Знання проти міфів

Сучасна політична дискусія в Україні нагадує зустріч інопланетян. Суперечка може бути результативною лише тоді, коли використовується спільна система термінів та існує якийсь спільний "останній доказ". Приблизно так, як при Радянській владі одною вдалою цитатою з Карла Маркса або Владіміра Лєніна можна було завершити будь-яку найзапеклішу суперечку. Але якщо сперечаються український ліберал і комуніст, дискусія нагадує суперечку: "Хто сильніше - кит чи слон?"

Ситуація тупікова!.. Навіть перемога в суперечці нічого не значить. Апеляція лібералів до Заходу дає їм перевагу, тому що такі аргументи ближче уявленням міщан про те, "що таке добре". Але що в реальності? У боротьбі двох міфів - ліберального, про "європейське майбутнє України", і комуністичного, про її ж "світле соціалістичне минуле" перемога теж міфічна. На ділі переможці терплять нищівну поразку. Але й опозиція не в змозі це використати. Скільки не давай владі повноважень, вона не в змозі їх реалізувати. Скільки не робить помилок влада, опозиція не в змозі цим скористатися. У боротьбі "минулого" і "майбутнього" (зрозуміло, що в лапках) кудись цілком зникло сучасне. Але сучасне - це і є реальність. Реальність розчинилася в міфах. Мабуть, тільки кримінальні елементи якоюсь мірою володіють ситуацією.
Україна стала заручницею міфів! Учасники політичних ігор метаються між схемами, програмами та інтелектуальними надбудовами, не в змозі пристосувати їх до реальності. Народ із здивуванням дивиться на їхню метушню. Люди готові до всього, але нічого не відбувається. Все, що відбувається, здається ірреальним. Головна демократична процедура - вибори, перетворилася не в боротьбу програм або хоча б особистостей, а в боротьбу "іміджів". Але що таке "імідж" сам по собі? - фантом. Політики стали заручниками своїх "іміджів". Країною правлять "іміджі". Незабаром і Україна раптом виявиться якимось міражем. У битві абстракцій гине сама Україна.
Реальність тримається на знанні! Але практичне знання - це те, що отримано безпосередньо з індивідуального досвіду. Прочитати погано перекладений західний підручник - це не знання. Це віра. Але ця віра в його ідеальні установки видається за знання. Причина в комплексі неповноцінності еліти. Правильно пише італієць Юліус Евола: "...Людина вірить тільки тоді, коли вона нічого не знає і думає, що так і не зможе ніколи нічого дізнатися". Принципом дії стає не знання, але сліпа віра. І все це при тому, що "колективний українець" має колосальний особистий досвід, набутий тільки за останні сто років. Історія має властивість повторюватися. Відповідь, на більшість болючих питань, у вигляді вже готових формул (спеціально для ледачих), легко знайти в працях не теоретиків, але практиків нашої свободи - Михайла Грушевського та Володимира Винниченка. Хто звертається до цього джерела знань? Звичайно, простіше вірити, ніби можна жити і по чужій шпаргалці, але хіба не про це нас хотів попередити Михайла Грушевський: "Ми ясно бачили, що принесло крах нашій державності, нашій національності, нашій культурі, і тепер ніяк не можемо повторювати ту ж помилку і "полегшуючи" завдання збиватися на... західноєвропейські шаблони. Ні, ми повинні "пізнати себе" і пізнавши раз, твердо триматися тієї лінії, що вказує нам це пізнання...".
Наша історія - це історія боротьби. Знання проти абстракцій. І знання, поки що, зазнає поразки. Воно саме, схоже, перетворюється на абстракцію. Ну що для нас той же Грушевський? - обличчя з 50-гривневої купюри. Що наша незалежність? - абстрактний державний тризуб. Ми самі перетворюємося на абстракцію. На прикре непорозуміння, що розвіється саме собою. Лише практичне знання здатне зробити нас реальними. Але будь-яке знання починається з запитань. Завдання маніфесту - сформулювати їх. Якщо він починається зі слів про унікальність народу України, то немає тут ніякого націоналізму. Просто, щоб "пізнати себе" треба поставити запитання "Хто я?" Відповісти прямо можна тільки невиразним відчуттям. Точна відповідь утвориться з множини інших відповідей на інші питання. Головне із них - "Чим я відрізняюся від інших?".
Межа внутрішньої сфери українізму - це межа пізнаного та ненепізнаного. Коли заходить мова про знання, ми не випадково користуємося терміном "сфера наших знань". Грань між зовнішнім і внутрішнім - це питання. Дискусія в одній системі координат передбачає наявність спільної точки відліку, але знайти її можна тільки в спільності походження. Пошук іншої точки викликає лише чергову безглузду суперечку...
Коли ліві почнуть вести відлік не від Лєніна та Сталіна, а від Винниченка та Скрипника, ліберали замість посилань на західні шпаргалки, спробують знайти якесь своє коріння в українському грунті, і, нарешті, власне націонал-патріоти зрозуміють, що устремління їхніх кумирів, Донцова та Петлюри - щось набагато більше і глибоке, ніж боротьба з "москалями", тоді в очі кинуться не відмінності, але подібності. Там де, здавалося, була прірва, виявиться тверда стійка платформа. Ми не будемо дивитися на світ крізь спотворюючі призми чужих теорій. Погляду відкриється один великий обрій, одне грандіозне питання. Почуття єдності - це відчуття "свята спільної біди". Відповіді будуть різними, але так і треба. Відразу спільну відповідь дають тільки расизм, диктатура пролетаріату та ліберальний "кінець історії". Головне, що відповіді будуть черпатися з одного джерела. Джерела наших знань, а не віри в чужу перевагу. Вода з цієї криниці не отруїть "колективного українця".
Сили, що першими зрозуміють це, складуть кістяк Нової влади. Вони зможуть говорити з народом на зрозумілій йому мові, а головне - мати точну картину дійсності, можливість обернути будь-яку слабкість на силу. Опір їм буде нагадувати боксерський бій сліпого з видючим. Боксера-практика з боксером-теоретиком. Знання завжди сильніше віри. Як ця сила сформується, відповісти важко. Ясно, що це буде жорстка коаліція на базі однієї, що випередила інших, сили. Це не буде "центристська" партія в сучасному українському розумінні. У нас сьогодні немає центристських партій, як немає і самого центру. Наше поняття центризму - це відсутність прописки на лівому або правому полюсі, але це скоріше ознака політичних бомжів. Справжні центристи не шукають центр, а самі формують його. Центр тяжіння, напевно, сьогодні створюється десь зліва. Лише там залишився нерозтраченим потенціал розвитку соціалізму та націонал-патріотизму як цілої української ідеї. Втім, це особиста думка автора цих рядків. Але чому ж виявилися нездатними на цей синтез праві націонал-патріоти, в руках яких свого часу були козирі, що їм дала національна революція?

 

© Дмитро ПАНЬКО