Революційна диктатура

Все частіше на теренах нашої країни чути заклики до диктатури. При тому самі заклики лунають від абсолютно різних людей: починаючи від вуличних націоналістів/анархістів закінчуючи людьми у владі, включно із Надію Савченко. Звісна річ, концепції усіх диктатур різні, а кожен зі закликаючих надіється на побудову саме його моделі диктаторського режиму так як вважає її за найкращу.
Потреба у національному лідері цілком природня. Ічим гірша ситуація, тим більша потреба — такий вже світовий порядок. Складність ситуації спонукає до обєднання, а його неспроможність реалізуватися добровільно до насильницького варіанту. Звісно, коли б усі люди на кульці під назвою Земля жили чесно, справедливо, розмножувалися та вмирали по визначеному плановому графіку, кількість ресурсів була б необмеженою, а катастрофи були б відсутніми потреба в обєднанні існувала б лише в окремих людей із певними науковими цілями, не більше того. Але світ неплановий, еволюційний, стрімкий, а тому потреба обєднання являється кроком до самозбереження. Людина — це тварина у суспільстві. Тваринність дає нам природні інстинкти, потреби, матеріалізм. Суспільство дає соціо-психологічну еволюцію, правила, обмеження, культуру та ряд надматеріальних цінностей. Наявність біологічної, соціальної, психологічної, культурної еволюцій із додатком у вигляді страху втратити ієрархічне чи економічне становище змушує нас будувати певні механізми та структури для виживання. Будучи матеріальною людина обмежена собою так як має слабкість природню, а тому страхи всередині людини — абсолютна норма.
Потреба існувати беззаперечна. Тому у пошуку оптимального шляху для самозбереження певний соціум вибирає вектор власної діяльності. Коли ситуація спокійна і не передбачає загрози врахування думок усіх та всього являється найкориснішою річчю так як дає шанс покращення свого існування та й безпосередньо себе у всьому. У таких випадках демократія цілком доцільна так як враховує потреби кожного та раціоналізує вектор діяльності на користь більшості. Коли ж ситуація кризова (економічна, соціальна тощо) то вона диференціює людей по найрізноманітніших векторах, котрі передбачають спосіб її вирішення. У такому випадку отримуємо ситуацію "лебідь, щука, рак". Будучи розбитими на шматочки соціум прагне до об'єднання і не знайшовши його демократичним шляхом радикалізує певні сили що у той чи інший спосіб приходять до влади. Саме ці люди стають диктаторами власної волі. Демократичні країни процвітають не через те, що в них певна більшість обирає уряд і президента, а тому, що в них дизорганізовані йолопи на даний час становлять меншість. У разі неспроможності організуватися чи вибрати хорошу владу альтернативою демократії стає диктатура. 
Диктатура, як радикальний інструмент, дає різні напрямки діяльності та наслідки. Проблема політики у тому, що вона схожа до "руської рулетки": або виграєш все, або завершиш власне існування, або ганебно втічеш. Питання стоїть у тому чим саме стрілятимемо у разі програшу: у нашу голову трапить свинець і рознесе наш мозок чи дитяча іграшкова кулька котра максимально дасть синяка. Помірковані рухи вибирають друге, так як це страхує у разі провалу від повного знищення, але у разі виграшу сам ефект малопомітний. Радикальні ж надають перевагу першому де ефект сильніший, очевидніший і у разі виграшу його сума серйозніша. Інша справа програш, у разі програшу від нас залишеться лишень ушкоджений шматок мертвого тіла. Така ж аналогія із демократичним та диктаторським суспільствами. Демократичний досягає цілей довше так як задля їх доконання потрібно чимало часу, узгоджень та зусиль. Саме тому демократична система віче, існувавша у античній Елладі та Русі, перейшла у монархію, так як у ті часи економія часу та швидкість рішення грали надзвичайно велику стратегічну роль. Радикальний шлях розвитку є більш екстремальний і ефект його відповідний. Коли шлях обраний вірно, позитивний ефект не заставить себе чекати. Коли ж невірно — теж.
