Бойові настрої і любов до Батьківщини

З’єднання, різних груп до спільних завдань давало українському громадянству і фактичну, і моральну самовпевненість. Важкий наступ що йшов спершу від Польщі, пізніше від Московщини, не сприймався пасивно, а зустрічав реакцію і боротьбу. Зі зброєю в руках обороняли бояри свої права; селяни вели боротьбу за свою волю, міщани добивалися прав у місті; духовенство боронило церковної незалежности; вся інтеліґенція вела боротбу проти національних обмежень; врешті запорізьке військо з’єднало всіх до боротьби за державну самостійність. Для цієї епохи незвичайно характеристичний цей бойовий настрій громадянства — завзяття, відвага і впертість у оборот своїх прав.

 

Це бойове наставлення пробивається із виступу волинського депутата Лаврентія Древинського, що прямо перед особою короля не вагався обжалувати польську політику, стверджуючи, що українці терплять гірше, як турецьку неволю, і закінчив патетичним закликом: "Якщо не буде повне заспокоєння і не будуть вилікувані тяжкі рани, доведеться призвати разом з пророком: суди мене Боже, і розсуди справу мою!"
Той самий тон пробивається з усієї полемічної літератури, що з незвичайним жаром обороняє позиції свого громадянства і не перебирає в засобах, щоб перемогти противника. Ця гаряча доба створила новий тип письменника, відважного, охочого до боротьби, настороженого на ворожі напади, чулого на потреби хвилини. Іван Вишенський є найкращим представником цієї течії. Ці активісти виходили на літературне поле озброєні в наукові арґументи, намагалися зручною діялектикою доконати суперника, коли ж логічних виводів не вистачало, вони не цуралися часто літературних ефектів — іронії, глузування, памфлету або й брутальних особистих атак.
Такий сам бойовий підхід до справ помічаємо у Богдана Хмельницького, коли у славних переяславських промовах погрожує польським панам: "Ставши над Вислою, скажу дальшим ляхам: сидіть і мовчіть, ляхи! І дуків і князів туди зажену, а як будуть і за Вислою брикати, знайду я їх там певно!" Таким самим завзяттям були проникнуті і народні маси. "Перше язики людські назад обернуться, ніж ляхи над нами будуть панувати" — такими словами зустрів старий Федина з Рашкова вістку про польський похід на Україну. "Так чернь роз’ярилася, що або знищити шляхту, або сама згинути хоче", — пишуть очевидці.
Ненависть до чужої влади дуже яскраво виступає у всіх заявах цієї епохи. Спершу бойовий фронт звертався проти Польщі, опісля, коли Україна зустрілася з Московщиною, така сама хвиля невдоволення звернулася проти "московського тиранства". Серед боротьби з чужими завойовниками все живіше палає почування любови до рідної землі, до "отчизни".
Любов до рідної землі давала тогочасним людям незвичайну відпорність проти чужих намов та інтриґ. Польський офіцер з часів Хмельниччини визнає: "Шпигів неможливо дістати між Руссю: всі — зрадники (тобто вороги Польщі), а від бранців ані словом, ані муками нічого не можна допитатися". Українське громадянство з погордою ставилося до тих, що зраджували свій нарід. Вже в сатиричній промові Івана Мелешка з XVI ст, є випад проти ренеґатів: "Багато є таких, що, хоч наші кості, але собачим м’ясом обросли і воняють". Майже такими самими словами козацькі старшини зустріли воєводу Адама Кисіля, що намовляв їх до миру з Польщею: "Ти, Кисілю, кість від костей наших, а відщепився і пристаєш з ляхами!" Часто повторювали приповідку: "Недобра то птиця, що своє гніздо каляє і руйнує" — тобто не шанує Батьківщини.

 

© Іван КРИП’ЯКЕВИЧ