За Київську духовну спадщину!

Нестертою досі плямою на сумлінні Заходу є контакт деяких його середовищ з так званою "православною церквою" СССР. Рідко хто в Європі свідомий ролі, яку у світі мала би, в намірах Кремля, відіграти та "церква". До тих немногих свідомих належить журнал "Écrits de Paris". В нім згуртувалася невеличка дружина людей, які в мистецтві й у політиці хотять протиставитися сартрівсько-мендесівсько-пікасовському, москвофільсько-"прогресивному" бедламові "сучасного" Парижу.

В однім із останніх зошитів того журналу є цікава стаття Пьєра Берже "La troisieme de Rome". Автор нереповідає коротко історію перед-сталінської, а детальніше сталінської російської церкви. "Конкордат", підписаний 23 вересня 1943 р. від імені СССР Іосіфом Сталіном і митрополитом Сергієм, мав далеко візовану мету. Цією метою було: зробити з Російської Церкви знаряддя московського імперіялізму. "Церква російська, — пише Пьєр Берже, — ніколи не відзначалася духом опротиву кесарям, завжди була на послугах їх політики зовнішньої і внутрішньої. За большевизму та церква мала своїх мучеників, але не одвертих войовників проти безбожницького режиму. Тепер вона цей режим благословляє, віддаючи Боже кесареві. В декларації митрополит Сергій під час війни заявив, що, хоч існує в Росії протирелігійна пропаганда, але переслідування церкви давно припинилося"... Це було явною і свідомою брехнею, а благословляючи режим, що проводить протирелігійну пропаганду, митрополит Сергій ствердив мимохіть, що між його "церквою" і релігією нічого спільного не лишилося.

По заключенню того "конкордату" почався новий період церковної політики СССР — політики з метою духової гегемонії, першенства Російської Церкви в православних землях поза межами совєтської імперії. Кремль хоче вже тепер зробити з православія нову "5-ту колону" свого імперіялізму, "екуменічну колону", як каже автор. Ієрархи ж підсовєтської церкви вмить збагнули, що безбожницька комуністична держава — нехай у її власних інтересах — поможе Церкві російській осягнути її стародавню мрію зробити московського патріярха "католікосом" усіх православних Євразії, Африки й Америки (в цій останній автор налічує 1 млн. 200 тис. греко-православних). Друга в ранзі особа совєтсько-церковної ієрархії (Сергій від 1934 р. є вже патріярхом) — архиєпископ Ніколай переїздом через Західну Німеччину заявив, що "шлях до спільноти народів може бути здійснений у християнській спільноті", — очевидно, очоленій московським Сергієм... Щоб розвинути думку Пьєр Берже додав від себе: першим гаслом Москви було "слов'яни всіх країн, єднайтеся!", потім — "пролетарі всіх країн, єднайтеся!", тепер — "колоніяльні народи", а напоготові вже спроквола витягається третє гасло — "православні всіх країн, єднайтеся!". В усіх трьох випадках, річ ясна, під проводом Москви...

Здійснення цього задуму спільними заходами безбожницького режиму і безбожницької церкви вже поволі наступає в супроводі злочинної байдужости або навіть туподумної симпатії деяких представників західної "еліти". Той самий Ніколай заходився вже зорганізовувати "систему виміни" між: молодими протестантськими теологами і російсько-православними семінаристами. Московський патріярх має під своїм керівництвом усі православні церкви СССР, а його дієцезія обіймає 21 млн. квадратових кілометрів. Той же патріярх уже підпорядкував собі колись автономні церкви України, Грузії, Вірменії, Білорусії, Латвії та Естонії, так само і православні церкви Болгарії, Румунії, Албанії, Чехії, Словакії і Польщі. У східнім Берліні резидує екзарх московського "третього Риму" для "всієї Німеччини", московський єпископ "всієї Австрії" резидує у Відні. А з чотирьох східніх патріярхів двоє — Александрійський та Антіохійський — визнали слов'янського патріярха. Під керму Сергія віддано і 6 млн. "навернених" греко-католиків Галичини й Румунії. "Остаточно ж ціллю цього руху є, — пише автор, що криється під псевдонімом "Пьєр Берже", — здійснити претензії російського православія на екуменічність, себто перенести в Москву осідок всесвітнього православія, а через це перейняти ролю і значення Візантії, стаючи, нарешті, "третім Римом". Ціллю совєтів є ужити цю силу на користь теж екуменічної (всесвітньої) революції"...

Автор трохи догадується про ролю православного Києва. Пише він, що "підтримка совєтського уряду імперіялістичних тенденцій російської церкви ясно прозирає зі статуту, признанім СССР московському патріярхові над автокефальними православними церквами Грузії, Вірменії та України. Конкордатом 1943 р. комуністична держава визнала за Грузією право мати свого патріярха під московським. Два роки потім те саме право признано Вірменській Церкві, яка зайняла трете місце за патріярхом московським і грузинським. Що ж до Української Церкви, на шість віків старшої від Москви, то комуністична влада, як давніше царська, не тільки заперечила її стародавнє першенство, але просто скасувала її автономію. Старий спір між Москвою та Києвом був рішений Сталіном на користь російського верховодства, точно як у ХVІІ ст. Комуністична влада визнає всі православні спільноти, крім Української Церкви. Ця є в очах совєтської влади неподільною частиною Російської Церкви, а київський митрополит був змушений задоволитися рангою екзарха, канонічно підпорядкованого російському патріярхові". Так зазначає автор француз, який дальше не затримується над причинами, виглядами і значенням ривалізації Москви та Києва у надрах зачепленої ним преважної проблеми.

