Марко Луцкевич – українець у польському Сеймі

Питання українського представництва у вищих законодавчих органах ІІ-ї Речі Посполитої міжвоєнного періоду має досить розлогу як українську, так і польську історіографію. Проте діяльність окремих українських послів сейму в опублікованих працях, на переконання автора, розкривається побіжно, без детального аналізу, обмежуючись здебільшого констатацією тих чи інших окремих фактів. Тим часом документальна база та публікації у тогочасній пресі дають можливість грунтовніше висвітлити питання роботи в парламенті найбільш активних і харизматичних українських обранців, до числа яких, безперечно, належить постать Марка Луцкевича.

Він народився 26 квітня 1882 р. у Ковелі. Отримав початкову домашню освіту і навчався в міській двокласній школі, пізніше закінчив вільний Народний Університет імені А. Шанявського в Москві. Після завершення навчання повернувся в рідні краї, займався домашнім господарством, працював агрономом і займався публіцистикою. Деякий час був членом Українсько-Руської партії хліборобів, підтримував зв’язки з колами есерів. У листопаді 1922 р. українці Волині, Холмщини, Підляшшя й українського Полісся взяли участь у виборах до законодавчих органів Польщі. З огляду на майбутні вибори українські політичні сили провели значну організаційну, агітаційну та ідеологічну роботу, до якої активно долучився і Марко Луцкевич. Зокрема, були утворені Волинський і Холмський виборчі комітети, які пізніше об’єдналися у Центральний виборчий комітет (далі – УЦВК).

Важливим етапом підготовки до виборів став з’їзд українців Холмщини 18 квітня 1922 р., на який були запрошені гості з Підляшшя, Полісся, Волині, а також представники інших національних меншин. Волинську групу очолював журналіст і громадський діяч Марко Луцкевич. Новоутворений комітет розпочав активну організаційну та пропагандистську діяльність. Представники української громадськості північно-західних земель йшли на вибори під гаслом національної єдності та закликали голосувати за єдиний список кандидатів у посли Сейму і Сенат Польщі. Спочатку до українських кандидатів прилучилися білоруські та російські, а потім до "слов’янського блоку" приєдналися єврейські та німецькі активісти. Так утворився Блок національних меншин (далі – БНМ), що пішов на вибори зі списком №16.

Основною формою передвиборчої роботи УЦВК стало проведення повітових і місцевих селянських зібрань. Перебіг кожного з них активно висвітлювався на сторінках друкованого органу УЦВК "Українське життя". Активну участь у скликанні та проведенні таких селянських віче взяв Марко Луцкевич, який виявив себе емоційним та харизматичним оратором. Саме це й стало приводом для його арешту напередодні виборів, що відбулися 5 і 12 листопада 1922 р. Від Волині, Холмщини, Підляшшя і Полісся українці, як відомо, спромоглися делегувати до Сейму і Сенату 26 представників. У число народних обранців до вищого законодавчого органу ІІ-ї Речі Посполитої потрапив від виборчого округу 56 (Ковель) і Марко Луцкевич.

Питання подальшої долі українського посла, який і надалі перебував в ув'язненні, постало в Сеймі вже на його другому засіданні – 1 грудня 1922 р. Керівник фракції "Польської соціалістичної партії" вніс на розгляд питання про звільнення із в’язниці українського посла Марка Луцкевича і польського комуніста Стефана Круліковського, які потрапили під слідство ще до обрання їх послами Сейму. У ході розгляду цього питання з'ясувалось, що Марко Луцкевич був заарештований ще 2 листопада 1922 р. через заклик до селян Мацеїва і Мельниці Ковельського повіту не сплачувати податки і не виконувати розпоряджень польської окупаційної адміністрації. Крім того, він буцімто публічно засвідчив, що "мордував поляків і буде мордувати". Стефан Круліковський перебував під слідством у Львові у межах так званого "Святоюрського процесу" як один з очільників "Комуністичної партії Східної Галичини".