Коли суспільство застає кризову ситуацію та неспроможне самостійно її вирішити, то підтримує диктатуру, так як вона сама по собі більш багатообіцяюча аніж поміркованість. Більше того, у кризовий час соціум не має так багато до втрати ані економічно ані соціально, а отже нічим не ризикує вибравши диктатуру. Диктатура стає обєднюючим фактором для людей, причиною ж їх роз'єднання є вони самі. Коли люди живуть у соціальній та економічній цілісній гармонії вони рідше цікавляться політикою, мають більше взаємоповаги, у відповідності мають кращі відносини один і з одним. Кризовий процес заставляє шукати і винних, і виходи, а тому політика вривається у повсякденне життя кожного цілеспрямовано і видозмінює його. Різні течії, партії та рухи намагаються виправдати чи показати себе кращими, а тому цільно боряться за кожного потенційного члена електорату. У такому випадку люди розєднуються у різні рухи, а тому колишній зв'язок між собою втрачають заради ідеалу про краще життя котре настане при перемозі вибраного ними шляху. І часто при таких умовах розділеного соціуму економічна криза стає ще й соціальною, а соціальна — економічною. Сама розділеність, вогонь котрої ще й розігрітий маслом провокаторів із їх егоїстичним бажанням наздобути гроші чи владу, супроводжує до погіршення ситуації і радикалізує третій напрямок людей котрий бере владу шляхом її захоплення під гасло-виправдання "влада і так нікому суттєво не належала", що у часи соціально-кризових процесів являється правдою.
Диктатура — це рулетка, де можна виграти чилійця Авґусто Піночета і зростання економіки, а можна — кривавого Іосіфа Сталіна із занепадом та ліквідацією всієї національної держави. Прихід її може бути як волею мас, так і при її незгоді. Причиною цього є самі маси, що позбуваються свободи невміло нею скориставшись. Свобода — це широкі можливості, але і відповідальність, це широкий вибір, але потреба думати мізками. При відсутності несення відповідальності, воно ж семітська система страти каменями (мова про форму покарання де кожна людина вважає себе невинною кинувши камінь у засудженого так як вірить, що причиною смерті є камінь іншої), особи шукають того, хто це робитиме за них. При відсутності бажання підключити мізки людина шукає того, хто це зробить за неї. У даному випадку цілком пасує лозунг часів СССР: «Сталін зробив половину роботи за вас, друга половина за вами!». Диктаторська влада все і продумує, і бере відповідальність у тій чи іншій мірі, натомість забирає свободу як покарання за неспроможність діяти самим.
Навіть, якщо радикали увірвалися до влади із мовчазної чи навіть відкритої згоди мас, це абсолютно не гарантує щастя і добробут на всі віки. Причиною цього є особистий розвиток самих радикалів. Перебуваючи у кризовій ситуації ряд людей радикалізується, набуває певних поглядів та рішень і створює скелет для майбутньої основи грядущого порядку. Вони (радикали) гартовані кризою, вони знають її в обличчя, вони бачать свій страждальний нарід, вони його частина та окремість одночасно. Прийшовши до влади є немалі гарантії вирішення цими людьми болючих питань, очевидно ж. Люди сповнені альтруїстичною ідеєю навести порядок його можуть навести, а чому б ні? Але згодом старі проблеми себе вичерпують, інші зявляються, люди набувають нових форм самоорганізації, проходять старі часи, гряде нове покоління тощо. У таких моментах диктатура вичерпує себе. Старі питання вирішені, до нових диктатори не готові, обличчя народу що диктаторів підтримувало змінилося: молоде покоління вже не знає тих страждань, що пережило старе через відсутність персонального досвіду, а тому не вбачає у владі такої сакральності і меньш самовіддане їй. Тоді диктатура із двигуна прогресу стає архаїчним гальмом, так як досі керується вже неактуальними методами та цілями, а ще гірше коли абсолютно не сприймає нових. Ще одне важливе питання — це зміни у владі. Старе покоління влади гартоване болем та стражданнями і знає ціну добробуту і його радикальність виправдана. Радикальне молоде покоління виростає лише на оповідях про погані часи, а тому не має повноцінного досвіду боротьби і не знає ворога, а тому ставши продовжувачами диктаторської справи вбачатиме ворога там де його немає. Прагнучи зберегти владу нові диктатори ставитимуть за ціль вже не покращення ситуації для народу, але для себе, так як владу отримали майже спадково і не відають її ціни та причини. Старе покоління диктаторів визріло із народом та його проблемами, бачило народний біль і гноблення на власні очі, нове ж керується або старими історіями, або фактами про котрі вони проінформовані, але з котрими самі не зіткнулися жодного разу. Таким чином, будучи відірваними від народу, молоді диктатори не знають проблем та потреб, а тому живуть лиш ілюзіями про істинні потреби мас по своїй чи чужій волі. У таких випадках молоді диктатори мають безмежу владу і потребу її збереження, але у них відсутній раціональний погляд на використання влади. Тому якість правління падає, люди радикалізуються, але вже проти нової влади, влада їх придушує не розуміючи істинної причини власних помилок чи не бажаючи їх визнавати.
