Збільшувати націоналістичний потенціал України

Той процес відродження в Східній Європі, який вже ввійшов в історію як "Оксамитова революція", дійшов до кінця. Дійшов до кінця її демократичний етап. Можливо, багато кому це буде несподіванка, дивуюча несподіванка, таке означення. У моєму розумінні (та й не тільки в моєму), ми не живемо в посткомуністичну епоху, ми живемо ще в епоху пізнього комунізму.

Стрілянини не було. Ті люди, які панували в комуністичну епоху, залишились на своїх позиціях. Це цілком закономірно. У кожному суспільстві кращі люди вибиваються в еліту. Вони мають добрий навик бути адміністраторами, керувати, створювати клани, кліки. Вони мають те, чого не мають демократи, які або сиділи в таборах, або сиділи десь собі збоку.
Нічого на світі не буває просто так: за будь-якою структурою мусить стояти столітній досвід. Так, ми живемо в епоху пізнього комунізму, який поступово переростає в ринок. Виявилось, що для тих структур, які ми називаємо демократичними, не досить, щоб зіпхнути цей пізній комунізм з арени. Отже, прийшла та ситуація, яку по-московськи називають "тупік", по-англійському – "dead end", по-вуличному – "дійшли до ручки". Де вихід?
Знову ж таки: я не мушу видумувати Америку, відкривати порох. Історія має давній досвід. В такі критичні епохи виходом може бути тільки націоналізм. Настав час, коли на перший план вийшло завдання; націоналістичний потенціал України. По-перше, збирати його, по-друге, творити його, щоб він був достатній, аби взяти в руки українську політику.
Те, що ми сьогодні бачимо навколо себе – це створення, поступове створення культу української сили. Чужі сили завжди хотіли бачити українця як таку собі плакальну і нарікальну постать. Кажучи простою мовою, бачити українця "розмазнею". Ми повинні творити культ української сили. Він мусить бути!
Епоха Святослава Хороброго нам підскажить шлях. Як казав Святослав? – "Іду на ви!". Він не чекав, коли прийдуть до нього. Українська історія творилась на чужих полях. Товклися не в Україні, нищили не Україну, а навколишні держави. Оце була політика великодержавна. Ми тоді творили, а не нами творили. Сусіди були матеріалом. Відродити цю епоху! Відродити цю людину!
Ми маємо Українську державу. Але задумаймося, що це таке? Ми маємо Україну як юридичну, територіальну структуру. Але ж цього не досить. Нам потрібна Україна як національно-самостійна структура, адже її ще треба створити. Що я маю на увазі? - Приклад: Америка, вона ж США – велика й ніби горда. Чи там американець панує? - Ні. Абсолютно без емоцій, позитивних чи негативних, кожна людина, трохи поживши там, скаже: "Там керує сіонізм!". Американець має авто і хату. Це йому забезпечили, це не забирають, щоб він не бунтувався, а керує сіонізм. Можливо, колись пізніше буде інакше, а зараз так є. В Америці концепції Сціборського, що націократія – це режим панування нації в своїй державі – цієї концепції там нема. Інший приклад – Японія. Туди чужому ввійти місця нема. В Японі панує японець. В Японії панують японські інтереси. Те, що ми ще повинні створити.
Я, в першу чергу, історик. Займаюсь багато чим, але в першу чергу історик. Візьмімо собі тепер популярне слово менеджер, керівник виробництва, керівник економіки. Він неможливий і неможливо його уявити без школи менеджменту, без системи виховання.
Якщо ми говоримо про культ української сили, що його треба створити, то його перш за все треба вивчити. Що ми мали? Епоху людини-мазепинця, яка дивилася зверху вниз на сусідів, знала почуття своєї вищості. Цю епоху нам "замазали". А підтвердженням того, ще це не моя фантазія, є лист Потьомкіна – генерал-губернатора України до Катерини II, де він скаржиться, як тяжко мати справу с козацькою елітою. Він каже, що ці люди вважають себе найкращими в світі, і ніде нема нічого доброго, тільки в них. Це треба вивчити! Не вивчивши цього, ми знову вдаватимемося до фантазій. Козака перетворили на якусь комічну опереткову фігуру з пляшкою в руках: гопак – на забаву. А виявляється, що це було бойове мистецтво, а козак – це ж український самурай. В Японії була епоха самураїв, тепер є культ самураїв. З’являються, нарешті, перлини в наш час. "Бойовий Гопак" – книга, де це все відновлено з найглибшим корінням. Далі з’являються такі дисертації: "Військово-фізичне виховання провідної верстви в середньовічній Україні", "Світоглядові підстави традиційних українських єдиноборств". Це все будування системи української сили, так би мовити, історія українських силових структур.
Ви запитаєте, де це такі дисертації? В університеті? Та де там. Сумно, але такі теми можливі наразі тільки в інституті фізкультури. Все це добре, але все це перлинки. І без системи, і без структури все воно далі не піде.
Я повторюся, в першу чергу я – історик, я хочу все це зібрати і систематизувати, щоб продукція була регулярною і систематизованою. Вже є ініціативна група для створення Інституту української військової та спортивної історії. Одна людина-ентузіаст багато сама не зробить. Не знаю, чи став би "Бойовий Гопак" таким відомим, якби не було молодих людей, які згуртувались і йдуть в унісон з цією ідеєю. Але я хотів би закінчити іншим. Основне, що зараз треба робити, і ми мусимо це робити, – збільшувати націоналістичний потенціал України. Кажучи мовою суто політичною, мусимо заповнити Верховну Раду України соціал-націоналістами!

 

© Валентин МОРОЗ