Консерватисти та зріст індивідуальностi

У боротьбі проти чужих впливів українське громадянство навчилося цінувати надбання давніх поколінь. Не можучи серед ворожих наступів розвинути нової творчости, тогочасні діячі намагалися заховати принаймні те, що залишилося з старих часів. Соціяльний устрій, церква, літературні засоби, авні мистецькі форми, побут, навіть щоденні звички — все те приймало характер усвячених, ненарушних скарбів, що були у великій пошані, без огляду на їх зміст і вартість.

Цей консерватизм проявився деколи як недовір’я і ворожнеча до всього, що нове і незвичайне. Тип такого обожувача старосвітщини виступає у сатиричній промові Івана Мелешка з половини XVI ст., що накидається на нові звичаї, одяг, страви, чужі впливи, і протиставить їм давнє патріярхальне життя. Ті самі форми консерватизму виявляє Іван Вишенський, який з незвичайним завзяттям бореться проти всяких новинок, що ішли із заходу, "проти поганських хитрощів і руководств", а дораджує вернутися до давньої "руської простоти".
Але тогочасне громадянство було занадто свіже і творче, щоб піддаватися таким міркуванням знеохоченого до світу черця. Хоч воно шанувало старі традиції, ,то також охоче піддавалося новим впливам, які ішли на Україну з подувами ренесансу та гуманізму. Автор "Перестороги" поставився критично до минулого, добуваючи причини занепаду давньої держави у недостачі освіти: "Це вельми зашкодило державі руській, що не могли шкіл і наук всенародних поширювати і їх не основували, бо коли б були науки мали, тоді через неуцтво своє не прийшли б до такої загибелі". Нові школи, що постали в Острозі, Львові, Києві, використовували західні зразки і приноровлювали їх до місцевих обставин, з одною метою — підняти якнайвище знання і науку. Але цей буйний розвиток нової культури придушили невідрадні обставини релігійного роздору. Могилянська Академія обмежилася вузьким річищем схолястики.
Нові напрямки в академічну науку намагався увести щойно на початку XVIII ст. Теофан Прокопович, вихованець західних шкіл, чи не найвизначніший ум того часу: він увів до Академії вищу математику і дещо природознавства, зреформував поетику, опрацював нову систему виховання. Але він не знайшов енерґійних наслідувачів і наука знову стала на місці. У бойовій атмосфері цих сторіч зросло і вироблювалося не тільки громадянство, але й одиниця. Державні мужі, войовники, організатори, письменники, мистці — цілий ряд всяких талантів виявився у тих бурхливих часах. Зріст індивідуальности — це також вислід цього свободолюбивого життя, яким славилася тогочасна Україна, де одиниця не давала себе закувати в ніяке ярмо, а все прагнула волі.
Чужосторонні письменники і подорожники, що бували на Україні, зазначають характеристичні риси світогляду типового українця. Назверх Українці визначалися чепурністю і культурним виглядом; любили жити в солідно збудованих домах, серед просторого господарства; кожна хата мала свій садок; навіть у найбіднішій хаті звертала увагу незвичайна чистота — чужинці з того погляду порівнювали Україну з Голяндією. Сильно виступали естетичні почування: в одягах і прикрасах жінок, у танках, в замилуванні до співу і музики. Обсерватори підкреслюють активність і зручність українців, велику інтеліґенцію і зацікавлення поступом. У зустрічах з чужими українець — щирий, ввічливий і гостинний, нікому не накидається, але також не дозволяє порушити свою свободу. "Це дуже шляхетна раса", — пише англієць Клерк у 1812 р.
Світогляд епохи ХІІІ-ХVIII ст. творився в боротьбі з чужим наступом — в обороні від Польщі і Московщини. Організацією громадянства проводили головно два осередки: міщанський, що проявляв свою діяльність у братствах, школах, письменстві, та військовий — у запорізькому війську. Обидва центри зійшлися у спільних виступах, що проходили в атмосфері завзяття і бойовости. Найбільш характеристичні прикмети тогочасного світогляду такі:
1) любов до батьківщини, що виходить із зросту національної свідомости;
2) свободолюбність і цінування рівности;
3) зрозуміння громадської дисципліни і державного авторитету;
4) консерватизм у доброму і лихому значенні.

 

© Іван КРИП’ЯКЕВИЧ