Українська великодержавність

Часто доводиться чути про те, що великодержавність – це майже те саме, що імперіалізм, і прагнення навести лад на своїй землі всупереч зазіханням окупантів, одержимих всякими "надпроектами", тобто принципове "самостійництво", символом якого стала безкомпромісна боротьба УПА "проти усіх", є визначальною ознакою української нації. Не заперечуючи знаковість УПА – або холодноярців – не тільки для новітніх національно-визвольних змагань із їхніми "червоними" й "білими" компромісами, а й всього вертикального зрізу історії державотворення, варто застерегти від небезпеки перетворення "повстанського автономізму" на універсальний паттерн зовнішньополітичного курсу України...

У його світлі всякі наднаціональні союзи, такі важливі для країни, що воює, співпраця з іноземними прихильниками (польськими, московськими) їхніми мовами для протидії кремлівській пропаганді й агентурі, що має у своєму розпорядженні весь комплекс диверсійних методів "імперського народу", та внутрішньодержавне посилення позицій націоналістів за допомогою дружніх представників сусідніх етносів – це вже загроза національній ідентичності. Тому, так само не спекулюючи на символізмі 90-та років з дня загибелі державного діяча, головного отамана армії УНР і переконаного республіканця Симона Петлюри, що виповнилося сьогодні, пропонуємо ознайомитися з тим, що саме думали класики українського націоналізму про великодержавний потенціал нашої нації крізь призму етнопсихології та здатності до формування наднаціональних, зокрема, військових блоків.
Цікаво, що з 3-х антропологічних первнів – трипільського, еллінського й ґотичного – геополітик та ідеолог націоналізму Юрій Липа саме ґотичному началу відводить мало не вирішальну роль у формуванні української державності — як північно-західному віянню, що вніс істотні зміни в усталений віками ансамбль південних впливів, за 300 років увійшовши в плоть і кров місцевої культури («бо де ж поділася головна маса остроготів і їх велика держава, коли не перейшла в кров українців?»). Ці зміни торкнулися тих сфер, у яких готський первень виявляв найбільший хист: до формування військових федерацій та укладання непорушних угод. Приписуючи остроготам не тільки зведення імперії, що об'єднала протоукраїнські племена (і вперше сполучила материкові землі майбутньої України та Кримський півострів у рамках єдиного державного утворення), а й імовірне заснування Києва, в царині соціальної організації Липа ставив їм у заслугу прищеплення "трипільцям" уявлення про ієрархію й патріархальну революцію.
Розцінюючи такі синтези як безумовний позитив, що збагатив український антропологічний тип, Липа підважує абстракцію слов'янства, яке нерідко зводять до "трипільської" ментальності, жорстко протиставляючи її "германській" як чужій. Відмінність між двома культурними світами, добре знаними з творів мистецтва, Липа зберігає, однак у межах єдиного українського етнотипу. Більше того, на його думку, в нещодавній історії України різниця духовно-"расових" потенціалів проявилася не просто в культурологічній площині, а в протиборстві двох версій державності — щоправда, не трипільської, а еллінської та ґотичної. Хоча випадки нехтування етносом на користь служби "білому царю" з Московії Липа пояснює надміром готського начала в деяких "малоросів", наприклад, у Антона Дєнікіна, він відзначає їхню маргінальність, натомість атакуючи значно поширеніше "романтичне" еллінство в особі українських "етнографів" та "ліриків". Причина зрозуміла: на відміну від готських "адміністраторів", які не тільки зіграли державотворчу роль, а й зберігають тяглість державної традиції на українських теренах на рівні національної самосвідомості та історіографії, еллінські "республіканці" починають відлік державності з розквіту етнографії в епоху романтизму й Івана Котляревського. Становлення державності вони наївно розглядають як самоорганізацію спільнот унаслідок вільного волевиявлення та дискусій, що не може не позначитись на виживанні нації й держави за умов зовнішньої агресії.
