"Українська проблема" у державі Романових епохи занепаду

Часткова лібералізація суспільно-політичного життя в ході революційних подій 1905 р. у державі Романових розглядається в новітній історіографії як реакція царизму на зрослий національно-визвольний рух. Одним із його видів стало утворення Української думської громади в І-ї та ІІ-ї Державних Думах, її вимоги щодо надання автономії Україні, запровадження української мови в школах, судах та місцевих адміністративних органах.

На основі статті Михайла Грушевського "Наші вимоги", в якій йшлося про національно-територіальну децентралізацію Російської імперії, була розроблена "Декларація про автономію України". І хоч текст цього документу досі не віднайдено, на підставі інших джерел можна стверджувати, що "Декларація..." закликала до чіткого розмежування повноважень центральних і місцевих органів, передбачала забезпечення в Україні прав національних меншин на підставі спеціального закону. Але достроковий розпуск Державної Думи перешкодив реалізувати ідеї "Декларації..." Грушевського.

Своєю опорою у проведенні великодержавницької політики на окраїнах царизм розглядав насамперед росіян-московитів. З другої половини XVII ст. помітно стала зростати міграція московитів в Україну, особливо на Лівобережжя, Причорномор’я і в Крим, зумовлена двома чинниками: збільшенням військових залог після Березневих статей 1654 р. і стихійною втечею старовірів, що переслідувалися так званими реформами Нікона. Після зруйнування Запорізької Січі й ліквідації Гетьманщини імперська експансія держави Романових набула політичного характеру, хоча із зазначених вище причин, була малоефективною. Наприкінці XIX – на початку XX ст. москалі складали понад 8% населення України. Більшість з них проживали в містах Півдня та Слобожанщини. Їхня кількість зростала у зв’язку з розвитком промисловості й транспорту, спорудженням металургійних підприємств, вугільних шахт, залізниць тощо. Царизм цілеспрямовано підтримував і захищав інтереси росіян, надавав їм різноманітні привілеї, особливо дворянам, поміщикам, військовим і чиновникам, розглядаючи їх як свою опору в проведенні русифікації та асиміляції українців і представників інших етносів.

Поширеною є думка, що влада значною мірою штучно стримувала економічний розвиток українських губерній, розглядаючи їх як сировинний придаток імперії і ринок збуту московитських товарів. Але справедливості заради слід відзначити й позитивні тенденції в економічному плані. Це, насамперед, стосується до сільськогосподарського виробництва і пов’язано з аграрною реформою Петра Столипіна. Справа у тому, що українське село мало низку особливостей, що відрізняли його від московського. В Україні індивідуальне селянське землеволодіння переважало над общинним. Селянські громади були слабкими й не відігравали тут такої ролі, як у російському селі. Громадська форма землекористування в Україні не прижилася, а там, де її примусово насаджували, виникав активний спротив населення. Ані реформи, ані розвиток капіталістичних відносин не змогли істотно змінити соціальну структуру в Україні. Навіть на межі ХІХ-ХХ ст. 93% українців залишилися селянами, що визначальним чином впливало на суспільну свідомість, культуру, побут, систему моральних цінностей українського народу.

Петро Столипін протягом 1905-1910 рр. став запроваджувати нову аграрну реформу, головною метою якої було створення на селі значного прошарку заможних селян, щоб піднести продуктивність сільськогосподарського виробництва. Розрахована на 20 років, реформа передбачала закріплення в приватну власність по всій імперії всіх ділянок надільної общинної землі, якими користувались селяни. У результаті цієї реформи сільська община була позбавлена права виступати єдиною незаперечною розпорядницею у перерозподілі орних земель і пасовищ. Кожен селянин дістав право продажу свого земельного наділу або купівлі землі. Виходячи з громад, заможні селяни могли вимагати об’єднання належних їм у різних місцях земельних угідь в одне рівноцінне, яке називалося "відрубом", а то й взагалі виселятися за межі села та створювати своє окреме хуторське господарство. Новостворений Селянський банк надавав "відрубникам" і "хуторянам" грошові кредити для господарського облаштування.

Столипінська аграрна реформа на українських землях, де вже було чимало заможних селян (найбільше на Правобережжі та Півдні України), мала цілком позитивні наслідки. До 1917 р. 65% землі вже перебувало у власності селян. Реформа сприяла розвитку ринкових відносин, ширшому застосуванню машин і добрив, що зумовлювало зростання товарності сільського господарства. Але значна кількість бідняцьких господарств була малопродуктивною й малотоварною, що зумовлювалося невисокою середньою урожайністю зернових. У той же час реформа не зачепила поміщицьких землеволодінь. Одним із важливих її елементів була міграційна політика уряду, про яку вже згадувалося вище. Але чверть із переселенців повернулася назад. Незвичні природно-кліматичні умови, брак реальної допомоги з боку урядовців не дали змоги їм закріпитися на освоюваних землях. Тому повного успіху заходи щодо переселення селян не мали.

