Головне питання українізму

Український народ - це своєрідна "колективна особистість" із властивими тільки їй індивідуальними рисами. Питання, що життя ставить перед "колективним українцем" - це питання українізму, а не якоїсь ідеології. Кожен має займатися своєю справою. Будь-яка ідеологія - це лише інструмент в українських руках. У противному випадку складається ситуація, коли "хвіст махає собакою".

Головне питання будь-якої особистості - питання самоідентифікації. Лише усвідомивши себе та своє цілепокладання, можливо тверезо оцінити дійсність, побудувати точну систему координат. За її відсутності розвиток нагадує рух сліпого по краю прірви. Можна прожити життя, так і не зрозумівши, заради чого. Точка відліку - це точка опори. Наш "Маніфест" пропонує знайти її в тому спільному для усіх нас - українців і росіян, православних і уніатів, лібералів і комуністів, що робить усіх нас разом українським народом. Центром усього стає сам український народ, як "колективний індивід". Не ми шукаємо своє місце в навколишньому світі, а усе навколишнє розставляється по своїх місцях у Нашому світі. На визначеному і зафіксованому фундаменті будується Український дім. Будівництво не припиняється, поки весь світ не стане для нас домом.
Україна наш дім, а дім не може бути міцним без надійного фундаменту. Так, там угорі звісно можна сперечатися про його забарвлення, можна змінювати увесь час облицювання фасаду і так далі Можна з'ясовувати, аж до биття посуду, відносини між мешканцями дому. Але неможливо брати під сумнів фундамент дому. "Маніфест" чітко визначає цей фундамент. При усьому плюралізмі думок ми повинні мати точку співпадіння, яка ні в кого не викликає сумніву. Українізм бачить її в нашій культурній, духовній та історичній спадщині. У самому слові УКРАЇНА. Людина, що вважає себе "українським фундаменталістом", а краще - просто "українцем", не може бачити опонента в якомусь соціалісті. Не існує протистояння між українізмом і якимсь лібералізмом. Боротьба ідеологій - це боротьба закладених у них ціннісних систем. Всі цінності українізму зводяться до одній надцінності - України як такої. Може, хтось заперечить цю цінність? Інша справа, можна сперечатися про шляхи і засоби її утвердження. Людина може жорстко критикувати українізм як метод з тієї або іншої позиції. Але все одно дискусія буде йти в рамках системи, що має межу допустимості.
Можна передбачати обвинувачення в "націоналізмі". На цьому варто зупинитися. Українізм, подібно багатьом ідеологіям встановлює критерій приналежності людини до суспільства. В чому полягає ознака спільності? У фашизмі та імперіалізмі - це приналежність до держави. В лібералізмі - короткочасні спільні економічні інтереси. В комунізмі - просто береться уся сукупність людей і оголошується чимось відразу спільним. І, нарешті, в націоналізмі та його крайньому прояві, нацизмі - в основі біологічна, расова ознака. Відповідно, для фашиста вища цінність - держава, для марксиста - всесвітній Інтернаціонал, для націоналіста - чистота крові. Для лібералізму - ні з чим і ні з ким не пов'язана "людина-атом". В українізмі, спільним є єдиний культурно-історичний простір, духовна спадщина. Але це минуле, ця спадщина - продукт роботи усього суспільства, що живе на нашій території. Тут у чистому вигляді неможливо виділити внесок біологічних українців, євреїв, росіян і так далі.
Націоналізм - уділ честолюбних невдах. Коли така людина усвідомить раптом свою професійну, творчу та іншу неспроможність, що вона ніхто в цьому смислі, то виявляється, що в неї є лише один привід для гордості - його національність. Це почуття стає гіпертрофованим, воно починає мститися за свою бездарність. Сумно (і одночасно страшно), коли в цій ролі опиняється людина талановита, але яка не знайшла себе і розтрачує свій талант на печерну вбогість націоналізму, що розколює народ на нації. Більше за те, людина може бути ідеальним українцем із расової точки зору, але відкидати спільність своєї долі з долею українського народу. Навпаки, нехай навіть "негр похилих років", раптом відчує свій духовно-історичний зв'язок із нами, він - українець. У нас із ним спільна доля. Вищий суб'єкт українізму є народ, не нація. Але треба пригадати, що під цим словом розуміли греки.
Слово "демос" позначає народ, що мешкає на певній території, і пов'язаний із її історією, із її системою соціальних, етнічних і професійних відносин. В той час як уся сукупність населення на цій території називалася "лаос". Слово "лаос" теж позначало "народ", але між ним і "демосом" була чітка різниця. Демос уявлявся греками як спільнота, чия унікальність, самоідентичність виявлялася в традиціях, вдачі, моралі та етиці. Але те ж саме має на увазі і українізм. Приналежність до української території, штамп у паспорті, ще не означають приналежності до українського "демосу", а тільки до "лаосу".
Українізм намагається привести "формального" українця до розуміння своєї сутності. І нехай дуже наївно звучить сьогодні твердження Михайла Грушевського, що "достатньо відкрити людині очі на те, хто він, щоб бути впевненим у його вірності національній дисципліні", але в принципі воно вірне. Христос теж мав національність. Батько-Бог послав Ісуса не до однієї окремої людини, але і не до всього людства відразу. Немає "боговибраних" індивіда, класу, родини чи корпорації. Народ - вищий суб'єкт усього!

 

© Дмитро ПАНЬКО