В'ячеслав Липинський та ідея "українського месіянізму"

Дослідження ідей В'ячеслава Липинського як одного з чільних представників української суспільно-політичної та історичної думки ХХ ст. у площині аналізу "інтелектуального продукту" вченого, його дискурсивних практик визначає наукову актуальність обраної проблематики. Ідеї, педальовані теоретиком, залишаються актуальними для українського суспільства на тлі інтеграційних процесів. Особливо гострими вони стали нині у час пошуку незалежною Україною стратегій власного розвитку та кристалізації ціннісних орієнтирів.

У центрі уваги даної розвідки — ідея "українського месіянізму", що яскраво відображає інтелектуальні пошуки історіософа. Зазначений теоретичний конструкт В'ячеслава Липинського дотично окреслений у розвідках І. Лисяк-Рудницького, І. Мірчука (релігійна складова), Я. Пеленського та Ю. Терещенка (цивілізаційний аспект). Антропологічна спрямованість цього дослідження, а також встановлення причиново-наслідкових зв'язків "месіянотворчості" історіософа шляхом аналізу його "текстів"  від монографічних праць та публіцистики до джерел особового походження, є новим варіантом "прочитання" історіографічної спадщини мислителя.

Варто одразу наголосити, що "месіянство" для В'ячеслава Липинського  це універсальна категорія ("носієм місії" може бути не один народ), що насичена державницьким контекстом (як на рівні прагнень, так і розбудови державності). Постає питання  у чому унікальність українського варіанту "месіянства"? Суть ідеї "українського месіянізму" полягає у цивілізаційному компромісі на теренах українських земель, які опинилися під обопільним впливом "Сходу" та "Заходу", а завданням, за таких умов, є розбудова державного організму на основі синтезу західних та східних культурно-політичних і релігійно-ментальних ознак. Цей конструкт В'ячеслав Липинський застосовує до трьох періодів з історії українських земель: часів князівської державності, ранньомодерної доби Козаччини, періоду національного відродження ХІХ  початку ХХ ст.

На думку історіософа, саме рівновагою між "Сходом" (візантійською культурою, православною Московською державою) та "Заходом" (латинською культурою та її авангардом на Сході  Польщею) "Могили і Хмельницькі" забезпечували синтез цивілізаційних "фігурантів"  синтез, що «єсть суттю України, символом і ознакою її національної індивідуальности». Зазначену ідею "історичної місії українського народу" В'ячеслав Липинський розкриває через систему "трансферу та адаптації" впливів. "Трансфер" Липинський характеризує як «ріжні культурні, язикові й релігійні впливи, які з Заходу через Польщу і зі Сходу через Москву та Тартарію [Кримське ханство] йшли». При цьому, існування держави з гетьманом на чолі слугувало б своєрідною "віссю", що змогла б уберегти від надмірності впливів як "Сходу" (Московщини), так і "Заходу" (Польщі).

Відсутність власної державності, явний соціокультурний антагонізм, проблема усвідомлення своєї "історичної місії" як "третьої сили на Сході Європи"  все це кристалізувало на українських землях претензійність "месіянізмів" зазначених цивілізаційних "фігурантів". Так, з одного боку "польський варіант" з його традиційним прагненням "руху на Схід", що унеможливлювало б державницькі прагнення будь-якого "проводу" в українському суспільстві. З другого боку, москвофільські орієнтири даного "проводу" та близькість по вірі широких мас доповнювались визрілим ідеалом так званого "Третього Риму" та "просуванням православного світу на Захід". Виходячи з цього, концепт "історичної місії українського народу" набуває героїчно-жертовних ознак, перетворюючи захисників цієї ідеї на головних рушіїв української державності.

Загалом, ідея "українського месіянізму" є своєрідною відповіддю на ідеологічну конфронтаційність першої третини ХХ ст. (коли "червоний Схід" протиставлявся "антантівському Заходу"). "Месіянотворчість" історіософа породжена як практичною потребою часу, так і неоромантичною традицією історіописання. Конструюючи ідеалістичну схему синтезу "Сходу" та "Заходу", В'ячеслав Липинський не лише розширює розуміння "акультурації" українських земель у ході історичного розвитку, але й реалізує варіант цілепокладання для українського суспільства, яке повинно на тлі необхідності розбудови державності йти шляхом гармонізації! цивілізаційних впливів. "Месіянізм", на думку теоретика, культивує віру у власні сили, а поряд з цим нівелює почуття національно-державницької меншовартості; окреслює ціннісні орієнтири суспільства, коли незалежно від конфесії чи етнічної приналежності кожен індивід повинен бути речником інтересів державності.

 

© Сергій ЖИДКОВ