Брест-Литовськ як місце протистояння УНР і більшовиків

Перемовини у Брест-Литовську у січні-лютому 1918-го та їхні наслідки в значній мірі вплинули на долю українського державотворення. У цьому відношенні дослідження є досить актуальним як для вивчення історії Української революції 1917-1922 рр., так і для розуміння загальної картини взаємовідносин Української Народної Республіки (далі — УНР) та більшовицької Московії (далі — РСФСР). На прикладі Брест-Литовських перемовин можна визначити цілі дипломатичних місій стосовно одне одного та прослідкувати зміни у ставленні сторін залежно від певних політичних подій.

Наукова новизна полягає у новому погляді на Брест-Литовські події завдяки зіставленню різних видів джерел (переважно спогадів діячів УНР та РСФСР). В історіографії це питання розглянуто достатньо широко. У дослідженні були використані праці таких дослідників, як І. Мінца, І. Берхіна, Ф. Зуєва. Бралися до уваги й праці представників української еміграційної історіографії — Д. Дорошенка та П. Феденка. Основою дослідження стали сучасні праці українських (В. Верстюк, І. Дацків, О. Лупандін) і московських дослідників (І. Міхутіна, О. Борисьонок). Але, попри широку історіографічну традицію, дослідження даних подій, деякі аспекти залишаються недостатньо висвітленими, а деякі — взагалі не досліджуваними.

Тематика має змістовну та репрезентативну джерельну базу. Велике значення мають мемуари діячів, що безпосередньо брали участь у переговорах: зі сторони більшовиків — Л. Троцького, зі сторони УНР — О. Севрюка та М. Ґалаґана. Одразу наголосимо, що Центральна Рада УНР і Рада народних комісарів РСФСР не бачили сенсу у продовженні війни з Четвертним союзом (Німеччиною та її союзниками). Тому на початку 1918 р. жорстко постало питання остаточного припинення бойових дій. Більшовики розпочали переговори першими — у кінці грудня 1917 р. Вони намагалися позиціювати себе як єдині представники усієї колишньої держави Романових (включно з Україною, Доном, Кубанню і рядом інших територій, що не перебували під контролем РНК РСФСР).

Дізнавшись, що більшовицька делегація вже почала переговори у Брест-Литовську, керівництво Центральної Ради УНР швидко сформувало власну делегацію у складі есерів — В. Голубовича, М. Любинського, О. Севрюка і М. Полоза та есдека М. Левитського. Вже 6 січня 1918 р. українська делегація прибула до Брест-Литовська, а 7 січня лави більшовиків поповнив Л. Троцький, який від'їжджав до Петрограда за інструкціями та консультаціями з В. Леніним. На другому пленарному засіданні 10 січня 1918 р. постало питання визнання української делегації. На диво для українських дипломатів, Л. Троцький, посилаючись на право націй на самовизначення, визнав самостійність української делегації, ба навіть, самостійність УНР! За 2 дні те ж саме зробили й делегати від країн Четвертного союзу.

Ввечері 12 січня 1918 р. ватажок більшовицької делегації виголосив доброзичливу до України (тобто УНР) промову, де акцентував увагу на національній свідомості українського народу. Проте згодом тактика Л. Троцького стосовно українців змінилася. Більшовицькі дипломати, повернувшись до Петрограда, почали користуватися двома важелями тиску на делегацію УНР. По-перше, це військові успіхи: вдалий наступ частин Червоної армії на Лівобережжі та більшовицьке повстання на київському заводі "Арсенал". По-друге, це наявність новоствореного українського маріонеткового уряду — харківського Народного Секретаріату, мета якого була приєднати українські землі до більшовицької держави.

Тим часом, 1 лютого 1918 р. Л. Троцький заявив, що делегація від Народного Секретаріату відтепер входить до складу делегації РСФСР і влада в Україні зосереджується саме в руках харківського уряду. Ленінський товариш фактично проголосив повалення Центральної Ради, якій не було місця й на мирних перемовинах у Брест-Литовську. Делегат УНР О. Севрюк довго сперечався з Л. Троцьким і представниками так званого харківського уряду Ю. Медвєдєвим і В. Шахрай щодо правомірності їх присутності на переговорах. Дипломатичну дуель завершила блискуча промова М. Любинського, у якій він дощенту розкритикував двояку політику Л. Троцького і дискредитував маріонеток з Народного Секретаріату. Таким чином, делегація УНР остаточно порвала з більшовиками й надалі самостійно вела перемовини з представниками Четвертного союзу.

Отже, умовно можна поділити взаємовідносини делегацій УНР і РСФРР на два основні етапи. Перший етап відносин делегацій (6 січня — 1 лютого 1918 р.) характеризується як дружній, ба навіть, нейтральний. Адже сторони визнали одне одну й демонстрували доброзичливе ставлення. Відомо, що Центральна Рада і РНК в плані ідеологій мали схожі погляди на майбутнє. Другий етап, починаючи з 1 лютого 1918 р., відрізняється більш ворожим ставленням більшовиків до української делегації та спробою позиціювати маріонетковий харківський уряд, замість київського, як єдине джерело влади в Україні. У підсумку, перемовини у Брест-Литовську стали перемогою саме УНР, що дозволило звільнити більшу частину окупованої України від більшовиків.

 

© Дмитро ТЕЛІЧКО