Чи була опозиція в УПА?

У 1991 р. у Тернополі вийшла з друку "Історія УПА" – праця доцента кафедри історії та етнографії Львівського університету Юрія Киричука, вченого з плеяди молодшої ґенерації. Не з вини автора у працю вкралися деякі неточності, які, треба сподіватися, згодом він сам перевірить і виправить. Ось деякі з них: ІІ-й Великий збір ОУН відбувся не в березні, а в квітні 1941 р.; відступаючи, не "червоні війська вчинили масу злочинів і насильства", а чекісти й підпорядковані їм так звані Внутрішні війська; Голова уряду Західньо-Української Народної Республіки звався не Калевицький, як надруковано у праці, а Кость Левицький; Бандеру і Стецька "гестапівці схопили" не 15 вересня 1941 р., а значно раніше – Бандеру арештували 05.09.1941, а Стецька арештували 09.07.1941; і так далі. Але ця стаття не про помилки, а про незвідані сторінки звитяжної історії УПА.

Крім того, варто зауважити, що у своїй книзі (на сторінці 34Юрій Киричук пише таке: "В УПА визріла політична опозиція. Восени 1944 р. член УГВР, видатний діяч ОУН, надзвичайно авторитетний серед старшин і бійців УПА  "Павленко" (Ростислав Волошин), керівники великих відділів УПА  "Босота" (Матвій Токар) та "Ломиніс" (Андрій Трачук) оголосили, що вони розпускають ОУН і створюють Народньо-Визвольну Революційну Організацію (НВРО), яка заявила про свою готовність іти на компроміс із совєтською владою. Головна команда УПА повела з опозиціонерами рішучу боротьбу. "Козуб", "Гамалія" та деякі інші вождів НВРО були в листопаді 1944 р. страчені за наказом командувача "УПА-Північ" – "Клима Савура". Розгром опозиції дав змогу зконсолідувати всі сили УПА". Тут маємо категорично заперечити: в УПА ніколи не "визрівала" політична опозиція. Це була ворожа вигадка!

Ростислав Волошин ("Павленко") загинув у бою з большевиками не восени, а в серпні 1944 р. Про нього в журналі ОУН "Ідея і Чин" був надрукований некролог на першій сторінці. Загинувши в серпні (і то не на Волині  місці виникнення НВРО, а в Дрогобицькій області), він не міг бути "творцем НВРО": на той час його вже не було серед живих. Водночас, досліджуючи час і місце появи НВРО, можна встановити, що ця назва з’явилася не восени, а у квітні-травні 1944 р. на терені Рівненської області. Отже у той час, коли Ростислав Волошин був ще живий. Але тоді він проживав у Галичині, і між нею та Волинню пролягла лінія так званого Бродівського фронту. Саме Волошин-"Павленко" був одним з організаторів, а згодом і головою президії Великого збору Української Головної Визвольної Ради (УГВР), що відбувся у липні 1944 р. на Дрогобиччині. З того виходить, що Волошин не міг бути "творцем НВРО". І не був ним!

Крім того, на третьому Надзвичайному великому зборі ОУН, що відбувся у серпні 1943 року, саме Волошин був обраний до колегіяльного керівництва ОУН  Бюро проводу. Великий збір скасував одноосібне керівництво, замінивши його "тріумвіратом" (Бюро проводу) у складі Романа Шухевича, Дмитра Маївського і Ростислава Волошина. Як міг Волошин змагати до "розпуску ОУН", "іти на компроміс із совєтською владою", коли в липні 1944 р. він був обраний керманичем Секретаріяту внутрішніх справ Української Головної Визвольної Ради? Трактуючи бажане як дійсне, імперіялістично-комуністична верхівка силкувалася довести, нібито в керівних органах української національно-визвольної боротьби була "опозиція". Мовляв, нехай громадськість знає, що в тих колах діяли "прихильники", які були готові йти на компроміс із совєтською владою. Якби така "опозиція" справді існувала, вона хоч певною мірою була б зафіксована такими авторами, як Микола Лебідь, доктор Петро Мірчук, професор Лев Шанковський. Досі вийшло з друку понад 20 томів капітальної праці "Літопис УПА" під редакцією копіткого дослідника Євгена Штендери, і там нема й згадки про "політичну опозицію УПА".

Історія ж виникнення НВРО така: 21-22 листопада 1943 р. на Рівненщені відбулася Конференція Поневолених Народів Сходу Европи та Азії, в якій автор цих рядків брав участь. На конференції були представники від грузинів, осетинів, вірменів, казахів, черкесів, кабардинців, азербайджанців, татар, чувашів, башкирів, білорусів, узбеків, українців. Головна мета конференції: розпочати національно-визвольну боротьбу проти російсько-большевицької імперії  на зразок тієї, яку вела Україна. В опублікованому матеріялі конференції зазначено: "Визначено конкретні завдання делегатам. Присутні на конференції делегати створять організаційні групи серед своїх земляків". Йшлося про те, щоб розширити "географію національно-визвольної боротьби", започаткувати її на Кавказі, в інших республіках. Для того стараннями видатних українських націоналістичних діячів  Дмитра Клячківського ("Клима Савура"), Ярослава Бусла ("Дніпрового"), Петра Олійника ("Енея") і ще двох-трьох осіб була опрацьована політична програма по окремих територіях Східньої Европи й Азії. Тоді й виникла назва НВРО (Народньо-визвольна революційна організація), і під тією назвою мала проходити боротьба у Східній Европі та в Азії. НВРО не була ні альтернативною, ні опозиційною структурою щодо ОУН і УПА.

Торкаючись назви НВРО, годилося б згадати й те, що приблизно в 1943 р. пропонувалося змінити назву ОУН. Мабуть, із такою думкою погоджувався видатний націоналіст, довголітній член УВО-ОУН Іван Мітрінга (1909-1943). Але далі обміну міркуваннями щодо цього справа не пішла. Націоналістичні діячі Осередніх і Східніх українських земель (серед них Йосип Позичанюк, Петро Сак та інші) категорично запротестували: вважали, що річ не в назві організації, а в її змісті, в її діяльності, у боротьбі. Вони твердили: ОУН здобула популярність на всіх землях України і поза її межами, тому міняти назву нема сенсу. Істина ж полягає у тому, що НВРО не була політичною опозицією до ОУН і УПА, тож і "Климові Савуру" не судилося "її розгромлювати", щоб "сконсолідувати всі сили УПА", як про це зазначено в праці Юрія Киричука. Маємо надію, що вельмишановний автор надалі у своїх працях, відкидаючи джерела сумнівної вартости, порадує читачів ще не одним цінним дослідженням.

 

© Петро ДУЖИЙ