Дух степового кордону і Гетьманат

Після падіння залізного муру, що обмежував права громадян колоніальної совєцької України, до нас бурхливою хвилею з початку 1990-х рр. хлинули небачені свободи (ринкова економіка, демократія, парламентаризм, партійщина, свобода слова і віросповідання, державна самостійність, гуманізм, толерація), які ми ніяк не відсортуємо по поличках до сьогодні.

Із крахом СССР в Києві ніби почалось формування справжньої незалежної України, яке, проте на вигляд було вишиванковим і шароварним, по суті залишилось шкіряним і кривавим! Зміна влади протягом останніх 15 років було ефемерним показовим явищем для спраглого населення і показовою виставою для урядів-позичальників з країн Заходу, бо зміни та зрушення в Україні та її суспільстві відбуваються не демократичним (циклічним) шляхом на кшталт виборів, а виключно революційним (хаотично флібустьєрським) шляхом у вигляді багатотисячного віча на майдані. Така наша ментальність і національна ідентичність!

З історії нам усім відомо, що саме таким чином (майдановими зборами) вирішувались важливі питання у часи князівської Русі, між козаками на Запорожжі та серед повстанців Холодного Яру. Цьому ментальному впливу та історичній долі ми повинні завдячувати географічному розташуванню Української Держави та Українській Нації. У світі відомі лише 2 націєтворчі місцини, які вивільняли воїнський дух і потяг до свободи – це американський дикий Захід та український степовий Південь. Безліч істориків називають цей культурологічний феномен як фронтир або "великий кордон", концепція якого тісно пов’язана зі змішуванням 2-х різнопланових цивілізацій – азійського Сходу та європейського Заходу в Україні, дикого індіанського Заходу і культурно-промислового Сходу в США.

Основна ідея українського степового кордону полягає у тому, що через терени нашої держави проходить зона пограниччя між дуже різними етнічно-культурними світами – варварською Московією, нащадком Золотої Орди та католицькими країнами Європи, нащадками Римської Імперії. Саме в Україні в зоні взаємодії 2-х ворожих один одному світів і культур у часи Середньовіччя утворився абсолютно новий – 3-й етнокультурний тип (український), особливості якого не притаманні жодному з 2-х взаємодійних, і водночас ворогуючих.

Феномен козацтва став цим симбіозом, поєднавши в собі войовничий дух азійського Сходу з хоробрим героїзмом скандинавських варягів, а також культурність європейського Заходу і візантійську релігійність. Це поєднання дало неймовірну суміш, яка щоразу виявляла себе неймовірним чином – бунтами і повстаннями з одного боку, та філософією гуманізму і національним державотворенням з іншого. Здавалось, поєднати азійське нутро ординського московита і польського католика-гуманіста дуже важко, а проте, саме українцям вдалось зробити неможливе – створити власну цивілізаційну контркультуру протиставляючи себе Заходу і Сходу.

Ми не можемо відкинути нашу історичну спадщину, зокрема тотальну русифікацію і польську пацифікацію, навпаки, ми використаємо цей трагічний досвід для подальшої боротьби із нашими ворогами! Степове прикордоння, український фронтир – є цивілізаційною ланкою формування української національної ідентичності (нашою природно традицією), що сполучає давньоруські віча з Запорозькою Січчю та народними радами УНР і УГВР. Вінцем цієї сполуки є сучасна революційно налаштована молодь, а не вчорашні комсомольці та чекісти. Саме постмайданова і фронтова українська молодь, серед яких добровольці й учасники бойових дій на Донбасі, торують шлях нового українського військового духу — традиціоналізм і менталітет оборонця національного фронтиру.

Дух воїна (богатиря, козака, гайдамаки, опришка, махновця, упівця) – це та ментальна сутність української нації, яка не дає спати ворожим сусідам по обидва боки нашого державного кордону, розуміючи, що збудження і відродження цього духу призведе до вибуху і постави Великої України від Сяну до Дону в якості традиційної держави – Гетьманату. Саме новітній український традиціоналізм сьогодні символізує собою занепад модернової епохи постсовєцької руїни та демо-ліберального хаосу. Традиціоналізм перш за все є тугою за втраченим: героїчна минувшина походів князя Святослава Хороброго на хазарів, національно-визвольна війна Богдана Хмельницького проти поляків, народна борня Симона Петлюри на 3 фронти, повстанче лицарство під проводом Романа Шухевича у боротьбі із нацистами та більшовиками – і скоріше навіть не часом, скільки особливим духом минулого, коли національне почуття ще було агресією, яке тепер лише інерція, що спонукає націю на героїчний зрив. Політично традиціоналізм не визначений, він набуває свого значення лише коли втілюється в похідних доктринах, як наприклад інтегральний націоналізм Дмитра Донцова чи новий націоналізм Теодора Рузвельта.

На сьогодні, головною метою кожного українця має бути побудова виключно національного державного утворення – Україна – не тільки за історичними традиційними зразками, але й з огляду на досвід інших країн світу, таких як Японія, Естонія, Ізраїль, Ісландія та Албанія. Лише в разі того, як всю владну верхівку (від голів сільрад до генпрокурора і президента-гетьмана) посядуть етнічні українці, головно справжні патріоти та ветерани АТО, тільки тоді ми можемо говорити про появу незалежної Української Держави. Цього вимагає не тільки сьогодення, але й поклик нашої традиції й дух козацького фронтиру.

Багато експертів закидають, що мовляв такі кардинальні зрушення призведуть до розгортання повномасштабної війни із Московією від Чернігова до Маріуполя, і відмовою країн Заходу (ЄС та США) у подальшій співпраці – на це у нас є свої аргументи... По-перше, маючи з плечима історичний вантаж досвіду І-го Гетьманату, УНР, ІІ-го Гетьманат, УГВР ми не дозволимо ординським військам панувати на нашій землі – тут включається тотальна мобілізація на захист кордонів Батьківщини, що покликаний буде козацьким духом. По-друге, нам всім відома "допомога" країн Заходу у вигляді кабальних фінансових позик і тиску мультикультурної толерації, яку нам несли "гуманісти" Юзеф Пілсудський та Міклош Горті. Тож такої помочі ми не потребуємо! У нас є достатньо своїх ресурсів, які ми використаємо на потребу побудови традиційної держави – Гетьманату. І, по-третє, лише знищивши ворога в середині тіла української нації, що як гангрена чи вірус висмоктує усю міць нашої національної ідентичності, тільки тоді зможемо виконати попередні 2 пункти. Без повноцінної тотальної люстрації та боротьби із корупцією, Україна ніколи не стане такою, якою її хотіли бачити Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Міхновський, В'ячеслав Липинський, Дмитро Донцов і Степан Бандера...

Тож, розуміючи це, українські націоналісти, зокрема й активісти Руху за Гетьманат, мають об’єднатись в єдиний кулак і завершити розпочату Революцію Гідності до переможного кінця! Тільки з побудовою Гетьманату відродимо нашу приспану національну ідентичність і той дух воїна, який поєднавшись на степовому кордоні з азійською агресією та європейським культурним гуманізмом дав нам власну традицію. Хай буде!

 

© Ревуч СІЧОВИЙ