Чимало диктаторів починали із демократії. Владімір Лєнін повів за собою далеко не найбагатше населення під хор власних обіцянок, серед котрих було повалення імперії. Імперія повалена, але що ж далі? А далі безглуздя через повну відсутність подальшого плану дій, а якісна імпровізація — річ не для всіх. Ситуація ззовні та зі середини відрізняються і владу скинути багато хто може, а стати якіснішою заміною — ні. «Революціонер швидко наштовхується на власні помилки. В той же день коли він знищує існуючі суспільні форми у нього зявляється потреба вдихнути життя в нові форми. Він, зазвичай не дбаючись про державу, котру критикував як опозиціонер, повинен зробити неймовірне відкриття того, що політичний світ, у котрий він вступив базується на законах, принципах і звязках, котрі він не може ігнорувати. До цього моменту він був безалаберний і тут вперше відчуває відповідальність котра не дозволяє замінити державу якоюсь імпровізацією», — писав колись свідок діяльності гітлерівців у Німеччині, Гайнріх Мюллер, в своїй книзі "Третій Райх".
Те саме із африканськими повстаннями проти білих. Їх очолювали лівоналаштовні радикали під супровід радянського та євролівого фінансування і отримавши підтримку мас чорні здобули свої цілі. Чи отримала Африка свободу і достаток? — Звісно ж ні. По-перше, менталітет у людей не той, для прикладу, колишні афро-американські раби повернувшись в Африку ставали рабовласниками своїх побратимів. Так само і у випадку повстань ХХ-го ст.: дорвавшись до влади, нові її очільники переймають звичаї попередників чи навіть подвоюють свою нахабність. По-друге, влада білих погано виглядала при їх наявності, при їх відсутності стала ще гіршою, бо нові лідери не очікували спаду відповідальності на свої плечі і не спромігшись вирішити проблеми почали шукати винних в усіх окрім себе, бо боялися показатися в очах мас ідіотами. По-третє, переслідувана ціль була скинути білих, а подальшого плану розвитку не було. Ціль була досягнута красиво: колишні колонії втратили чималі частини своїх доходів, що змусило їх обєднатися під лівими лозунгами у ЄС аби вберегти себе від економічного занепаду шляхом взаємоінтеграції економік. Цікавим фактом є те, що часто спонсорами анти-білих повстань в Африці та агітаторами Євроінтеграції були одні і ті ж люди, але про це іншим разом. По досягненню цілі зявилися нові проблеми та питання, котрі ще складніші від попередніх і котрі вже не вирішиш зброєю. У цей момент диктатори стали із народних антинародними: нова актуальність, нові проблеми, нові питання, нові покоління, нові завдання, до цього прийдешня влада не була готова. І диктатори, котрі так палко виганяли нащадків своїх завойовників, зрозумівши глибину статевого органу у який увійшли, почали аби марити народ щастям грядущим, або спихати всі біди на "папєрєдніків", або йти проти народу аби не задавав надмірну кількість питань. Якщо б це була демократична влада — вона б самоусунулася чи вилетіла б на наступних виборах, але менталітет диктатора, як завойовника влади, цілком колоніальний: моє і не віддам, не дарма ж старався. Схожа ситуація і в КНДР, де першою ціллю комуністів було побороти капіталізм аби "дядько Сем не пограбував". Ціль виконана блискуче, люди оплесками зустрічають вождів пролетаріату, а ті у свою чергу клянуться вірністю "народу та демократії". Але по виконанню однієї цілі прийшли інші, котрі вирішити влада не спромоглася і боячись втратити становище за котре стільки боролася партія стає диктаторським режимом, ізолює цілу країну від світу аби не побачив хто-небудь її фіаско.
У кризовий час диктатура наводить порядок, мінімалізує розбіжності, жорстко вгамовує бурю котру спровокували ті, котрим хаос давав заробіток. Після вирішення питання до котрого прийдешня влада була готова настають нові, більш непередбачувані. Якщо вектор революційної влади базувався лише на вирішенні одного питання, а далі "якось буде", то це "якось" неодмінно настане. І коли та перша дореволюційна проблема вирішилася бездоганно через детальну підготовленість радикалами до неї, то інші питання свавільно вирішити не вдасться. Потреба диктатури зникає зі зникненням актуальності питання/завдання задля котрого диктатура повстала. Якщо ж диктатура надалі існує у первинній формі, то вона втрачає свої якість та сенс. Її подальші дії неузгоджені з ніким можуть привести до фатальних наслідків. У таких моментах суспільство знову розколюється: одні захищають владу бо вона колись вирішила складне питання, інші ж стверджують про падіння репутації влади та її необхідності і незважаючи на колишні досягнення вимагають позбутися "передтермінованого" продукту. У таких випадках починається нова криза, новий розкіл і їх наслідки здебільшого фатальні.
 
© Залізний ХРЕСТ та Ревуч СІЧОВИЙ