З часу обрання до парламенту обидва діячі потрапили під дію положень Конституції про депутатську недоторканість (Стаття 21), однак суди нижчої інстанції у Луцьку і Львові по-своєму трактували цю статтю і ухвалили надалі утримувати обох під вартою. Отже, забезпечити дотримання вимог основного закону могли суди вищої інстанції. Тому ініціатори пропонували негайно створити спеціальну комісію, яка б вивчила це питання і подала сейму свої рекомендації. Внаслідок активного контролю за резонансною справою з боку українських послів Марка Луцкевича звільнили і вже 14 грудня 1922 р. він склав депутатську присягу. Новий посол увійшов до складу двох сеймових комітетів: комунікаційного і охорони праці. Марко Луцкевич надзвичайно активно працював під час передвиборчої кампанії, був одним із найпринциповіших і невідступних захисників прав українського народу. Свою тверду позицію він засвідчив уже під час складання присяги. Згідно регламенту Сейму, присяга складалася виключно польською мовою шляхом зачитування її тексту, після чого кожен новий обранець мав проголосити: "Ślubuję!". Проте Марко Луцкевич принципово спочатку промовив українською "Присягаю!", і лише після цього додав польською: "Ślubuję!".

На засіданні Сейму 10 лютого 1923 р. розглядалося питання державної позички для самоврядування міста Львова. Марко Луцкевич вирішив використати це, щоб заманіфестувати ставлення українців до питання державної належності Східної Галичини, яке на той час ще не було вирішене (Польща володіла тимчасовим мандатом для урядування на цих землях) і належало до компетенції Ради послів Антанти. Саме на це й намагався звернути увагу присутніх український посол. Проте це викликало шалене обурення польської більшості та маршалка Сейму. Голова законодавчої палати відібрав у промовця право голосу і той змушений був покинути трибуну під зливою викриків та образ, низку яких стенографісти сейму спромоглися занотувати в загальному шумі ("гайдамака", "батяр", "провокатор", "більшовицький пахолок" тощо).

Наступного засідання 1 березня 1923 року Сейм розглядав питання штрафів та покарань за несплату податків. Адже на той час питання наповнення бюджету в зруйнованій війною державі було одним із життєвоважливих. Виступаючи з високої трибуни, Марко Луцкевич вказав причини того, що українське населення не платить податків. Крім основної – жахливий стан економіки, промовець звертав увагу й на іншу причину – вся документація подається платникам виключно польською мовою, якою велика частина населення елементарно не володіє. Український депутат нагадував вищому законодавчому органу, що український громадянин має право вимагати, щоб його рідна мова була в цьому випадку пошанована!  З огляду на це Марко Луцкевич закликав не голосувати за цей закон, який за його висловом, "скерований проти права користування рідною мовою представниками національних меншин".

Черговий раз принциповість та негативне ставлення до польської окупаційно влади Марко Луцкевич продемонстрував на засіданні Сейму 16 березня 1923 р., коли оголосили рішення Ради послів Антанти про визнання східних кордонів Польщі. Це не могло не викликати рішучих протестів українських та білоруських парламентарів. Найактивніше висловлював своє обурення Марко Луцкевич, за що маршалок зажадав від нього покинути залу засідань і позбавив його права бути присутнім на трьох наступних засіданнях. Коли ж український посол відмовився підкоритися, маршалок негайно поставив на голосування питання про недопущення Марка Луцкевича на засідання Сейму протягом місяця. Під бурхливі овації та далеко не парламентські репліки правиці та центру більшість ухвалила це рішення (проти голосували лише посли від національних меншин та польська лівиця). Маршалок також відмовився надати слово "бунтівникові", ба більше, вимагав добровільно покинути залу засідань, погрожуючи застосувати проти нього силу поліції.

Протягом часу відлучення від роботи в Сеймі Марко Луцкевич організував ряд демонстрацій проти рішення Ради послів Антанти, зокрема у Львові 21 березня 1923 р., навіть знаючи, що це дасть владі додатковий привід для тиску на нього. І справді, 12 квітня 1923 р. до Сейму надійшло від Луцької окружної прокуратури звернення про притягнення до суду посла Марка Луцкевича, яке було відправлене на розгляд сеймової комісії з питань регламенту і депутатської недоторканості. Але насправді це було лише намаганням влади "заднім числом" узаконити доконаний факт, адже на той час Марко Луцкевич уже перебував під арештом. Посол був заарештований поліцією ще 10 квітня 1923 р. на залізничному вокзалі в Луцьку через заклик до "боротьби з Польщею за самостійну Україну" попри те, що він перебував під захистом депутатської недоторканості. Після брутального привселюдного арешту і ув’язнення у тюрмі Луцька, він оголосив голодування. Маршалок звернувся з цього приводу за поясненням до присутнього в залі засідань заступника міністра юстиції й той запевнив, що Марко Луцкевич уже звільнений з-під арешту. Однак згодом цю інформацію було спростовано іншими українськими послами Сейму.

