"Дроздовці" і "Запорожці"

Українсько-білогвардійське протистояння розпочалося в кінці серпня 1919-го р. У його світлі тьмяніє факт, який переважно оминає українська історіографія. Наші шляхи з білими перетинался ще за рік до початку гарячої фази конфлікту, коли ніякої адміністративної влади білих росіян на території України не було...

Вранці 18 квітня 1918 р. українська піхота, яка наступала з півночі, за підтримки бронепоїздів і бронеавтомобілів розбила залишки більшовицьких військ десь вище станції Федорівка і о другій годині увійшла в зайнятий білогвардійцями Мелітополь (Борис Монкевич помилявся, пишучи, що "запорожці" випередили "дроздовців"). Росіяни з українцями зустрілися без ентузіазму. Хоча Всеволод Петрів знайшов серед "дроздовців" однокашника за київським Кадетським корпусом, напруга висіла у повітрі увесь день. Білі відкрито глузували з українських солдат, влаштували мітинг, на якому виголошували промови проти більшовиків і "сепаратистів", роздавали у місті антиукраїнські листівки.

Михайло Дроздовский, офіцер Добровольчої армії, жовчно писав: «С украинцами отношения отвратительные: приставанье снять погоны, боятся только драться — разнузданная банда, старающаяся задеть. Не признают дележа, принципа военной добычи, признаваемого немцами. Начальство отдает строгие приказы не задевать — не слушают. Некоторые были побиты, тогда успокоились: хамы, рабы. Когда мы ушли, вокзальный флаг (даже не строго национальный) сорвали, изорвали, истоптали ногами... Немцы — враги, но мы их уважаем, хотя и ненавидим... Украинцы — к ним одно презрение, как к ренегатам и разнузданным бандам. Немцы к украинцам — нескрываемое презрение, третирование, понукание. Называют бандой, сбродом. Разница отношения к нам, скрытым врагам, и к украинцам, союзникам, невероятная. Украинцы платят такой же ненавистью. Они действительно банда, неуважение к своим начальникам, неповиновение, разнузданность — те же хамы. Украинские офицеры больше половины враждебны украинской идее, в настоящем виде и по составу не больше трети не украинцы — некуда было деваться... При тяжелых обстоятельствах бросят их ряды».

Словами справа не обмежилася. Того вечору, коли українці зірвали російський прапор, вивішений на будівлі мелітопольського вокзалу, про який писав Дроздовський, в одному з міських ресторанів сталася масова бійка "запорожців" з "дроздовцями". Також Кримська група завадила білим вивезти з мелітопольської військово-промислової палати 300 тис. рублів. Німці прагнули дотримуватися нейтралітету. Хоч там як, нерви "дроздовців" здали першими, і вже 19 квітня 1918 р. вони покинули Мелітополь і влаштувалися у сусідньому селі Костянтинівка.

Останню спробу порозумітися з "білими" росіянами здійснив Всеволод Петрів: «У дні 20-го довелося мені побувати в штабі російського "добровольчого офіцерського відділу румунського фронту", як офіційно звали себе "дроздівці". Поїхав туди з наказу штабу групи поставити рішучу вимогу припинити безупинні реквізиції та репресії, які вживали "пани офіцери" в безглуздій жорстокості, перевищаючи навіть хорольську "ЧеКа". Вислали до Дроздовського мене, бо там, мовляв "чинопочитанія", а я справжній полковник генштабу. Самого полковника Дроздовського я в штабі не застав. Він був десь у авангарді, що повільно посувався в бік Мелітополя. Я не міг собі з’ясувати, яким чином цього етнографічного українця — оскільки я його знав ще в 1906 р., коли він вернув раненим бойовим старшиною з війни та був порядним таки демократом, — штовхнуло до командування відділом "єдинонеділимським". Штаб Дроздовського містився у величезному селі (назви не пам’ятаю) при шляху на Ногайськ, зараз же за річкою, ну і, як звичайно, в попівському будинку коло церкви. Над будинком триколор і георгіївський прапорець, ознака штабу армії. Сам Дроздовський від мене відкараскався загальним виправданням, що вони, мовляв, лишень роблять те, що є неминучими вимогами війни, що німці примушують їх шанувати українську територію і народ, але що перехід їх через цю територію явище неминуче та що розправляються вони та знущаються на цій території лише над дезертирами та більшовиками, що, без сумніву, є лишень на користь Україні, але прецінь лише сам начальник відділу може дати дефінітивну відповідь, а тому, чи не буду я ласкавий явитись завтра. Так і вернув я з нічим. Цікава дрібничка: пани генерали, що були у Дроздовського, величали його по батькові, а не начальником відділу».

Ну і що найцікавіше, про цю зустріч із неприхованою ненавистю згадував і начальник штабу 3-й дивізії генерала Михайла Дроздовського, майбутній білогвардійський полковник Петро Колтишев, щоправда, не називаючи конкретних імен: «Хто були вони, ті, хто шукав зустрічі з нашим Вождем? З їхніх же слів, сказаних Сємьонову, вони були давні російські офіцери, один з яких колишній гвардієць і офіцер російського Генерального штабу [мова саме про Петріва — прим.адм.], що 16 років прослужив вірою і правдою Росії! А тепер? Тепер тільки він пізнав свої старі помилки і, ставши вірним сином самостійної і вільної України (служив при гетьмані), відкрито бореться проти ненависної йому Росії... З чисто російським прізвищем, хоча і з оселедцем на голові, він викликав у всіх відразу та бажання пустити йому кулю в лоба. Тільки присутність генерала Сємьонова стримувала випадкових свідків цієї розмови від розправи з одним з явних зрадників Росії».

 

© Аристарх ДЕНИСЮК