Яке для України має значення оце грядуче "оправославлення" большевизму й "конкордат"? Москалі навчилися від татар збивати в один кулак свою орду, але вони безсилі випродукувати якусь ідею. В області матеріяльній вони живуть грабунком чужих земель, в області духовій — грабунком чужих ідей. Від Візантії вкрали ідею світового цісарства, від чехів — ідею всеслов'янства, від німців і жидів (Енгельс, Маркс) ідею "соціяльної справедливости" — комунізм, від французів — ідею революції "санкюлотів" (безштаньків). Бо голий гін неситого молоха московського, гін красти, вбивати і присвоювати собі чуже, гін народу-паразита, треба ж було прикрити сліпучими гаслами — теж украденими й дефігурованими, чужими ідеями. Без них не пішов би на московський гачок плебс, який хоч і дає себе взяти за чуба (деципіатур!), але й "Mundus vult decipi, ergo decipiatur", любить, щоб його дурили сліпучими гаслами, як дурний заяць, що бігтиме перед вами приписаною доріжкою, поки бігтимуть за ним сліпучі вогні вашої дрезини в лісі...

Так, як пів віку перед 1917 р. почало меркнути сліпуче сяйво "самодержавія", так тепер уже почали гаснути жарівки комуністичної революції. Не мають значення "воплі" Лазаря Кагановича на стару нуту "ґром побєди раздавайся". Він і сам знає, що всує "вопить", бо инакше чого б поставили тепер свою карту большевики не на соціяльні, а на національні революції у світі поза СССР? Чи мине до того часу "врємя і полврємєни", як віщують пророки своєю незбагнутою мовою, чи "залізне число" літ — але крах всієї "вавилонської вежі" сучасної матеріялістичної цивілізації зближається кроками велетня. І коли ця потворна вежа розпадеться в руїни і треба буде наново будувати життя, людськість огорне потяг до всього спіритуального, надплотського (цей процес уже почався) як до єдиної провідної зорі, що виведе з пекла сучасности. Це вичувають "маги, бонзи і жреці" і російського уряду, і Російської Церкви (Каганович — теж!). І якраз на цей випадок приготовляють нову маскараду — вставити для дурних "зайців" нові "православно-екумєнічні" жарівки до лямпи кремлівської дрезини. Обдурити й цей грядучий порив мас, як намагалася Москва обдурити й перевести на свої рейки порив до визволення слов'ян, чи пролетаріяту, чи колоній — от суть союзу большевизму з православієм. І в цім же таємниця непримиримо ворожого ставлення Москви до Києва, яке, не розуміючи його причин, стверджує, як факт, "Écrits de Paris", особливо в ривалізації тих двох міст на полі церковно-релігійнім. Для соціяльної революції москалям потрібний був Маркс. Для того, щоб "матушка" могла, як прийде час, з'явитися в масці вождя "духового оновлення" світу, їй потрібний Київ, потрібна буде Лавра, старокиївські святині, легенди й инше. Все це вона буде красти, як Андрій Суздальський украв ікону Вишгородської Божої Матері, яка тепер вже стала "наша, масковская".

Ось чому в намірах Москви наш Київ не сміє мати не лише самостійности церковної, а навіть автономії. Бо без Києва світова місія московського "православія" — утопія. Це знають московські бонзи і жреці. Знають вони теж, що впоперек всяким світово-амбітницьким планам Москви завжди ставала Україна осередком всієї християнсько-православної духовости й містики, завжди поза Візантією був Київ. Так само, як первісне християнство найкращий ґрунт для свого зерна знайшло не в Юдеї, а в приготованій духово до його прийняття Елладі, так само найкращий ґрунт знайшло східне християнство на пересякнутій здавна еллінською культурою — через нашу Понтиду — Україні. Не в шаманській Москві, яка лише те християнство, те православіє спотворила. Москва, як могла й уміла, калічила Українську Церкву Православного Києва, як тепер калічить Католицьку Церкву в Польщі, в Мадярщині тощо. Тим не менше, знають московські бонзи і маги (як ні, то Каганович їм це витолкує), що, коли наступить час, коли в руїни розпадеться створена Москвою вежа вавилонська комунізму, то зголоднілий православний схід, "жаждущий і алчущий" духової Правди зверне свої очі до Києва з його легендами, з його містикою, з його вірою — вірою Мазепи, Хмельницького, Сагайдачного, Ярослава Мудрого й Володимира Святого. Це буде "la lutte finale", "паслєдній і рєшітєльний бой" між Києвом і Москвою за гегемонію, за першенство на Сході! Бо на нім немає місця для двох потуг. Про неминучість цього останнього бою знає, шукаюча за новою маскою, за новим обманом Москва. Найвищий час, щоб і ми про це знали і до цього останнього бою були готові з мечем — і світським, і духовим. Без цього останнього до нічого не здасться перший!

 

© Дмитро ДОНЦОВ