Етнопсихологічні інтуїції Дмитра Донцова досить схожі. У "Націоналізмі" цей помітний шанувальник "морфології культур" Освальда Шпенґлера протиставляв західні "фаустівські" народи, до яких належать українці, східним "буддистським" (азійським, індуським), котрим чужий ідеал вольового перетворення світу й експансії. Проте справжній паралелізм з думками Липи можна знайти в класичній праці Донцова "Дух нашої давнини", на сторінках якої він доводить аксіому національного відродження та подолання політичної руїни: тільки рішучий "поворот до давнини", до "славних і великих Русів" (фраза з універсалу гетьмана Хмельницького) і викорінення "демомарксистських" ідеалів зі свідомості еліти та народу здатні вирішити проблеми сьогодення. Донцов, як завжди, не скупиться на епітети: нова традиція варязької Русі, що втілює державництво, має покласти край "змужиченій", "холопській" манії "апостолів черні", "смердів" та "хуторян", що проповідують "вегетативний стиль життя", тобто народницької інтелігенції, яка спотворила істинний сенс аристократії. Не маючи нічого проти "селянської культури", етнографії й фольклору як таких, Донцов цитує слова Хосе Ортеґи-і-Гассета про те, що селянськість є відзнакою суспільства без провідної верстви, яке намагається зробити з неї взірець для національної культури в цілому. Неважко здогадатися, що це відбувається коштом витіснення культури героїчної. В політичному плані таке суспільство кероване демагогами. Отже, якщо дилемою німецьких патріотів за умов кризи державності було "герої vs. ґендлярі", судячи з культової праці Вернера Зомбарта часів першої світової, то українські закликали націю зробити остаточний вибір між "героями" та "свинопасами". З вини народників за Україною фактично закріпився образ хуторянської держави без імперіальних й аристократичних традицій – на відміну від царської Московії.
"Геокультуролог" і черговий український "шпенґлеріанець" Євген Маланюк у "Нарисах з історії нашої культури" рухається цілковито в руслі етнопсихологічних міркувань Донцова й Липи. Донцовське "провансальство" для Маланюка – це вироджене "еллінське" начало, культуротворчі виміри якого він сам цінив доволі високо і про яке йшлося у Липи. Однак зворотним боком надлишку "еллінства" в структурі української ментальності є брак первня, відповідального за мілітарні, державотворчі та організаційні здібності народу – "римського". Правову та адміністративну неусталеність держави в добу середньовіччя і споглядальну "примирливість" з обставинами (згадаймо "буддистські" народи Донцова!) Маланюк пов’язував саме з тим, що нога римського легіонера не ступала далі Понтійського царства Мітрідата VІ. Втім, він виділяв три фактори, які зіграли на українських теренах роль "ерзац-Риму": ґотський, варязький і візантійський. Племена антів, що постраждали від ґотичної навали, есеїст вважає українською протоісторією: справжню історію, на його думку, нам дало християнство, а "можливість матеріального творення історії — варязтво", зробивши хліборобу "військово-державницьку ін’єкцію" і таким чином прищепивши йому римське "почуття меча й держави". Водночас таке "щеплення" було відносно нетривалим, і в 2-й половині ХІХ ст. "державницький інстинкт" народників був остаточно атрофований.
Недарма ідеолог українського націоналізму Юліян Вассиян у нарисі "Степовий сфінкс" також вважав, що саме в той період українці втратили якість "історичного народу" в розумінні Георґа Геґеля: «Україна XVIII ст. і XIX ст. відступила з історичного кону і знизилася до села, сталася однородною масою, етнографічним явищем, примітивом, фольклором». Творець української військової доктрини Михайло Колодзінський неголослівно покладав провину за невдачу визвольних змагань на пацифізм пізніших соціал-демократичних істориків та політичних лідерів (Грушевський, Петлюра, Винниченко).
Отже, в плані етнопсихології спроможність українців до державотворення, а отже, і до будівництва наднаціональних блоків залежить від наявності "римського" чи "германського" (ґотського і варязького) начал, чий слід у великодержавній історії Європи безперечний. Прямо перетинаючись з визнанням певного різновиду норманської теорії, цей висновок, однак, стосується передусім відновлення справжнього сенсу національної еліти та її державотворчого покликання у політичній теорії та практиці і категоріях престижу нинішнього українського суспільства – на зразок того, як це було у наших предків, "славних і великих Русів".

 

© Олена СЕМЕНЯКА