На захист Марка Луцкевича від імені Українського сеймового клубу виступив Самійло Підгірський. Він вказував на інші причини переслідування колеги-посла: "Від Волині до Сейму не обрано жодного поляка і саме за це польська громадськість, місцева польська влада всупереч будь-якому праву і порядку почала мстити нашому людові, його послам, і в першу чергу це вдарило в того посла, який ніколи не відступав у захисті прав свого люду". Крім того, Самійло Підгірський також засвідчив, що спільно з Марком Луцкевичем фракція "Української парламентської репрезентації" стоячи виключно на ґрунті гарантій Конституції ІІ-ї Речі Посполити та міжнародних договорів, бореться за свої права і буде боротись, навіть якщо всіх українських послів Сейму віддадуть під суд.

Розуміючи, що кари не уникнути, Марко Луцкевич навесні 1923 р. утікає до Чехословаччини, а звідти  в 1924 р. переїздить до СССР. Варто додати, що на той час він кардинально змінив свої політичні погляди. Скажімо у 1921-1922 рр. мав комуністичну доктрину, особливо її більшовицьку версію, за непримиренного ворога, Марко Луцкевич підтримував досить тісний зв’язок із галицькими діячами незалежницького спрямування, певний час навіть був комендантом Волинської округи УВО. Проте з 1924 р. спостерігається його зближення з комуністичними діячами та перехід на радянофільські позиції. Тогочасна преса та пізніші мемуари соратників вказують, що Марко Луцкевич "остаточно скомунізувався" і здобув славу "завзятого большевика", переважно під впливом того, що за більшовиків, буцімто, "земля на Совєцькій Україні перейшла до селян, ще й без викупу".

Тим часом замість Марка Луцкевича посольський мандат отримав наступний у виборчому списку БНМ – Мойше Фейнштейн. Однак він зрікся свого права і мандат перейшов до наступного українського кандидата Нестора Хом’яка. Це стало можливим внаслідок важких і довготривалих переговорів між єврейськими та українськими представниками, які на виборах входили до виборчого списку БНМ. Тому новий обранець склав депутатську присягу лише 18 липня 1925 р. У цей самий час Марко Луцкевич займається журналістською та публіцистичною діяльністю, друкується в пресі СССР. Проте вже в 1926 р. він був заарештований органами безпеки і відправлений до Сибіру, де у 1934 р. помер в одному з таборів ГУЛАГу.

Цікаво, що загалом Марко Луцкевич взяв участь приблизно у 20-ти засіданнях Сейму ІІ-ї Речі Посполитої. Проте незважаючи на короткий термін перебування у вищому законодавчому органі міжвоєнної Польщі, встиг зробити чимало. Насамперед він став одним із основних ораторів Українського сеймового клубу, використовуючи парламентську трибуну як засіб інформування польського суспільства і світової громадськості про прагнення і проблеми українців Польщі. Він тричі піднімався на високу сеймову трибуну і кожного разу його виступ викликав бурхливу реакцію. Адже без купюр і дипломатичних пом’якшень з усією гостротою ставив найбільш дражливі питання. Саме це й стало причиною його переслідування та арештів, налаштувало проти нього значну частину парламентарів.

Водночас саме активність і опозиційність українських представників у Сеймі, їх цілеспрямована робота з населенням викликали протидію польської окупаційної влади. За нашими підрахунками, протягом діяльності першої каденції Сейму (1922-1927 рр.) проти всіх українських послів поліційні та судові органи влади намагалися порушити кримінальні справи аж 36 разів! Проте найактивніше, беручи до уваги короткий період діяльності, польські репресивні органи переслідували Марка Луцкевича – з грудня 1922 р. до втечі за кордон навесні 1923 р. проти нього 4 рази намагалися порушити кримінальне провадження. Його справа, як і нетривала активна діяльність у парламенті є найбільш показовою щодо загальних тенденцій ставлення тодішньої польської держави, її законодавчих і виконавчих органів до національних меншин, які за різними оцінками становили від 28% до 355 всього населення ІІ-ї Речі Посполитої.

 

© Олег ВЛАСЮК