Сильні вірою у високе призначення свого Народу, палені соромом за пониження своєї Батьківщини, свідомі своєї місії в борні за долю України, націоналісти відчули, що для поневолених немає порятунку, доки не підпорядкують часове і підрядне вічному й основному в бутті Нації та доки не здобудуться на однозгідний будуючий чин!

Важлива проблема для нації, що виривається з багатовікової неволі – формування мети своїх змагань. Воно відбувається на різних інтелектуальних рівнях і в різних напрямках, що суттєво ускладнює політичне життя нації після перших успіхів боротьби й ослаблює її сили. Крім того, свободу, державу і незалежність важко здобути, але ще важче їх втримати. І вже зовсім неможливо зробити це, ступивши на привабливий, але хибний шлях. Й історичний досвід людства, і наше бурхливе політичне сьогодення показують, що в усвідомленні збунтованим суспільством мети своїх змагань переважно маємо три підходи: "від противного", "за аналогією" і "власний шлях"...

Революційною метою є друга мета українського націоналізму, яке спирається на духове переродження українського народу. Яким воно є? Щоб відповісти на це питання, нам треба коротко з'ясувати собі, якою була духовість більшої частини українського народу в період виникнення українського націоналізму, тобто кількадесять років тому назад, і якою вона в деякої частини народу є ще сьогодні.

Націократія — як режим панування нації у власній державі, здійснюваний владою всіх її соціально-корисних верств — лишилася б утопією, коли б націоналізм не спромігся оперти її на здорових соціально-економічних підставах. Націократичні принципи надкласовості й національної солідарності перетворилися б на практиці в пусті слова, коли б український націоналізм не мав усталеного погляду на сучасну соціально-економічну проблематику та не знав практичних середників її конструктивної розв’язки на Україні.