Напередодні Першої світової війни в Державній Думі проходила гостра дискусія щодо ставлення до українського національного руху. Депутат-чорносотенець Савенко звинуватив його активістів у тому, що вони нібито пропагують ідею відірвання від Росії Малоросії від Волги й до Кавказу та введення її до складу Австро-Мадярщини на федеративних засадах, як автономної одиниці. Йому відповів відомий діяч кадетської партії Павло Мілюков. На засіданні Думи 19 лютого 1914 р., коли обговорювалися питання про дозвіл на проведення Шевченківських свят в Україні, він, зокрема, зазначив: "Український рух, без сумніву, існує, і спинити його не можна. Все питання в тому – кого ви хочете бачити в цьому русі  друга чи ворога? Сепаратичного руху ще нема на Україні. Коли і є зародки його, то дуже слабкі. Але сепаратизм можна виховати. І дійсні сепаратисти  це ті, хто справді робить на користь Австрії, це  Савенко та його політичні друзі".

У цій дискусії цікавою видається книга анлійця Вілльяма-Томаса Стеда, бувшого кореспондента "Times" у Відні, про Габсбурзьку монархію. В цій праці,автор каже з приводу питання про український університет у Львові: "Австрійський уряд не звертав ніякої уваги на вимоги українців, поки йому не прийшло в голову, що університет міг би служити могутнім центром притягання для 25 млн. українців Росії, міг би поширювати між російськими українцями австрійський вплив. Коли австрійський уряд зрозумів велике значіння українського культурного центру в межах Австрії, то сам імператор вплинув у відомому напрямі на господарів цієї країни – поляків. Відбувалися довгі переговори між поляками й українцями і врешті сталася польсько-українська згода, наслідками якої може бути згодом те, що українці будуть мати Львівський національний університет. Але коли? Коли відносини між Росією та Австрією поліпшають, українцям довго доведеться чекати свого університету. Хіба що, Росія поверне цю зброю проти Австрії, відкривши український університет у Києві".

Англійський журналіст стоїть на певному, справедливому шляху. Нам не треба гадати про майбутнє, бо в минувшині ми маємо увесь необхідний матеріал для перевірки його висновків. Коли почався український рух в Галичині, ворожий Росії? Це були 1860-ті, коли Микола Валуєв заявив категорично, що "української мови не було, нема і не буде", зразу почала утворюватися українська літературна і наукова мова за кордоном. Вілльям-Томас Стед справедливо зазначає, ніби австрійці зрозуміли, що український університет у Львові  це могутній захід до поширення австрійського впливу на підросійській Україні. Але, як ми вже зазначали, Російська імперія була побудована на зовсім інших цивілізаційних засадах ніж Австро-Мадярщина, які заперечували будь-які прогресивні зрушення. А, отже, протиріччя між російським та українським націоналізмами ставали дедалі непримиреннішими.

Останній період існування Російської імперії  час Першої світової війни, коли Росія планувала силою зброї відвоювати західні східнослов’янські території (насамперед Східну Галичину, Північну Буковину та Закарпаття), а Австро-Мадярщина та Німеччина воліли приєднати до себе нові східні землі. Внаслідок свого географічного розміщення Україна, як і в попередні століття, знову потрапила до виру подій, а еліта українства розділилася на кілька таборів. Інтелігенція, що мешкала в межах Російської імперії, очікувала, що війна створить умови для піднесення національного руху й сприятиме демократичному розв’язанню українського питання. Так, редактор журналу "Украинская жизнь" Симон Петлюра у своїй статті "Війна та українці" відзначав, що серед українців немає австрійської орієнтації, а отже вони сповнені бажання виконати свій громадянський обов’язок перед Росією. Одночасно він висловлював сподівання, що по завершенню війни ставлення російського уряду до українців зміниться на краще, та українське питання буде поставлене на порядок денний.

На це Головна українська рада у Львові відповідала: "Історичний ворог України не може спокійно дивитися, що не вся Україна в його руках, що не весь український народ стогне поневолений під його пануванням, що існує частина української землі, де український народ може жити своїм національним життям... Перемога Росії мала би принести українському народові австро-мадярської монархії те саме ярмо, в якім стогне 30 мільйонів українського народу в Російській імперії. Теперішня хвиля кличе український народ стати однодушно проти царської імперії, при тій державі, в якій українське національне життя найшло свободу розвитку. Перемога Австро-Мадярської монархії буде нашою перемогою. І чим більша буде поразка Росії, тим швидше виб’є година визволення України".

Та були й такі, що виступали з гаслами типу "Геть війну!" і просто дотримувались нейтралітету. Для народів Європи це були важкі часи. Щодо Правобережної України тяжкі наслідки воєнних операцій підсилювались ще й тим, що території переходили з рук у руки, а в результаті цього насамперед страждали маси простого народу. Для всієї Російської імперії це була катастрофа: вона програла війну й припинила існування. А щодо українського руху, то він переходив у нову фазу практичних зусиль у завоюванні за допомогою зброї права на відродження національної державності. Причому вся попередня діяльність учасників українського руху на дипломатичній, військово-політичній, культурно-освітній царині не минула марно.

У складних умовах бездержавності, різноманітних зазіхань з боку шовіністичних кіл сусідніх народів невпинно кристалізувалися національна свідомість широкого загалу українського суспільства. Засвідчена численними інтерпеляціями до світової громадськості й урядів іноземних держав, воля українців до самовизначення мала як противників, так і прихильників. Зусиллями кількох поколінь борців у ХІХ  на початку ХХ ст. "українське питання" перетворилося на актуальну проблему міжнародного життя, а український народ  з об’єкта на суб’єкт міжнародного права.

 

© Олег РАФАЛЬСЬКИЙ