Галасливі відзначування, з наказу Москви, 300-річчя Переяславської угоди, підкреслювання нібито самостійної ролі Києва в так званому СССР вказували, що большевики знову пристосували засоби обману й крутійств, щоб заспокоїти непокірну Україну, якої вогонь спротиву перенісся був у ті роки до далеких сибірських концентраційних таборів і викликав у них повстання. У своїй статті “Україна не буде спільницею Москви”, Степан Бандера виявив підступні намагання большеви-ків через сповидну кондомінію зробити Україну спільницею московських злочинів.

З якими думками і почуваннями дивиться сучасна Україна у той день своєї прийдешности? Чи вона безвольно, збоку чекає його, чи повна сили, віри і тривоги зусильно намагається пристигати його настання? Як переживає страхіття червоного Вавилону? І чи прокинулися вже в її душі заниділі первні мужеської сили до нового життя? Які запити поставила сама до себе і чи глибоко устромила ніж критики у власне тіло? Яка надзвичайна правда прояснила темряву її історії та якими рішеннями відповіла вона на появу нового самопізнання? Не сталося нині нічого основного, що помітно зрівноважило б тягар сучасного українського лихоліття. Самі рефлекси, проблиски без джерела постійного внутрішнього вогню, відрухи короткого запалу без тривалого руху наперед – ось способи, що ними народня свідомість реаґує на болісний зовнішний натиск, постійно смертельний. Умови середовища затверді для організму без окріплого хребта, тому кожний натиск деформує податне, м'яко тіло, залишаючи на ньому щораз нові сліди каліцтва.

Як відомо, Шевченка мучили не тільки на засланню москалі, а й "любезні земляки" на волі. Всю їх громаду не раз, з пересердя, звав він "капустою головатою", "свинопасами", "душевбогими", "лобом не широкими", рабами, сліпими тощо. Ця порода любих земляків не перевелася й досі. Якби вони сиділи на своєму місці, як сидить на городі капуста, все було б в порядку. Але багато хто з цих "душевбогих" і "сліпих" захотіли бути вождями нації! Заманулося їм "просвітити современними вогнями" свій народ, "повести за віком"! Коли вони беруться, сказав би Сковорода, за "несродне" їм діло, тоді на це не можна не звернути уваги.

Від чого залежить розвоєва тяглість і інтегральність суспільного життя й постійна змінливість і творчість? - Це залежить з одної сторони від волево-активності й ідео-творчості, від напруження силового росту вольових первнів і від відповідного пов'язання їх із новими чинними ідеями, ідеями-силами, образами й двигунами нової наростаючої дійсності; з другої сторони розвиток і постійні зміни в суспільному житті залежать від взаємовідношення надбань суспільності й активності та творчості одиниці. Панують 2 скрайні погляди про взаємовідношення між суспільністю й одиницею.

Часто доводиться чути завваги, що закордоном немає і не може бути революційно-визвольної акції, що кадри революційної організації є такими ж "з’їдачами еміграційного хліба", як і кожний опортуніст чи прихильник інтервенції як єдиного шляху "визволення". Закордоном, мовляв, "немає революції", а тим самим немає і жадних різниць поміж революціонерами й опортуністами, поміж націоналістами і їхніми противниками. Одначе це далеко не так. Призабувають наївні, що наш ворог є ворогом людства, тереном його дії — є терен усього світу, методи його дії вимагають революційної протидії, а не сальонових дискусій і пустих балачок. І саме низку цих проблем хочемо вияснити в наших статтях.