Зруйнування Січі: куди поділись козаки?

Українське козацтво формувалось там, де влада інших політичних на національних центрів була обмежена. Не з чуток відомо, що нащадки княжої Русі мали особливий характер вільної людини, що мала право висловлювати власні думки та відстоювати власне рішення зі зброєю в руках. Такими були козаки упродовж понад 300 років! Українське козацтво — складне і багатогранне явище, але саме воно відіграло важливу роль у долі України та її народу давши початок державотворчій традиції та прагненню до волі.

Козаки уславилися героїчною боротьбою. Вони були на чолі національно-визвольної боротьби українського народу. Для українського народу козаки – запорожці були й залишаються уособленням кращих людських якостей і виразником незламного національного духу, прикладом для наступних борців за незалежність України. Цілком зрозуміло, що імперська влада Московії, яка від 1654 р. почала поглинати українські землі, поступово переманювала на свій бік козаків і з часом трансформувала козацькі військові структури у вірних псів царського роду Романових...

Звісно, що процес згортання вольностей козацтва відбувався поступово. Скажімо, після переходу українського вояцтва Гетьмана Івана Мазепи під протекцію шведського короля Карла ХІІ у 1708 р., московський цар наказав знищити Січ. Відповідну грамоту Петро І оголосив вже після Полтавської битви, у червні 1709 р. Тоді полки московської армії обступили Чортомлик і почали масивний обстріл серця Запорожжя з гармат. Січовикам не вдалося утримати оборону і, сівши на човни, вони подалися вниз по Дніпру. Бандити царя Петра І після захоплення напівпорожньої Січі стратили усіх полонених, а потім зруйнували фортецю, спаливши курені та церкву.

Проте жорстокішим від Петра І була німкеня Катерина ІІ, дружина його онука Петра ІІІ. Вона не панькалась з непокірними державі Романових українськими козаками. Напередодні чергової антитурецької військової кампанії, у серпні 1775 р., цариця видала маніфест про зруйнування Запорозької Січі та ліквідацію запорозького козацтва. Цей акт мав поставити крапку на колонізації Наддніпрянської України Московією, після чого Катерина ІІ узаконила закріпачення місцевого населення. Після ліквідації Січі частина запорожців пішла на Дунай, служити вчорашнім ворогам – туркам-османам. Ті ж, хто лишився були примусово розселені царськими урядовцями на нових захоплених землях: Кубані, Північному Кавказі, Нижньому Поволжі, Уралі, Сибіру та Далекому Сході.

Захоплена в Османської імперії Кубань стала новою батьківщиною для запорожців. Тут, з милості цариці, було засноване Кубанське козацьке військо, яке мало вірно служити державі Романових. Військо управлялося наказними отаманами, що призначалися особисто царською особою з Санкт-Петербурга. Кубанську область, яку заселили українці, влада поділила на 7 округ, на чолі яких стояли отамани, що призначаються наказним отаманом. На чолі станиць і хуторів стояли виборні отамани, що затверджувалися отаманами округ. Від колишньої величі козацького війська не лишилося й сліду, бюрократична машина царату хотіла мати ручних вояків, а не хоробрих і вільних людей, які будуть покірно колонізувати прилеглу до Кубані територію.

Цікаво, що північні сусіди Кубанського козацтва, донці або ж Донські козаки, теж були українського походження, однак з початку XVII ст. перейшли під протекцію Москви, ставши першими у кількасотрічному експерименті щодо зміни ментальності. Козаки з Дону за свої заслуги перед державою Романових, а таких було чимало (вони також брали участь у знищенні Січі в 1775 р.!), отримали з рук царів автономну територію, відому як Область Війська Донського. Тут вони збирали військовий круг, приймали царських послів і платню за свої послуги. На думку дослідника Валентина Мороза, у 1708 р. внаслідок вирізання Донського козацтва була здійснена зміна етнічного складу Подоння з переважно українського на той, що нині називають російський (радше ординсько-московський).

Інакшою була доля тих запорожців, яких царат відправив колонізувати Сибір і Далекий Схід. У середині ХІХ ст. наказом Миколи І на території Забайкальської області, на кордоні з Маньчжурією та Монголією було утворено Забайкальське козацьке військо. Головний осередок козаків розташовувався у місті Чита. Основу цієї військової формації вже складали не українці, а московити, евенки та буряти. Фактично можна сказати, що Забайкальське козацтво етнічно не має історичного відношення до українства (хоча це умовно). Після Кримської війни (1853-1856 рр.) цар Олександр ІІ наказав посилити східні кордони держави Романових, що було доручено новосформованому Амурському козацькому війську, головний осередок якого розташовувався у місті Благовіщенськ. Тут більшість особового складу були українці (колишні запорожці), яких царат намагався змішати з переселенцями з Дону та Волги.

На останок хотілося б зауважити, саме етнічна складова козачого війська на теренах держави Романових стала визначальною у часи її падіння в 1917 р. Адже, якщо українці (нащадки запорожців) почали гуртуватись навколо ідеї самостійності, то ті ж донці та забайкальці підтримували "єдину і неподільну Росію", вчиняючи братовбивчу війну. Теперішня Москва не гребує продовжувати царську політику керуванням ручними псами у козацькому однострої. І те, що Кремль використовує відроджене козацтво на Кубані, Дону, Уралі, Сибіру задля втілення власних експансіоністських амбіцій (агресії проти Грузії та України яскравий тому приклад), вже давно ні для кого не є таємницею.

 

© Дмитро ЄГОРЛИЦЬКИЙ