Самостійницький" крок "групи 239" 24 серпня 1991 р. й активна участь у референдумі їхніх однодумців на місцях, а також характер законотворення досить промовисто свідчать про те, який саме "власний шлях" торується Україні. І що тут можуть наші демократи, коли вчорашні партократи успішно побивають їх цілком демократичними методами? Не виступати ж їм проти абсолютизованих ними ж принципів демократії. Хоч, як свідчить ажіотаж довкола намісництва, якщо дуже хочеться, то можна... Власне, і нинішня позиція демократів – це і є "власний шлях": спроба повести українців на боротьбу не за своє національне самоутвердження, а в бік творення космополітичного, але демократичного суспільства. Боротьба за демократію – не тільки альфа, але й омега їх ідеології. Між тим демократія – це спосіб життя рівних, однак не самоціль нації, яка ще не позбулася остаточно ярма і влади тих, хто її в цьому ярмі тримав. І ще: ідеться не тільки про те, щоб шлях був власним (він у будь-якому випадку таким буде), а щоб він був правильним. Тому кожен із названих трьох підходів до формування мети своїх змагань, як і кожен політичний, економічний і всякий інший суспільно значимий крок, потребує аналізу й оцінки з позицій доцільності й ефективності для реалізації національної ідеї. А ця ідея в кінцевому рахунку зводиться до свободи самоутвердження нації, без чого нема і не буде свободи людини, а є й залишиться свобода робочої худобини – набирати доброї форми, щоб краще тягти чужий запряг.
Однак свобода – поняття структуроване. Є свобода від, свобода для і свобода в ім'я чогось! Якщо йдеться про свободу від чогось, то для всіх народів колишнього СССР це була свобода від панування комуністичної системи. Цей процес швидко набирав ознак національно-визвольного та революційного, що ставало реальною загрозою не тільки для існування системи, але й для панування тих, хто її уособлював і завдяки їй паразитував на тілі народу. Вони вчасно збагнули це і, як за рятівну соломинку, схопилися за демократію. Цим партократії вдалося сповільнити революційний процес і трансформувати його в еволюційний – у той самий час, коли лідери демократів вибивалися з сил, щоб звузити фронт національно-визвольних змагань до демократичних. Цікавий період для майбутніх аналітиків та істориків! Результат – партократії вдалося зберегти свої позиції в суспільстві, навіть очолити керівництво в більшості республік – нових держав. До того ж присвоєнням демократичних лозунгів їй вдалося ще й вибити з сідла головного на той час противника – демократичні об'єднання. Тому в цих республіках, зокрема в Україні, досягти навіть цього першого і необхідного ступеня свободи поки що не вдалося. Тож не варто так надсадно дмухати у фанфари – це ще не наша перемога...
На питання "свобода від чого?" так чи інакше відповідає собі абсолютна більшість представників поневоленої нації: кожен знає, що для нього є найбільш дошкульним, і прагне цього позбутися. Характер цих прагнень може бути різним, але узагальнити, сфокусувати їх не складає особливих труднощів. І лозунг "Геть систему гноблення!" – об'єднує, бо зрозумілий усім і близький більшості. Набагато складніше з питанням "свобода для чого?" Розклад думок тут надзвичайно широкий і вкрай суперечливий. Різні інтереси, способи мислення, виміри патріотизму, різна оцінка можливості реалізації прагнень... Знайти їх рівнодіючу дуже складно, але необхідно, інакше суспільство скоро перетворюється в котел вируючих пристрастей, а щойно здобута куца "свобода від" може обернутися бідою і черговою поразкою народу.
Права і свободи людини – велика справа, але аж ніяк не більша за права і свободу нації. Протиставляти їх, пропагувати права і свободи людини як головну мету, абсолютизувати їх у цей момент – означає роздмухувати вогонь егоїзму – особистого і групового. Не буде ніяких прав і свобод людини без прав і свободи нації: буде право і свобода холуїв, пристосуванців, егоїстів, яким байдуже все на світі, крім них самих. А як вміло і широко реакція використовує пропаговану демократами мету! Причому – і для власного захисту, і для настроювання людей проти тих же демократів: "От ти ходив на мітинги, бігав з прапором, агітував за них. А що це тобі дало? То вони для себе старалися!..". Згадаймо, як діяла більшовицька пропаганда на ґрунті, розчищеному для неї українськими соціалістами, які кілька десятиліть переконували українців, що соціальна мета важливіша від національної: "Вони обіцяють якусь Україну, а ми землю. Вибирай: чи невідомо яка Україна, чи добрячий шмат землі – панської або сусіда-куркуля?" І вибирали. І вибрали...
Україна прийшла до своєї свободи, як кажуть, голою, босою і голодною. І в цих умовах реалізація політичними кон'юктурниками, шахраями і коритниками, космополітами і безпринципними владолюбцями "свободи для" (для забезпечення продуктами, промтоварами, ширше – для підвищення життєвого рівня) може непомітно привести до нової неволі. Адже якщо головним проголосити права і сьогоденні потреби людини, нинішнього покоління, а не нації, в якої мусить бути ще й майбутнє, то цілком виправданим буде і розпродаж наших заводів, фабрик, преси, радіо і телебачення, навіть землі – аби лиш одержати іноземну валюту, за яку можна задовольнити сьогоднішні потреби. Цей процес уже починається, і наслідки його не важко передбачити: методика розпродажу України іноземцям вроздріб і навіть оптом аж надто відпрацьована в нашій історії і добре відома. Тому такий важливий третій і головний критерій усіх політичних програм і дій: "свобода в ім'я чого?" Заради чого боролися і боремося та ще й інших кличемо до боротьби? Аби сьогодні набити шлунок, а після нас – хоч потоп? За те, щоб здобути собі трохи людянішого і щедрішого господаря-пана? Чи за те, щоб, як інші європейські народи, самим бути повноправними господарями своєї долі, своєї багатої і щедрої землі і всього, у ній і на ній сущого? Хай пропадає Україна, лиш би якомога довше ниділо на цьому світі наше нікчемне Я, чи " Слава героям!", що вмерли за життя і свободу нації?
Українська історія дуже багата на ілюстрації того, чим закінчуються визвольні змагання при відсутності усвідомленої загальнонаціональної ідеї: кожен боровся за волю для себе ("свобода для"), а всі разом потрапляли у ще гіршу неволю. Так було з часів утрати державності й аж до ХІХ ст. І тільки геній Шевченка зумів наповнити для українців слово "воля" змістом поняття "свобода". Своїм громовим і неослабним голосом духовний батько української нації вже друге століття застерігає і вчить нас: боротися треба не "за волю" (за дозволи, вольності, права, привілеї, за шмат гнилої ковбаси для окремих людей чи груп), а за свободу нації – за "свою хату" (національну державу), в якій буде і "своя правда" – правда національного волевиявлення і національного інтересу, і "сила" – захисна і творча міць об'єднаного національною ідеєю народу, і "воля" – права і свободи вільного громадянина і господаря свого майна, умінь чи інтелекту... Один Мазепа до Шевченка збагнув це і спробував започаткувати боротьбу за свободу нації. Чи треба нагадувати, як поставились до цього і як діяли тодішні "тверезі реалісти" і борці за волю і вольності?..

 

© Василь ІВАНИШИН // "Нація. Державність. Націоналізм" С. 82-91, Дрогобич, 1992 р.