Ідея рівності та авторитет влади

Соціяльні питання у XVI-XVIII ст. були незвичайно загострені. Спершу йшла боротьба селянства і міщанства проти шляхти, згодом виступи селянства і дрібного козацтва проти старшинської кляси. Але ці групи, що їх роз’єднували соціяльні відносини, були примушені ставати до спільної оборони проти національного гніту, що йшов від Польщі і Московщини. Через ті межі ними приходило до порозуміння і співпраці, появилися переконання, що всі громадяни мають рівні права.

Уперше таку співпрацю бачимо в братствах. Членом братства міг бути кожний, без огляду на своє походження: "Хто б хотів вступити у це братство, чи міщанин, чи шляхтич, чи передміщанин, чи хто з посполитих людей всякого стану" — всі платять те саме "вступне". І справді, в братствах згідно поруч себе засідала і шляхта, і міщани, і козаки, а навіть гетьмани уважали своїм обов’язком записуватися в члени братств.
Ідею рівності проведено також у братських школах. У "порядку" львівської школи читаємо: "Багатий над убогим нічим вищий не має бути, тільки самою наукою, тілом же всі рівні". "Дидаскал має вчити і любити всіх дітей рівно, як синів багатих, так і сиріт убогих, і тих, що ходять по вулицях страви просити". На перших місцях сиділи тільки учні, що визначалися більшими успіхами в науці: "Сидіти має кожний на своєму певному місці, відповідно до науки: котрий більше вміє, буде сидіти вище, хоч би й був дуже вбогий; котрий буде вміти менше, на підлішому місці має сидіти".
Принцип рівности дійшов до повного і консеквентного розвитку на Запоріжжі. На Січі не знали ні шляхтича, ні міщанина, ні селянина, всі були товаришами запорізького війська. Запорожці не цікавилися тим, хто якого був роду і звідки приходив, і був навіть звичай, що нові козаки зміняли своє прізвище, щоб заховати своє походження. На Січі рівність проявлялася тим, що всі козаки мали рівний доступ до ради, всі могли на ній забирати слово і голосувати, всі мали право осягати найвищі місця у війську. Під час революції 1648 р., коли творилася козацька держава, до козацької кляси увійшли різні соціальні групи: давні запорожці, селяни, міщани, шляхта. Всі мали рівну участь у привілеях військової верстви. Богдан Хмельницький заявляв московським боярам: "У нас свобода усім, вільно людині звідки-небудь приїхати і жити безпечно". Таким робом прийшло до фактичного з’єдання різних соціяльних елементів в одну цілість. І навіть пізніше, у XVIII ст., коли вже козацька старшина замкнулася в окрему клясу, все ще міщани і селяни мали право вступати до запорізького війська, а нерідко доходили і до становищ полковників. Шаблями запорізького війська, при участі народних мас, що підняли повстання, була збудована нова держава. При її організації на перше місце виринула справа авторитету державної влади.
Серед довгих століть бездержавности забулися давні традиції давньої князівської влади і тепер доводилося з трудом творити нові державницькі поняття. Січове народоправство з демократичною радою не могло тут служити прикладом, Богдан Хмельницький побудував гетьманську владу на основах військової дисципліни. Силою своєї індивідуальності і великими воєнними перемогами він добув собі таке могутнє становище, що міг звати себе "єдиновластцем і самодержцем", а чужинці звали його князем Руси. Він не збирав давньої всенародної ради, а всі справи вирішував при участі вузького кола найвизначніших старшин. Для маси його пляни були невідомі: "Один Бог знає, що наш батько Хмельницький думає-гадає". Але це піднімало міт його влади. Ті, що відчували, яке значення має сильна державна влада, всіма силами підтримували авторитет гетьмана. Козацькі сотники з власної ініціятиви почали додавати до гетьманського імени титул "божою милістю". Духовенство у богослуженнях поминало ім’я "государя і гетьмана Великої Русі" (давня назва Київської метрополії). Військо відзивалося до гетьмана словами: "При гідності твоїй всі гинути будемо — або всі полягнемо, або всіх ляхів знищимо!" Подержавницьки настроєні кола охоче прийняли проєкт спадщинного гетьманства, "щоб була тая слава, щоб Хмельницький був гетьманом".
Але проти сильної гетьманської влади виступала опозиція, що спиралася на перебільшене поняття "вольностей", що не дозволяли козакові терпіти над собою ніякої влади. Навіть проти Богдана Хмельницького виступали самовільні полковники, а проводар черні Максим Кривоніс заявляв: "Ти нам не присяжний гетьман, я так само ним можу бути". Проти Виговського виступив Пушкар разом з Запоріжжям, що не хотіло віддавати проводу в руки городової старшини. Демагогічними гаслами добув собі булаву Брюховецький, проти Мазепи підняв бунт Петрик Іваненко, закидаючи гетьманові, що кориться Москві і протеґує нове панство. Ця опозиція була тим небезпечна, що свої виступи вона вміла прибрати в ідеологію оборони "вольностей". Але кінець-кінцем авторитет гетьманської влади переміг січову охлократію.
Ця боротьба за авторитет не залишалася без сліду у тогочасному світогляді. Як, з одного боку, гетьманська влада мала велику пошану, так, з другого боку, голос народу домагався, щоб гетьман був справедливим володарем — той самий прояв, який бачимо у князівських часах. Іван Виговський, приймаючи гетьманство, ужив клясичних слів: "Ця булава буде доброму на ласку, лихому на кару". Цієї ласкавости особливо чекали маси, яких соціяльне становище дедалі погіршувалося під гнітом старшини. Гетьмани своєю владою могли притуплювати особливо гострі форми соціяльної боротьби, робив це і Хмельницький, і Мазепа. Дорошенко виявив глибоке знання психіки української маси, коли сказав: "У цього невважливого народу більше значить ласкавість, як строгість".

 

© Іван КРИП’ЯКЕВИЧ