Світоглядні ідеї Сергія Єфремова

Сергій Єфремов – непересічна особистість свого часу. Його громадська та наукова діяльність відіграла важливу роль у становленні української державності. В одній із своїх статей він написав: «Люди умірають – ідеї вічні, і хоча б скільки жертв людських коштували нам нові пригоди, але ідея воскресення українського народу вічна – і вона справдиться». Сергій Єфремов усе своє життя віддано працював задля втілення цієї ідеї в життя. Перечитуючи його твори, здається, що він писав їх не століття тому, а буквально вчора, так багато в чому вони відображають актуальні проблеми сьогодення. Отже, постає питання про розгляд світоглядних ідей даної особистості задля кращого її розуміння. У цьому і полягає актуальність даної теми.

Метою цієї статті є вивчення всього розмаїття світоглядних ідей Сергія Єфремова, де особлива увага приділятиметься тим, що відіграли вирішальну роль у політичних поглядах українського діяча. Водночас дослідження постаті Сергія Єфремова насамперед стосуються його літературознавчої діяльності. Окремі науковці висвітлювали його значення як шевченкознавця, проаналізували стилістику публіцистичних і мемуарних творів, розглянули видавничу діяльність даного діяча (Л. Супрун, Н. Мазур, М. Наєнко). Меншою мірою досліджено тему громадсько-політичної діяльності Сергія Єфремова. Історики зверталися до таких питань, як формування світогляду, діяльність у громадівському русі та політичних партіях тощо (таких аспектів стосуються роботи Н. Бойко, О. Лебедєва та Л. Могильного.

Джерельна база даного дослідження достатньо широка. Вона представлена переважно наративними джерелами, які найкраще відображають думки та погляди її автора. Так, зокрема, у роботі використані щоденники Сергія Єфремова за 1895-1896 рр. та 1923-1929 рр., а також мемуари, доведені ним до 1905 р., публіцистика, опублікована в газеті "Рада" березня-серпня 1917 р., а також інших років, листування з Євгеном Чикаленком та деякі літературні праці. Серед документальних джерел використано програмні документи партій, одним із засновників яких був Сергій Єфремов. Обрані джерела є досить інформативними і репрезентативними.

Формування світогляду Сергія Єфремова було тривалим і складним процесом, у якому можна виокремити принаймні два етапи, які розмежовуються переломним моментом. На першому етапі (1876-1890 рр.) склалися основи світогляду свідомого українця, відданого справі національно-культурницької роботи. За ним наступив кризовий момент у поглядах Сергія Єфремова, коли було переосмислено певні дитячі стереотипи. Під час другого періоду (1890-ті  1917 рр.) сформувалися політичні погляди діяча. У по-дальшому світогляд Сергія Єфремова не зазнав значних трансформацій. На формування певної системи поглядів вплинуло чимало різних чинників, починаючи від природного та соціального середовища і завершуючи колом читання та самовихованням.

Найпершим у світогляді Сергія Єфремова відбувалося формування загальнолюдських цінностей. Під впливом родинного виховання, природного і соціального середовища, кола читання сформувався комплекс понять про світ, відбулося сприйняття загальнолюдських цінностей. Так, у Сергія Єфремова був своєрідний образ жінки-матері як результат родинного виховання. У спогадах Сергій Олександрович з великою пошаною писав про матір, порівнював її зі святою. Вона назавжди прищепила Сергію Єфремову співчуття до тяжкої долі матері й сприяла його роздумам про роль жінки в сім’ї та суспільстві.

У світогляді Сергія Єфремова навіть простежується й ідея етнічної толерантності! Це обумовлено товаришуванням його сім’ї з родиною польських шляхтичів Сарнавських. Їм зовсім не заважала різна релігійна й етнічна належність. І такий особистий контакт із хорошими людьми зумовив несприйняття Сергієм Олександровичем того ворожого ставлення до поляків, що нав’язувалося "зверху". Він не визнавав русифікаторської політики царизму, що була неприродною для молодого свідомого українця. Адже Сергій Єфремов навіть не розумів деяких російських слів, а разом із тим писав у спогадах, що навіть після закінчення бурси не всі її учні навчилися читати та писати російською мовою. Офіційна політика її насаджування так сильно контрастувала з навколишнім середовищем, що не могла прижитися. Однак, якщо говорити про ідеї, то світогляд Сергія Єфремова відзначався однаковим ставленням до всіх національностей. Не сприймав він лише тих, хто цурався свого коріння, не залежно від етнічного походження. А разом із тим засуджував перевертнів і дезертирів, які почали називати себе представниками іншої нації, одночасно принижуючи свою заради грошей і посад.

