Світогляд міщансько-козацької доби

Після занепаду давньої князівської держави Україна прожила 3 сторіччя бездержавного життя — без керівного органу, що порядкував би усіма справами. Все життя розбилося на окремі клітини і дісталося під руйнуючі впливи шляхетської Польщі. Але живі сили українського народу не дали себе знищити, а скоро реґенерувалися, громадянство у нових формах повело боротьбу за своє існування. Все життя перебудовано в одному напрямі — оборони від чужинецького наступу. Це найбільш характеристична риса тогочасної української організації і духовности: всі змагання звертаються на один фронт — щоб відбити ворожий натиск, захистити свої цінності, охоронити основи національного буття.

Організацію українського життя в XVI-XVIII ст. проводили 2 головні осередки — міщанський і козацький. Міста того часу добули собі провідне становище завдяки устроєві німецького права, що забезпечував їм розмірну самостійність і дав змогу дійти до значного добробуту та культури. Але міщани-українці не мали в місті повних прав, їм, як не-католикам, дозволяли поселюватися тільки в окремих кварталах, не допускали до провідних становищ, заборонили виконувати публічно релігійний культ. Ці обмеження, а не раз і болючі зневаги, викликали серед українського міщанства настрій роздратування й образи. Заможні і культурні верхи нашого міщанства не відрізнялися нічим від патриціяту інших націй, а мусіли терпіти зневажливе становище. Це викликало реакцію і дало поштовх до боротьби.

Організацією українського міщанства стали братства, давні церковні установи, зреформовані під впливом цехового устрою. Братства не були великими організаціями: навіть найбільш діяльні братства, як у Львові або Києві, не мали більше, як 20-30 членів. Але це були найзаможніші міщани, що своїми фінансовими засобами могли повести успішно національну оборону. Малочисленність братств дала їм внутрішню суцільність і однодушність, бо мале число братів легше могли провести одну думку. Братська організація добула собі незвичайну популярність, особливо у західних землях — навіть у найменших містечках повстали братства, що стали осередками місцевого життя. Братства не були зв’язані у формальний союз, але стояли з собою у тісних зв’язках, вели листування, посилали одні до других своїх висланців, повідомляли про свої плани, радилися у різних справах. Так виникла одна велика і сильна організація, що мала вплив не тільки на міщан, але і на все громадянство. Перші братства мали міщанський характер, але пізніше, коли братський рух добув собі успіхи, до братств почала входити шляхта і духовенство, так що братства стали загальнонаціональними установами, признаною репрезентацією всього народу.
Другий центр утворило запорізьке військо. Як за князівських часів, так і у пізніших століттях східна Україна жила під безнастанною небезпекою від набігів монголів, і справа організіції оборони була її життєвою справою. Але на зміну давній дружині прийшла тепер нова сила — козаччина. Вона витворилася з різних суспільних груп: зі здобичників, що виправлялися у степи для ловів, з селян, що втікали зпід панського ярма, з усяких неспокійних людей, що бажали вижити свою енерґію в диких полях; але всі ті елементи покрила найчисленніша військова верства, що йшла у степ для боротьби з татарами.
Осередком організації стала Запорізька Січ, що надала народному війську лицарський характер. Доступ на Січ був дозволений кожному, але новиків піддавали довгим спробам і вправам; вони мусіли служити як джури досвідченим войовникам і були піддані суворій дисципліні. Хто не виявив військових прикмет, того відсилали з Січі. Козак повинен був визначатися витривалістю на холод і голод, терпеливістю, самопосвятою, аскетичним життям. Запорожцеві не вільно було виявляти своїх індивідуальних забаганок, про все рішала воля громади. Січовики жили спільно в куренях, разом харчувалися, разом вели всякі промисли. Всі важливіші справи вирішувала рада, на яку мав доступ кожний козак. Але особливий авторитет мали заслужені, "старовинні" козаки, або січові діди. Рада була найвищим органом січового народоправства: на ній ухвалювали закони, обирали старшину, виконували суд. Кожний козак міг осягнути найвищі становища у війську: "Терпи, козаче, отаманом будеш". Січ виступала під гаслом оборони християнства та боротьби з "бусурманами" і тим єднала собі широку популярність.
Січовий центр добув авторитет не тільки на Запоріжжі, але всюди, де жили козаки. Багато міст і сіл Наддніпрянщини прийняло запорізький устрій: населення проголошувало себе козаками, не признавало польської адміністрації, а обирало собі власну старшину. Поневолені соціяльно низи шукали в козаччині виходу із своєї неволі. Братська організація і запорізьке військо вели ту саму боротьбу проти шляхетсько-польського режиму. Але довгий час вони ішли окремими напрямками: братства організували міщанську інтелігенцію, яка привикла йти леґальним шляхом, на Запоріжжі гартувалися революційно настроєні елементи. Але остаточно обидві течії зійшлися з собою. Це була особлива заслуга гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного, що став посередником між обома осередками і з’єднав їх для однієї мети. Запорізьке військо взяло під свій захист релігійно-національне життя, міщанська ж інтеліґенція признала військовий провід Запоріжжя. Від того часу все громадянство веде змагання на одному фронті — твориться спільний національний світогляд.

 

© Іван КРИП’ЯКЕВИЧ