Особливе ставлення у Сергія Єфремова було до кордонів, що пов’язано з місцем, де минуло його дитинство. Звенигородщина розташована на порубіжжі між степом та лісостепом, але цю межу вільно переходили всі без будь-яких перешкод. Це настільки вразило малого хлопця, що на все життя у ньому збереглося нерозуміння важливості кордонів чи то державних, чи то будь-яких інших. Уже в юному віці в Сергія Єфремова виникла ідея неприродності самодержавства, яка стала духовним підґрунтям для подальшої боротьби з офіційною політикою уряду. Водночас переосмислюється значення однієї з ідейних основ російського самодержавства  православної віри. Попри те, що Сергій Єфремов зростав у родині дуже релігійній, вже на початку свого семінарського навчання він відкинув віру в Бога, визнаючи вагомою тільки християнську мораль. Сучасники зауважували також те, що Єфремов був людиною принциповою і відвертою, яка важко йшла на компроміс. Це зіграло вирішальну роль у його публіцистичній діяльності. Він ніколи не цурався висловлювати власну позицію, навіть знаючи, що її не сприйме його оточення, чи вона йтиме в розріз із офіційним курсом держави або національного руху. Він завжди писав те, що вважав правильним і справедливим.

Також в юному віці у Сергія Єфремова зароджуються ідеї патріотизму й української національної свідомості. Перші підвалини національної самосвідомості заклали українські книжки, а також історичні нариси з Народного календаря та "Тарас Бульба" Миколи Гоголя. Пізніше значну роль відіграли громадівські організації. Своїми вчителями в національній справі Сергій Єфремов називав українських народолюбців старшого покоління Володимира Антоновича, Олександра Кониського, Івана Нечуй-Левицького, які були прихильниками національно-культурницького розвитку українського руху. Рушійною силою національного поступу Сергій Єфремов вважав своєрідний "літературний універсалізм", тобто головну роль у формуванні національної ідентичності та світогляду відігравали літературні твори. Крім того, неабиякого значення набувала публіцистика, бо вбити живе слово, літературу та пресу, за словами Сергія Олександровича, майже неможливо. Значні надії покладалися ним на національну самосвідомість народу, яку треба було зміцнювати за допомогою народної освіти та залучення широких мас до читання, зокрема до ознайомлення з українською періодикою. Сергій Єфремов завжди ставив національний інтерес вище свого "Я". Він зазначав, що українська національна ідея внаслідок свого розвитку, повинна органічніше пов’язуватися з народними інтересами, має служити тільки їм. Як свідчили сучасники, Сергій Єфремов щиро і віддано служив національній справі, не маючи жодної амбітності та прагнень слави.

Сергій Єфремов визначав свої політичні погляди як соціалістичні, підкреслюючи історичний зв’язок із драгоманівським рухом та галицьким радикалізмом Івана Франка і Михайла Павлика. Він бачив Україну автономною республікою у складі федеративної демократичної Росії. У платформі Української радикальної партії, складеної Сергієм Єфремовим, задекларовано широкі громадянські права, упровадження для українців національної освіти. Крім того, особливу увагу звернено на соціально-економічні проблеми населення: проголошувався 8-годинний робочий день, соціальний захист робітників, перерозподіл землі між тими, хто на ній працює тощо. Водночас Сергій Єфремов не погоджувався на радикалізацію цих перетворень, бо вважав, що їх можна досягти шляхом проведення реформ.

Таким чином, національна ідея для Сергія Єфремова  це культурний поступ через поширення української літератури, національної освіти, фактично процес виховання нації. У ній ще не було чітко сформовано ідею національної незалежної держави. Вона не передбачала негайне вирішення економічних проблем. Це, з одного боку, продиктовано реаліями тогочасного життя, а, з іншого, не додавало такій формі національної ідеї популярності. Не зважаючи на це, осмислена Сергієм Єфремовим національна ідея репрезентує ліберально-демократичний погляд на розвиток української нації. Вона має добре розроблену, чітко сформульовану національно-культурницьку компоненту.

Отже, у поглядах Сергія Єфремова відображено як загальнолюдські цінності, такі як повага до жінки, етнічна і релігійна толерантність, християнська мораль, так і риси, притаманні українському національному світогляду. Він визначав першочерговість національної справи, заради якої здатний пожертвувати власними інтересами. Разом із тим Сергій Єфремов представляв культурницький напрямок національного руху. Основне завдання українського руху діяч вбачав у народній освіті й підвищенні самосвідомості серед мас, а нагальніші проблеми суспільства для нього були певною мірою другорядними. Важливою рисою особистості Сергія Єфремова була його безкомпромісність і прагнення справедливості, що оприявнилися в його публіцистичній діяльності, бо в період суспільних потрясінь завжди має існувати своєрідний голос совісті нації, ним у першій чверті ХХ ст. виступав Сергій Єфремов.

 

© Марія ХЛИСТОВА